Павло Шевченко - Волоцюги

Щоправда, особливих пристрастей між ними не спостерігалося, хоча Перун добросовісно освоїла й це жіноче “мистецтво зваби й ліжка”.

Рідко, але пізнавала навіть те окрилене, інстинктивне, нестримне, наростаюче відчуття солодкого безтямного вивільнення, щемливий, до нестерпності жагучий спазм там, унизу живота… А що отримала, що він під завісу кинув у вічі: “Твоє тіло дає про себе знати… лише у фітнес-центрі!”. Невже світ насправді влаштований за фройдівським принципом генітальної любові? Невже чоловік не може бажати ту жінку, яку любить, і не може любити ту жінку, яку бажає? Що ж залишається дружинам - усім на панель… своєї сімейної домівки?

Слабак. Про що вона йому чесно, відверто, як перед Богом і сказала. Без істерик, скандалів, кривавих майнових перетягувань. Віктор тихо зібрався і - пішов. З часом емоції шлюбного розлучення взагалі вщухли, зараз - усе ті ж партнери по спільному, ще залишеному батьком, бізнесу. Необачна рудоволоса секретарка Оля, слабке, наївне, відкрите всьому світові дівчисько, вилетіла з компанії, як пробка з-під шампанського. Та ще й з “вовчим білетом” на дорогу - Людмила доклала руку за повною програмою…

Чи самотня вона тепер, як може комусь впасти на думку? З її здатністю сприймати світ таким, яким вона його сприймає, рідко стаються розчарування. Душа лише відлунює, більше робить вигляд… Усе йде згідно з планом, вона живе спокійно, у достатку, спілкуванні з партнерами, хай і діловими, зате “тоді, коли їй зручно”. З юрисконсульта степового радгоспу, через стільки принижень і страждань добилася свого - чого ще бажати “жінці середніх літ”? Як і раніше полюбляє нашвидкуруч чаклувати на кухні, мріє зайнятися якимось конкретним ремеслом, наприклад вишиванням (це б додало їй відчуття стабільності!), та … нудно й довго. Звичайно ж, - красива! Це дуже важливо - подобатися собі у дзеркалі. І хай ніс з горбинкою, а щоки трішки, зовсім трішки опустилися (пора до пластичного хірурга чи змінити свої звичні креми?), - для себе вона завжди красуня.

Ой, ледве не забула - успішна й затребувана. Це - наркотик, відбери - анофілактичний шок.

Чим далі від дівочих років - тим більше дістають сумніви щодо того, чи хороша вона мати.

Виносила, підняла, а, схоже… недолюбила. Недолюбили її, недолюбила вона. Недолюблене людство… Зібратися б усім жінкам світу і якось домовитися: давайте хоча б одне покоління людей виростимо в повній любові. Це ж так просто - Організація Об’єднаних Недолюблених - ООН. Амазонки, левиці, овечки, кішки, зозулі, лебедихи, лані, корови - суки: плюньмо на все й виконаймо головну Божу функцію. Бо ж недолюбила вона, недолюбить і її Віктор № 2.

Син, учорашній випускник Гарварду, працює, точніше, вчиться працювати під дахом її “Інтердизеля”. До ідеалу діда, царство йому небесне, звичайно, далеченько. Та це росте справжній Переможець - недаремно ж вона стільки в нього вклала! Іти в нафтовий бізнес відмовився (даремно!), а от за реалізацію давнього її проекту - особливого елітного медичного закладу - взявся із задоволенням! Вона так переймалася дітищем - клінікою репродуктивної медицини, що слідкує за кожним кроком Антона. Ось і зараз свої люди в правлінні донесли: назрівають проблеми. Донощиків вона не любила, а от доноси… Добре, що хоч перехопила, до Галини Артем’євої, співвласниці лікарні, не дійшло! “Галю ж, моя, Галю”, давня степова подруго!

Це тільки їй дозволено принагідно діставати Людмилу своїм ще “студентським”: уже клімакс наближається, а Германа - нема… Вистачить, Германів-Вікторів - ненавиджу! Невдячні, товстошкірі, надзвичайно шкідливі егоїсти, за якими потрібен особливий нагляд… Утім, яка користь від розчарувань у колись наближеному до себе чоловікові, - сама обирала. Ну, а щодо задоволення природних потреб жіночого організму, так би мовити, заради здоров’я - у неї свої маленькі секрети. Є самотній солодкий ранок, раз на місяць (усьому свій графік) - таке ж солодке приборкання безсоромного поклику налитого дикою хтивістю сторожка, завчені ніжні мандрівки відомими лише їй манівцями змокрілої піхви…

Кому як не матері вберегти від спотикань недосвідченого в бізнесових справах сина? Таємно від Антона сіла в цей роздовбаний, ще з радянських часів “Як-140” - і ось, слава Богу, летить до ізраїльських партнерів, на землю обітовану…

Спаси й сохрани, спаси й сохрани…

У якомусь дивному напівсні Антон рефлекторно натискав на гальма “Ленд Краузера”. Однак нога навіть не думала виконувати забаганки мозку.

Він розплющив очі: суб’єкт марних намагань - загіпсована від стегна до кінчиків пальців рідна костиляка недосяжно зависла над ліжком під тягарем пудової противаги. І це вже було… До палати зайшла Тамара-”охматдит”, його Лускунчик з далекого сільського дитинства. Мило усміхнулася, вправно перехопила руку вище ліктя джгутом і тільки після ін’єкції, коли їх очі зустрілися, - Антон врешті прокинувся.

- Тамаро, ми де - у фельдшерсько-акушерському пункті радгоспу “Комсомол”? - він явно почав приходити до тями.

- Оце тобі - Антоне Омеляновичу! - знайомо, якось по-сільському зашарілася від несподіванки медсестра. - Ой, лишенько… Де ж це вас так?

- Там, де й усіх - на дорозі, - він спробував перевести на жарт свої нічні перелюби з рекламною опорою на Південному мосту. - А ти ось тут!

Скільки ж то усіляких шибеників проходить через травматологію міської “невідкладної допомоги” і твої руки!

- А ви не у травматології, - ніяк не відважувався перейти на “ти” Лускунчик. - Це - клініка репродуктивної медицини, я тут ось вже другий рік - старшою медсестрою. “Оце тобі”, у свою чергу подумки зашарілася “жертва автомобільної аварії”. Він краєм ока оглянув своє лігвище: чи бува не гінекологічне. Ні, ортопедичне, до того ж з педаллю, - ліжкові можна надати найзручніше положення. Поряд модерновий торшер, живі квіти. Сучасні меблі, оригінальна картина на стіні, телевізор, кондиціонер, холодильник. Свіжа і красива го лу бу вато-синя постільна білизна. Здавалося, це не лікарняна палата, а одномісний номер у мінімум тризірковому готелі.

- Уночі вас, непритомного, доставив сюди начальник охорони Запашний. Сказав, що за особистим наказом самої Людмили Сталінітівни! От нашим черговим хірургам-гінекологам і довелося згадувати на ходу все, чому вчили в медінституті.

Будьте певні: ногу склали вправно! Через два тижні знову стрибатимете на своїх двох! А синці й подряпини - то дрібниці…

Чому він опинився саме тут, хто така “сама Людмила Сталінітівна” (це ж як - дочка Сталіна?!), як там його двохсотий “Краузер” з яйцями, сушками й маком від Валі…

- А дітки ж твої вже з тобою? - згадався непосидючий чорноволосий Гіві, внук радгоспної тітки Марії.