Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ

Він сказав мені:

"Плати!"

Я спитала, чи підійде конспект, але він не відповів, а взяв мене за руки – ух, якими холодними і дубовими пальцями! – і взявся стягувати з мене срібні персні, мої тоненькі перстеники з камінчиками, стягнув і штовхнув мене назад, у вагон, тільки ж, звичайно, ніякого вагона там більше не було.

"Наташка! А куди ти мене ведеш?"

"Проснулась?"

"Ні, ти що – серйозно ведеш мене це саме… де мертві?"

"А ти думала – це все ігрушечкі? Всьо сєрьйозно, падруга. Осторожно – як бач, шо воно летить, то обійди!"

"Воно", котре летіло, було якоюсь чи то сірою прозорою хусткою, чи то шарфом довгим, спочатку я навіть думала, що це такі великі шматки павутиння, але "воно" було міцніше за павутиння. У цьому місті "його" літало багато – якийсь невідчутний вітер носив прозорі сірі шматки, і Наташка сказала, що треба від них ухилятися, бо такі правила в цьому місці.

Я, щоправда, одне зловила – і мені одразу стало так сумно-сумно, і будинки кругом мене засвітилися вогнями, заблищали зорі на небі, і якась мелодія, і пахощі матіоли, і я відчула, що нещасно закохана, юна і щаслива до сліз.

А потім усе зникло – знову ці порожні будинки, які не можна чіпати, бо хоч і мають вигляд кам’яних, а як торкнеш, наприклад, двері, щоб відкрити і зайти, то будинок одразу розсиплеться в пісок – і "будеш збирати його по піщинці, поки не стане, як новенький", – пообіцяла Наташка.

"Ух, – сказала я, коли павутинчаста хустка відлетіла, – що це таке?"

І витерла сльози.

"Це поезія, – пояснила Наташка. – Це тіпа стіхі. Ну, каторі були забуті. Осторожно – кажу тобі, тут є всякі, є такі мєрзкі, що будеш від них ригати".

Ми йшли різними вулицями, повертаючи праворуч і тільки праворуч. Переходили дороги, ніде не було людей, не було автомобілів, ніякого руху. Іноді над нами висіли тролейбусні дроти, а частіше – ні, бо ми проминали безліч дуже старих кварталів, де стояли дивні такі ліхтарі, явно не електричні, а одного разу виблукали на якийсь провулок із косими будинками під соломою, весь у калюжах, посипаний сміттям.

Зараз якраз ішли по бруківці, а навколо стояли якісь триповерхові будиночки, не один біля одного, як я звикла бачити по старих містах Європи, а із проміжками між ними, відгородженими стінками в зріст людини. Я спитала Наташку:

"Там дворики? Щоб діти гралися?"

"Там туалєти. Ну і смердить там, добре, шо не чуть".

На розі цієї вулиці був колодязь, із відром на цямрині. Я нахилилася побачити воду, але води не було – сухий.

Одразу за поворотом пішла якась трохи знайома вуличка, десь я її бачила, з такими дуже ошатними будиночками з темної цегли, з білими вікнами і великими залізними гаками під самим дахом.

"Це Амстердам?" – спитала Наташку, але вона не знала, сказала мені, що ніде не бувала "кромє Львова да ще свого родного городка Рафаловкі, де наші з мамашкою корні".

Я згадала Амстердам – ми багато поїздили з Олегом автостопом по Європі того літа, коли закінчили бакалавра і поступили в магістратуру в Могилянку, ми були і в Амстердамі, й у Франції, Німеччину всю об’їздили від Кельна до Франкфурта-на-Майні, і в Австрії були, і в Угорщині.

Я тоді хотіла добратися ближче до колишнього Межиріччя або хоч до Єгипту, але грошей не було, от і подалися до Європи. Ночували по хостелах, їли шо попало, мене аж живіт скрутив до кінця другого тижня.

Тільки я ту Європу не розпробувала, занадто швидко воно все було.

І до Італії ми так і не потрапили, бо мені погано було і довелося скоріше додому, а я досі хочу в Італію, там Флоренція, де Данте жив.

Хоча – що той Данте знав про пекло?

"Так ми потрапимо до пекла?"

"Ну тіпа того, хотя і не совсєм… не знаю, як тобі об’яснить, я там нікада не бувала. Да ти сама знать повинна, ти ж Інанна, нє?"

"Ну… мені, знаєш, інші речі розказували. Яке мені діло до вашого пекла?"

"Так чого ти туда сунешся?"

"Я не сунусь – це ви мене тягнете!"

"Я? Падруга, ти шо? Я тебе кудись тягну? Да мені лишній геморой з тобою цяцькацця, тягнуть тебе, думаєш просто? Ти ж не душа безплотна, як положено, вибирай тут тобі, шоб і не влізла нікуди, і не потрощила нічо. Думаєш, приятно мені оце?"

"А чого ж робиш?"

"Бо ти йдеш. Захотіла йти – то шо я можу? Я ісполнітєль".

"Знач, мене тягне той труп".

"Да він тоже ісполнітєль, падруга, ти ж сама схотіла, ти шо?"

Вона аж обернулась і спинилася.

Я нічого не сказала.

А що я мала їй казати?

Між вулицями траплялися якісь чи то парки, чи то скверики з лавками, з доріжками або просто з утоптаними алейками, які ми швидко проминали.

У тих парках ворушилося якесь життя і, придивившись, між двома цілком індустріальними вулицями я побачила, що там, між паркових дерев, живуть фавни, дріади і німфи.

Вони повсюди бігали, танцювали, спали і просто сиділи. Голі. Було, як на нудистському пляжі, – ніби й нічого страшного, але незручно і трохи соромно. Краще дивитися собі під ноги, а то ще подумають, що витріщаюся… ніколи не бачила.

Німфи спокійненько рвали хирлявенькі квіти, на які Наташка навіть наступити випадково боялася, плели з них вінки, вплітали в коси одна одній, встеляли ложа для когось. Потім забували про ложа, кидали вінки де попало і бігли танцювати або грати в якісь ігри. Тоді знову плели вінки.

Фавни дули в дудки, підбирали кинуті вінки, щоб одягти собі на голову, залицялися до німф або просто нападали на них з-за квіткових кущів і тягнули кудись, може, до тих устелених квітами лож…

Тільки одна нещасна білява німфа, вквітчана в запилені прив’ялі листочки, безутішно ридала.

Німфу ніхто не чіпав.

Вона так плакала, що була вся мокра від сліз, блискуча, і волосся позлипалося у вологі кучерики. Аж шкода.

"Е… ну… слухай… а чого ти плачеш?"

Німфа заридала ще сильніше.

"Не трогай її!" – обернулася Наташка.

"Отак! – верескнула німфа, стисла мокрі кулаки і підскочила. – Нікому нема діла до мого нещастя! Будемо жаліти інших німф, більше вартих жалості! Кого? Калісто?! Іо?! Діону?! Ах бідні-нещасні, безсоромні коханки Зевса! Ах як же нам вас, біднесеньких, шкода! Ми про вас поем напишемо! Міфів наскладаємо! Картин понамальовуємо! Статуй! Мозаїк! Малюнків! Ми своїм дітям уб’ємо вас у голови, щоб ви вічно жили і ніколи не померли. Бо ж ви варті того. Хіба ні? Та що вони хорошого зробили? Чим мали право прославитися? Дури! І – подивись, подивись – вони не помруть! Телиці безмозглі, безликі, перелякані, тільки й уміють, що ніжно зітхати й очі опускати. А я! Я була красива, розумна. Я була – особистість! І ніхто не заперечить, із тих, хто мене знав. Я думати вміла! І я не одна така! Скільки нас тут пропадає, на задвірках, на смітнику. На смітнику! І що ти думаєш? Що ти думаєш? Навіть ті німфи, чиї струмки пересохли, ті дріади, чиї дерева порубали, – щасливіші за нас, бо вони – в Аїді, там, де наш вхід у потойбіччя, там, щасливі, ходять у вічній темряві… А ми? Ми! Знаєш, хто це все? Це ті нещасні, про яких забули, яких замінили. Знаєш, як це – ти берегла джерело, і тут приходить нова і каже: я тепер, я нова. Мене звати отак-то. Я тут тепер живу, і мені будуть усі жертви. А ти – пропадаєш, тебе вже нема, і біжиш лісом, як п’яна, біжиш, біжиш, не впізнаючи нічого, рвучи сукню об дерева, летиш кудись, уся в сльозах, і богів зовеш, і просиш помогти – а боги глухі! Боги вічно глухі! Боги нічого ніколи не чують, коли їм треба почути… Глухі – бо вони мертві боги, народженні для того, щоб померти. Народженні для смерті. Як ми. І вони нас бояться. Вони бояться нашої смерті, бо то буде і їхня смерть. І я бігла… Скільки бігла… І я кликала Геру, бо Гера мене любила! І Гера перетворила мої сліди на квіточки… І я жила не тут, о ні! Можете не вірити, але я жила в Аїді, як порядна. Поки легенду про мене, про мої сліди, про Геру, переказували – доти і я була там, у вічному спокої, серед дерев, що не відкидають тіні; бродила в білому між тіней, що вічно шукали когось, між мільйонів однакових у білому… обличчя яких закриті, і сліди їхні невидимі. Я жила… Ніхто не вірить мені, але так і було! А потім легенду про мене забули… Ох, як тяжко! Ох, сил нема про це думати! Її забули спеціально! Її забули на догоду чоловікам, що стали правити світом! Да! Замість мене – замість мене стали оті дури з коров’ячими очима і покірними руками, здатні тільки падати перед чоловіком і читати по очах його бажання, ставати для чоловіка парою чобіт – потрібних, коли дощ, і закинутих у куток, коли сонце. Але хіба чоботи ображаються? А мене… мою легенду… мою Геру! Нас оббрехали! Всіх оббрехали! Все, що було, оббрехали й опошлили, зробили з прекрасних жінок курей! Ревнивих тигриць, що поїдають одна одну! Тільки дехто… Харікло, яку любила Афіна… і… ні! ні!"