Любко Дереш - КУЛЬТ

Він вив і гарчав, абсолютно ошалілий від болю. Око витекло прозорим кисельцем і змішалось із червінню. Аліска в трансі дивилася на це дике видиво. Її почав бити дріж. Ще три хвилини тому вона сиділа собі, мило мріяла, аж тут прийшов ОТОЙ, намагався її, пробачте, виграти, а вона… А що їй залишалося робити? Все правильно, на твоєму місці так би вчинив кожен. Тільки заспокійся і відклади брит вочку.

Аліска уся враз пополотніла, а зуби зайшлися вибивати дріж. Лезо випало із затерплих пальців. Вона затулила рот обома руками і почала тихо вити: у неї дуже повільно влилося розуміння того, що трапилось. Дівчина стиха підви вала у долоні. Пан Андрій продовжував ревіти бугаєм, упавши на її стіл.

Було двояке відчуття: або підійти до нього, вибачити усі ті дурниці, які він наробив, перев’язати рани і сердешно вибачитись; або втекти, попередньо пописавши трішки на його лиці «СПУТНИКом».

Несподівано пан Андрій піднявся, глипнув на неї непошкодженим оком (Аліска доволі справедливо поду мала, що тепер, можливо, коли старого засудять за спробу зґвалтування, на зоні його кликатимуть Циклопом) і поліз рукою в кишеню. Витяг звідти звичайний креслярський циркуль.

- Ходи но сюди, сонечко, - прохрипів він. Очевидно, наступив больовий шок, і зараз усі відчуття у директора сильно притупились. Він виставив цю ненадійну зброю поперед себе і пішов в обхід столу. Аліска запищала знову і замість того, аби втекти з кабінету геть, також почала обхо дити стіл, зберігаючи дистанцію. Вона тихенько схлипувала.

- Не чіпайте мене, Вас тепер посадять…

Пан Андрій кинувся вперед, від чого дівчисько запищало знову. Але той біг зовсім не до неї, а до дверей. Підскочив до них і замкнув на ключ.

Аліска нарешті втямила, як наївно потрапила у пастку.

Пан Андрій витер великим пальцем слимачок крові, що збіг з ока під ніс. І кинувся на дівчину.

5.

Банзай

Банзай був у себе в кабінетику. Він ходив навколо крісла, що стояло посередині. У руці тримав велике горнятко, наповнене гарячим чаєм. Хворим треба пити багато рідини, а Банзай якраз і був хворий. І саме почав то відчувати.

Він ходив навколо крісла. У кріслі сиділа Дарця, тримала таке ж горнятко, по вінця наповнене міцним трунком.

Власне кажучи, чай у неї був лише згідно за назвою: напо ловину Банзай долив туди коньяку із кабінету Діми (у нього були ключі); ще капнув півложки валер’янки.

Руки Дарці помітно тремтіли. Раз по раз вона шморгала червоним носом, з якого постійно текло. Ще Дарця часто кліпала віями, струшуючи з них великі, немов чудернацькі блискучі плоди, сльози.

Кільканадцять хвилин тому відбулася невеличка сценка.

Не з тих, які любила влаштовувати Соля; дещо іншого характеру. З Дарцею трапився приступ істерики.

Юрко сидів у себе, розтираючи пучками пальців чоло, намагаючись якось стримати той біль, що намагався прорва тися досередини. До нього увірвалася вона сама, цебто Дар ця, біла, як стіна навпроти, із хворобливо червоними губами, такими, ніби щойно комусь перекусила шийну артерію.

Навіть через майку було чутно жар її тіла. Скидалося на те, що й Дарці не фортунило.

Вона сіла на крісло поруч із Банзаєм, виклала руки на стіл, нахилилася вперед, щоб знайти його очі, й довірливо прошепотіла:

- Банзаю, тебе тут насправді немає! Це все сон! Я сплю і бачу сон, і мені снишся ти. Але сон не мій, а того козла, того придурка, того кретина на дверях, охоронця, Корія, чи як там його. Поняв? Ти не існуєш! Ти мені просто снишся. Я можу тебе послати, і мені нічого не буде. Я можу тебе вда рити, і мені нічого не буде. Я можу з тобою переспати, чуєш, сновида? Але мені все рівно ні фіґа не буде за то. Я навіть не залечу! Поняв? Сновида дурна!

Дарця розвернулася обличчям до стіни і голосно сказала:

- Ти, козел, ти навіть Банзая добре не міг зробити! В житті він зовсім інший!

Банзай втомлено підпер голову рукою. У легенях клекотіло, а чоло пашіло.

- То не сон…

- Ти!.. ти ше шось говориш до мене? Сновида!

- Якщо то все сон, то чому ти прийшла до мене? Чи ти думала, що я не сплю?

Дарця знизала плечима, але відразу ж схаменулась:

- Я зі сновидами не розмовляю.

- Дарцю, то НЕ сон. Тебе той старий перекидав зі сновидіння у сновидіння, але тепер то не сон.

- Ти не маєш ніяких доказів.

- Нє, не маю, але якщо то й сон, то я також його усвідом люю.

- За тебе може думати Корій. Звідки мені знати, шо ти Банзай? Хоч і подібний…

- Ми з тобою курили кальян перед вечіркою. А потім ти в мене ночувала…

- Ну і шо, - Дарця не відривала свого блискучого погляду від його очей. Поїдала його. - Корій, наприклад, знав і не таке. Чого взагалі ніхто не знає.

Банзаю враз стало нестерпно важко на душі. Голос в його голові (звідки йому взятися?) промовив стиха: «Та вдар ти ту сучку по писку. Може, тоді зрозуміє, що це не сон. Вдар… покажи, хто господар у хаті… Вдар - і в підвал. І там, у підвалі… одним словом, як тоді»…

Хвиля дратівливості піднялася з глибини мозку, аж зас вербіло у носі і страшно захотілося вибити на коліні оте вперте дівчисько, (по писку - і в підвал) показати, хто в хаті (як тоді) господар.

Раптом він і сам злякався своїх думок. Здалося, ніби вони прийшли звідкись іззовні.

Дарця подивилася на нього з під лоба. Нижня губа почала тремтіти.

- Сон, я сплю… тебе немає… Сон…

- Не сон, Дарцю, не сон…

- Заткни рило, сновидо! Тебе ніхто не питає!

А потім Дарця почала плакати. Точніше, надривно ревіти, розмазуючи сльози по всьому лиці, поскільки не мала при собі хусточки. Банзай згріб її руками, притискаючи до себе.

Дарця спершу пручалась, але майже відразу перестала, лиш ревіла на все горло. Банзай міцно притискав її до себе, зачу довуючись до болю знайомим запахом дівчиська.

Треба віддати належне: плакала вона довго.

Банзай витер їй обличчя рукавом своєї футболки. Дарця обвилася руками навколо його шиї і дивилася за вікно, де вар’ювала хуртовина.

- Все? Можеш говорити? - тихенько спитав на вухо Банзай.

Дарця кивнула ствердно головою, проте відразу ж розре вілася знову. За кілька хвилин вона, врешті решт, виплака лась і заспокоїлась. Юрко запарив чаю, заскочив до Діминого кабінету за коньяком і валер’янкою.

Пили чай мовчки, кожен гадаючи власні важкі думи.

Дарця відставила горнятко і залізла йому на коліна, знову обвивши Юркову шию руками. Притулилася губами до його вуха і дуже тихо сказала:

- Мені паралельно, сон це чи нє. Я тебе хочу, чуєш?

- Зараз? - так само пошепки спитав Банзай.

- Та.

- Тут?

- Де завгодно.

Банзай задумався. Його нутро кайфувало і тріумфувало.

- Давай підем до мене. Тут є всі, включно з Корієм. Після уроків підем до мене, добре?

Дарця сховала лице у нього під рукою. Тихо посопівши, вона кивнула головою.