Павло Шевченко - Волоцюги

- Тамаро, є така сільська прикмета: не чіпати хатніх павуків…

- Людмила Сталінітівна також наказала: не вбивати, вона у нас така акуратистка! Та якось того паразита треба дістати - премію втратимо!

Врешті павучок помандрував і, схоже, без травм, за вікно, у розморене серпневе літо.

- Операція закінчена, недоліки усунуті! - Антон, як міг, затримував Тамару, що заходилася прискіпливо досліджувати кожну шпаринку палати. - Сподіваюся, екстрадиція павучків і складання ноги - це не основні турботи клініки репродуктивної медицини?..

Яскравому представникові української політжурналістики конче бракувало інформації з лігвища Медузи Горгони, - раптом ще раз нагряне.

Але ж не запитувати в лоб: як тут, мовляв, успіхи в бізнесі? Зачепитися б за щось простіше, проте на близьку Тамарі “медичну тему”, потім…

- Щось я сьогодні притомилася - голова геть розвалюється! - Лускунчик сама захлопнула мишоловку.

- Скільки себе, сільського, пам’ятаю, - підхопив “близьке” підступний журналіст, - наші радгоспні жінки також поголовно страждали на головний біль - мігрень. Тільки-но зустрінуться на вулиці, першим ділом - ой, боженьку, голова розвалюється, аж в очах темніє: “чи не позичите анальгіну!”… І далі видав:

- Недавно прочитав у досить поважному медичному виданні: найпевніше мігрень переслідує жінок, які не звідують, е-е, оргазму. Мовлять, у такому разі в жіночому організмі порушується гормональний баланс, високий тиск крові, мало якихось бета-ліпотрофінів, ендорфінів, естрогенів… “Так, і що ж далі, як його вирулити на пряму дорогу?”.

Старша медсестра лише втомлено осяйнула ввічливо-грайливою посмішкою і за хвилину принесла до палати якийсь ротапринтний фоліант.

- Антоне, оскільки тебе так цікавить “серйозна” медицина і, зокрема, екстракорпоральне запліднення, - читай ось, для службового користування… А мені справді треба прийняти… анальгін! “Тамаро-Лускунчику, де ж я був раніше”.

Буквально через півгодини Веремій вже володів темою. Усе, виявляється, просто. Коли наші спринтери-живчики не можуть здолати фалопієву трубу чи ще щось там - ну, через усілякі жіночі болячки, яйцеклітину запліднюють напряму, - шприцем (шприцьом, шпринцем - тьху ти!).

Гірше, коли жіночий організм узагалі не спроможний видати на-гора здорову яйцеклітину. Тоді замість неї туди вживлюють донорську, забрану переважно від більш молодшої реципієнтки (о, жах!). Знову кап нашого - і в дамках!

Якщо коротко, оцим “туди-сюди” переважно й опікувалася клініка Перунші. Репродукція! Екстракорпоральне запліднення! Звичайно, складні дослідження, лікування, підвищення “гор мо нального фону”, підбір і консервування підходящих яйцеклітин та їх носіїв, точніше носійок, - ціла наука!

Щодо останнього - у газетяра виникало найбільше запитань. Це ж стільки треба жінок-донорів, і то - лише заміжніх, обов’язково з дітьми, - он усі поверхи лікарні забиті пацієнтками! Вони що, здають яйцеклітини щомісяця, як звичайну кров? Вартість однієї ходки - сотні доларів, - непоганий заробіток! Приїжджають іноземки - певно, у нас дешевше? А наші туди їздять? І що - донорська яйцеклітина може жити деякий час автономно, у контейнері?

Матінко рідна, які можливості відкриває сучасна наука! Це ж можна увесь світ змінити - за етносом, ментальністю, генною енергетикою!

Слабкі народи перетворити в сильні, некрасиві - у прекрасні, чорних - на білих і, навпаки, додати, відняти, поділити, перемножити… Головне - налагодити конвеєр і задати алгоритм! І все це - не відходячи від каси клініки дизельної принцеси…

Незабаром у багеті палатного вікна запалахкотів повний Місяць. Узяти б його отак і повісити на стіну - у склопакеті фірми “Веко”.

- А чого це воно тут висить!? - обурилась би Перунша. - Негайно зняти!

Прикро, проте за своє життя йому так і не вистачило мужності бодай одного разу вичавити з себе рішуче спартанське “ні!”. Ні собі, ні іншим.

Коню, бувало, ясно: не треба спішити з походами під вінець, не можна приставати до явно сумнівних проектів, не варто безоглядно відгукуватися на “дуже дивні” прохання, хай навіть зі сльозами на очах… А він - як ті поневолені перси, що не спроможні були відмовити через свою рабську природу. Особливо паралізувала простягнута рука - замурзана дитяча, тремтлива алкогольна, лов - ка циганська…

Містика! Якось забув переключити клавіатуру комп’ютера, набрав ніби-то рідне кирилично-українське “ні”, а на екрані висвітилося латинкою “ys”, майже “yes”, майже “так”…

От і зараз противилося усе нутро, а в голові солодко лоскотали знайомі варіації на тему “А чом би й ні!”. Чому справді не пристати на пропозицію Людмили Сталінітівни - і через тиждень-два з честю виконати особливу місію. Нога майже в порядку - он зранку вкотре осилював вже на своїх палату й коридори клініки. Ізраїль, куди треба було летіти, - цікава країна, винятково багата своєю біблійною історією, друзяками, його “ахабським” молодечим спогадом. Та й гріх не віддячити Перунші - воно їй треба було стільки вовтузитися з якимось випадковим подорожником.

- Приємна безпечна поїздка! - мило напучувала вона з глибокого шкіряного крісла в кабінеті головного лікаря. - Грати доведеться лише роль самого себе: журналіст збирає матеріал для якогось там опусу - ну, вам видніше про що. У потрібний час і потрібному місці дадуть знати наші ізраїльські партнери. Передасте їм оцей пакет, заберете те, про що ми говорили, - і додому! Вибачте, що нагадую - чоловіки зазвичай такі неуважні: не забудьте взяти у дорогу свій ціпок - без страховки вашій нозі ще зарано!..

- Я так розумію, Людмило Сталінітівно, що саме у схованці того ціпка я й маю переправити через митний контроль “те, про що ми говорили”, - раптово прозрів неслухняний шпіон. - Майже як у гайдаївській кінокомедії “Діамантова рука”! Ідеться ж про імплантати. З ізраїльськими митниками, натренованими на терористів, краще не ризикувати - це контрабанда!

Антон Омелянович не без задоволення порадів за свою поінформованість (“Хто володіє інформацією, той володіє свободою!” - дякую тобі, Лускунчику!), і чи не вперше за час розмови вже якось без остраху заглянув у зеленкуваті чоловічки Медузи Горгони.

Перунша на мить завмерла, і, вибачившись, мовляв, треба терміново зателефонувати, зникла з кабінету.

Ну, амазонки! “Особлива місія”, а вони - мініконтейнер з яйцеклітинами й куди - у ковіньку!

Кур’єр - кульгавий журналіст-контрабандист з обличчям, на якому все буде написано! Бідні яйцеклітини… Faux pas - хибний крок!

Стривай, а чому б їх не переправляти без видалення “звідти” - так би мовити вживу, усередині донорів-донорок? Домовитися з партнерами: дозріли перед місячними - під виглядом звичайних туристок - у літак і до Києва. До того ж перекласти на “реципієнток” ще й функцію кур’єра - кожній по міні-контейнеру з іншими донорськими яйцеклітинами! Інсайт!