Павло Шевченко - Волоцюги

Антон узяв правий ряд Столичного шосе вже в сутінках міської неонової ночі. При виїзді естакадою на Південний міст піддав газу - і раптом якась чорна тінь зі страшною силою кинула тритонний “Краузер” управо. Інстинктивно ухиляючись від удару, Антон різко вивернув кермо, і авто, проламавши відбійник мосту, з усього маху влупилося на пятиметровій висоті в опору рекламного щита. Тінь зліва, скрегіт і зойки розпоротого металу, напис “Подаруй жіноче щастя на щодень!”, пральна машина посередині…

Здолавши автомобільні корки нічних столичних вулиць, президент компанії “Інтердизель” Людмила Сталінітівна Перун точно за графіком рухалася в аеропорт “Бориспіль”. При виїзді на Південний міст передній “Хаммер” супроводу на повній швидкості влупив у бік якесь авто, що необачно виїхало на основну смугу. Анатолій Андрійович, “новенький” водій її “Лексуса”, хотів було пригальмувати, та господиня, ніби нічого й не сталося, дала команду:

- Об’їжджай! Наші розберуться!

За декілька хвилин, уже за мостом у салоні наздогнало цвірінькання мобільного телефона.

- Що там? - ніби на виробничій планерці запитала у слухавку Перунша.

- Людмило Станіславів…но (вічно плутали її по-батькові), - біда, - доповідав явно вибитий з колії начальник особистої охорони Запашний. - Серйозна аварія - боюсь, буде багато галасу. А я не впевнений, що ми на всі сто праві…

- Не ми, а ви, - Перун скористалася нагодою поставити на місце зазнайкуватого (це точно!) відставного полковника Запашного. - Які пропозиції?

- Думаю, треба викликати даїшників, ну і…

- Погано думаєте, Юрію Владиславовичу, - після паузи трохи потеплішала директриса. - Щойно сказали: “є сумніви”, “не уникнути розголосу”, а самі туди ж. Трупи?

- Та хто його знає, - заметушився в мобільнику Запашний. - Там у темряві не розгледіти, машина зависла над мостом, ну, задок тут, біля нас, а бампер - там, обняв на п’ятиметровій висоті рекламний щит. Що у салоні - треба лізти…

- Треба - лізьте! - перебила полковника (от телепень!) Людмила Сталінітівна.

Ні з чим до пуття не можуть справитися без її керівництва… А якщо труп? Завтрашні продажні газети розтрублять на увесь Київ чергову страшилку: “Авто-вбивця (чи як там) кандидата в народні депутати такої-то…”. Дочасні вибори на носі! Та й збили не старенькі “Жигулі”…

- Докладаю, Людмило Сталінітівно, - на цей раз полковник у відставці не схибив. - Чолов’яга з того “Ленд Краузера”, що обняв рекламного стовпа, живий - подушки безпеки спрацювали, нижче пояса, схоже, покалічений трохи, ми до нього, але він ні гу-гу…

- А лікар з бригади супроводу у вашому авто?

- Так, Людмило Стар…лінітівно, це ж він і “константі-рр-ував”, - удруге дав маху Запашний.

- Слухайте уважно, полковнику, що треба зробити, - кандидатка у депутати, як і завжди за форс-мажорних обставин, перетворилася на взірець рішучості. - Постраждалого - в авто, і якнайшвидше - до нашої фірмової клініки! Поки ДАІ прибуде - він справді може дуба врізати. А так - двох зайців… Прослідкуйте за міліцейським протоколом. Краще, аби його взагалі не було - зрозуміли? Завтра, після прильоту, о 21.00 чекаю з доповіддю в кабінеті.

Через годину чартерний “Як-140” (і коли вони оновлять парк літаків!), ніс вкушканого в шерстяну ковдру президента компанії “Інтердизель” та її референтів на південь, до комерційного Ізраїлю. Людмила Сталінітівна нервовими ковтками опорожнювала другий бокал трид цятиріч- ного “Гленфідіка” (яка бридота!), її звичного віскі, запопадливо взятого на борт помічниками. Усі знали: шефиня страшенно боїться літати! І вона це знала, потайки соромлячись слабкості, чи не єдиної у її такому правильному житті. Дочка радянського генерала авіації - і на тобі! “Таточку-таточку, я так прагнула бути схожою на тебе, мого героя, так чекала хвали, захоплення і отих слів: ”Ну, уся в батька!”…

Вона справді була “донечкою свого батька”.

Маму, виховательку дитячого садка, тиху, миловидну жінку, що, як і належить дружині військового, усю себе без залишку присвятила винятково сім’ї, традиційним жіночим ролям, - ятрили ревнощі. Весною, бувало, наловить у жменю велетенських хрущів - інші діти до тих жуків підступитися боялись - і пускає їх по черзі зі “злітної смуги” підвіконня. Годинами могла висіти в генерала на шиї, розпитуючи про такі секрети його професії, що впору було викликати перший відділ.

Така ж, як і генерал, стримана, розсудлива, розумниця. На відчай матері - не за роками якось удавано байдужа: до однолітків, слабких, бідних, убого одягнених. Так і говорила у свої одинадцять: “Не досягли успіху”. Коли зовсім підросла, могла повчати: “Мамо, будь нарешті прагматичною!”. І мати, що так і не змогла достукатися до природних потаємниць своєї дівчинки, відчувала себе в таких випадках її дочкою.

Навіть на юридичний до університету Людмила поступила лише заради того, щоб, отримавши спеціальність, стати помічницею батька.

На той час, у хаосі незалежницьких 90-х, відставний генерал у команді з такими ж учорашніми номенклатурниками серйозно зайнявся нафтовим бізнесом. Це під дахом команди всесильних “стариків” вона стала молодим непереможним стратегом-професіоналом, навчилася не звертати уваги на сумнівні методи ведення справи, які часом нагадували бандитські розборки. “Бізнес - аморальний!”, - любив повторювати слова класика марксизму-ленінізму її батечко, Сталініт Йосипович.

Називали ж колись такими іменами новонароджених!

На бізнесових манівцях вона зустріла і його, такого ж упевненого, сильного, як батько, молодого-перспективного Віктора. Людмила відразу розгледіла в ньому переможця. Вона віддалася безоглядно, назавжди, збираючися пронести вірність через усе життя. Задля підтримки свого героя перейшла в нову команду, працювала, мов віл. Хто б міг подумати - примудрилася взяти на себе й усі домашні турботи, і в бізнесі, і в сім’ї стала ідеальною господинею. Підйом - о 5.00, кава, цигарка, самотній безпечний ранок - тільки її ранок, тихий світлий смуток очікувань… Пауза - і за роботу! Швидке багаторуке приготування вишуканих страв з обов’язковим печивом на десерт, сніданок коту, собаці, папузі, черепасі, їжачкові, хом’якам, пилосос, посудомийка, швабра…

Ніби не вірила, що її можна любити просто так.

Потім прокидалися він і малий Антон. На кухні, у домі - абсолютна чистота й порядок, життя - кар’єра, достаток, материнство розплановані на п’ятирічки. Ось яка вона чудова, варта уваги!

Та Віктор, схоже, не втримав планку відповідності її високих стандартів-очікувань, утомився виглядати перед Людмилою таким собі Богом.

Запив-загуляв, словом, як у “мильному” серіалі…

Вона довго не могла второпати, що сталося, як це можна було віддати перевагу якійсь фарбованій секретарці!