Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ

"Пішли, – сказала мені з туману Наташка. – Тут не можна стояти. Роззуйся, а то розкришиш хмари".

Я роззулась і сховала черевики в рюкзак.

"Роззулась", – сказала туману.

"А-а-а… харашо. Тоді бистренько. І осторожненько – тут всякі комарі і мошки, не переживай, вони не жаляться, але в очі можуть влетіти".

Туман розсіявся – то просто була одна з хмар, ми вибралися нагору, і більше вже туману не було.

Ми йшли по хмарах.

Хмари були тверді під ногами, пружні і крихкі. Вони берегли свою форму, хмар було дуже багато, і звідкись зверху все падали нові – холодні, прозорі, як туман, спочатку такі, що крізь них можна було проходити, але за хвилину вони вже застигали, в’язко липнучи до рук, ноги з них доводилося висмикувати, як із тіста, і поки дійдеш до кінця – вже бредеш по верху застиглої теплої маси, схожої чи то на крихку гуму, чи то на свіже тістечко безе.

Поки хмара ще не застигла – комашня летіла туди, визбируючи краплинки води. Комашня була різна: дрібні мошки, великі мухи, всі сорти і види комарів, навіть ті, що вимерли, навіть ті, яких ніколи не було… Я, наприклад, там бачила бородатого гігантського комара, який мав жало товщиною з олівець… А ще – богомоли, бабки… великі, величезні і гігантські… якісь істоти з пазурами, з крилами, що відливали жовтим… Уся ця зграя в хмарі вилася, ворушилася, тріщала і раптом кидалася геть на всі боки з шаленою швидкістю, як тільки хмара вмирала.

Десь у глибині, між застиглими хмарами, в щілинках, повзали таргани, павуки, мурахи, вимерлі комахоподібні черепашки, чорні чи то гусениці, чи то рачки, хрущі, кольорові жуки, жуки, розмальовані, як писанки, жуки з голками на панцирі, жуки з рогами… я не знаю, як вони називаються, і чи вони взагалі названі.

Спочатку боялася когось задавити, але побачила: тут навіть як наступиш на яку козявку – вона просто втиснеться в м’яку хмару, замре в тебе під п’ятою, а потім поповзе далі, як тільки ти забереш ногу.

Гірше було з гігантськими, давно вимерлими комахами. Вони всі десь лежали чи повзали між нижніх хмар, глибоко в безодні цього світу між воротами, але траплялись і такі герої, що виповзали наверх.

Ті поторочі, незграбні, лискучі, часом вкриті хутром або з великими зубами, що не влазили в пащу, – вони бридко стрекотали, пробігаючи, проносили над нами товсте прозоре пузо, незграбно ставлячи лапки, падали, плутаючись у своїх довжелезних тоненьких ніжках, і лежали так, дригаючись; а хмари опускались і накривали їх, тягнучи вниз.

Часом траплялися слизькі розщелини, прірви, де хмари-хмари-хмари одна на одній, аж доки око бачить. І де не бачить, у тих неосяжних глибинах, теж, напевне, були вони.

По стінках розщелин догори лізло всяке крилате і лускате, і вниз так само провалювалося, сповзало. Щілини-прірви було видно здалеку, вони ніби диміли – то над ними вились дрібні мошки.

"Не переживай, шо ти боїшся? – крикнула Наташка. – Не роздушиш, тільки в оту яму, ну тіпа щель з комарами, не впади, бо я не знаю, коли тебе звідти достать зможу, вмреш із голоду, поки будеш туди падать".

Я уявила собі, як день за днем лечу між хмарами, і в мене затремтіли ноги.

Звідкись вирвався маленький вітер-смерч і крутив моє обкромсане ножем волосся. Були тут не тільки біленькі хмарки, а ще здоровенними пластами – грозові. Тугі, як міцна гума, як повітряні кулі, й у них усередині – рвалися, викручувалися блискавки. Крутились і світились під ногами, аж страшно ставало, що хмара ними розірветься. Що далі, то вони яскравішали… Чи то просто темніє?

"Це темніє?" – спитала Наташку.

"Да… хмари кінчаються. Щас буде інтєрєсніше, тільки не одходь од мене далеко!"

Почалася якась ніби дорога, мощена шорстким камінням. Щось гостре на тій дорозі впивалось у босі п’яти, стало темно-темно.

І пусто. Так пусто, ніби тут не було повітря, ніби нічого не було – тільки дорога, посипана чимось гострим, і трава, чорна-чорна, яка швидко росла. Трава по узбіччю.

Звідкись ішло слабесеньке світло, чи то від дороги, чи то світилася трава, не могла розібрати. Мов сліпа, мацала те каміння, клала долоню на траву і відчувала, як швидко росте ця трава, яка вона колюча і важка. Вона дереться кудись угору, протискаючись між пальцями, все вище, вище, а з землі вже росте нова, і… де вона дівається там?

Підняла голову, глянула – а там було небо і багато зірок. Чорне небо і зірки, як сніжинки по гладкому льоду замерзлого ставу, багато, гострі, розвіяні. Чого я їх раніше не помічала? Скільки ж читала про ті зірки, бачила фільмів, де героїня ними милується, вони ж мені з самого дитинства так притерлися, що вважала ганебною попсою очі до них підняти – хай романтичні лохи вдивляються і складають погані віршики, ні-ні, я не стану, як вони, сентиментальна і в рожевому платтячку, я шукатиму красу не там… А тут – зірки. Дивися, слухай і не задавайся, бо хоч ти й одержима шумерською богинею Інанною, але ж насправді ти Марина Чех, людина. І не дано тобі більше за інших людей. Й опинилася ти тут не тому, що в тобі древня богиня, а тому, що ти, як мокре перелякане щеня, шукаєш Артура і готова шукати його де завгодно.

Хоч він і помер.

Тут я збиралася була подумати якусь банальність і розплакатися, але замість того – закричала, бо я вже летіла до них, бо не було дороги, трави, не було світу, тільки повітря, зроблене з нічого, і зірки, зірки, зірки.

Всюди вони. Якщо довго дивитися на якусь – вона тьмяніла, світло її мінилося, потім яскраво спалахувала знов і швидко гасла: жовтіла, червоніла і зникала зовсім.

Крім того, зірки ворушилися, відходили назад чи вперед, а я летіла, летіла, тобто я й не розуміла, що лечу, поки не побачила Наташку – вона, як ракета, виринула звідкись, важко дихаючи, як риба звиваючись усім тілом, ніби кругом була вода, і наздогнала мене.

"Ну ти і преш! – сказала. – Як на пожар, затормози, вспієш, не переживай".

Щось величезне, просто гігантське, пролетіло над нами.

"Це шо?"

"Та комета".

"А чо вона така… як льоду кусок?"

"Насмішила, падруга! Ти шо, астрономії в школі не вчила? А яка вона должна буть? Комета – вона і в Африці комета".

Таки правда, астрономії я в школі не вчила, тільки я цього Наташці казати не буду. Астроном у нас був молоденький, прямо після інституту, ще й тупий якийсь. Все травив анекдоти, цілі уроки. Анекдоти були старі і плоскі, то я читала з-під парти "Анжеліку, маркізу ангелів" й інші такі самі цікаві книжки. З усієї астрономії знаю тільки, що земля кругла і крутиться навколо Сонця, і то – цього нас ще в третьому класі на природознавстві навчили.

Наташині ноги миготіли мені перед носом – стоптані підошви легких черевичків, налиплі на них травинки і камінці.

Я подумала: а може, і мені взутись?

І коли вона встигла?