Степан Руданский - Олег — Князь Київський

Козаків за хлопів мають

І гризуть гетьмана…

А чи ж так то, ясний царю,

Було за Богдана?..

Ти говориш, що Хмельницький

Сам царям прирадив,

Щоб московський воєвода

На Вкраїні рядив;

Але Павло Полуботок

Не ховає слова,

Він говорить: "Що там, — каже, -

Батькова умова!

Спершу, царю, піднови ти

Нашу давню волю,

Щоб ми самі судилися

Помежи собою;

Щоб ні стольник, ні боярин,

Ані воєвода

Не питали, не судили

Нашого народа;

Щоб козаки самі собі

Розправу чинили,

І, де три їх, щоб два собі

Третього судили.

І всі царі московськії

Теє право знали

І за нього своє слово

Царськеє давали.

Та й ти давав, ясний царю,

Як ізбирав раду,

Як давав нам у гетьмани

Пана Скоропаду! Чого ж тепер на Вкраїні

Воєводи стали,

Чого права козацькії

Й вольності пропали?!"

Незабаром за послами

Й Павло прибуває

І з Чарнишем і Савичем

К царю підступає.

Підступає, дає листи,

Просить за Вкраїну,

Але, знати, й Павло прибув

В лихую годину:

Ані Петро, ні бояри

За нього не дбали,

Його листи за Вкраїну

Під сукном лежали.

І чекає Павло місяць,

Ба й другий чекає,

Ба й чекає місяць третій -

Цар не закликає.

"Почекай же, — Павло каже, -

Їдна мені доля,

Але стане й тобі хроном

Козацькая воля".

І останнє своє слово

Цареві готовить;

І приходить з старшиною

І до нього мовить:

"Знаю й бачу тепер, царю,

Що ти без причини

Підійнявся на погибель

Мої України.

І всі царськії укази

Хочеш попалити,

І всі вольності козацькі

Хочеш потопити.

І козаків, як худобу,

На роботу гониш,

І над ними "Вічна пам'ять"

По болотах дзвониш…

І гетьмана обирати

Нам не позволяєш,

І судити судців своїх

З Москви посилаєш!

І нас судять без закону,

Без всякого права;

Чи вже ж тобі за то, царю,

Буде яка слава?

Але нехай мені буде

Вільно і казати,

Що нічого тобі, царю,

З України ждати.

Україна — не дитина,

Вона волю має,

А вільного не неволі -

Правда пригортає.

Тепер кажи мені, царю,

Хоч залізо терти,

Хоч у тюрмі холоднії

Із голоду мерти;

Усе їдно мені, царю,

Тілько б не видати,

Як та бідна Україна

Буде пропадати!.."

І стиснув Петро зубами.

"Шкуру, — каже, — здерти!"

Але трохи одумався:

"В тюрму аж до смерти!"

І у тюрмі Петра й Павла

Разом з старшинами

Обіллявся Полуботок

Дрібними сльозами…

Обіллявся не за себе,

А за Україну

Та за своїх товаришів,

Що без долі гинуть.

Та не довго ж Павло плакав.

Заслаб, помирає…

Цар доктора посилає -

Павло виганяє.

"Нащо, — каже, — життя моє

Назад повертати,

Коли я не можу долі

Батьківщині дати?"

Петро сам іде до нього,

Щоб перепросити,

І дає йому лікарство,

Просить його пити.

Але Павло Полуботок

Йому промовляє:

"Дармо, царю; ти не вернеш,

Що вже погасає…

Живо-живо Павла й Петра

На світі не буде, Тоді обох нас розсудять

Правдивії люди…"

8 июля

Україно-Україно,

Що ти за то дала,

Що старого Апостола

Гетьманом обрала? Україно-Україно,

Що ти заплатила,

Що до себе та Петрика Ти так прихилила?

Україно-Україно,

Що то з москалями,

Що посланці повертають

До тебе з дарами? І за ними Лизогуб нас,

Чарниш, Жураковський?

І чим же так прихилився

До них цар московський?

Не питайте, добрі люди,

Каже Україна:

Колись була в Московщині

Тяжкая година.

Колись була в Московщині

Тяжкая година:

Петро судив царевича, Судив свого сина.

І просився син Петровий

А Петриків тато,

І було там сенаторів

Багато-багато;

Але жоден не подумав

За нього обстати,

Не смів жоден проти кари

Голосу подати.

Їдна тілько Україна

За нього обстала,

Їдна тілько Україна

Голос свій подала.

І був гетьман в Петрополі,

Як Петрик вінчався, І до гетьмана старого

Петрик обізвався:

"Спасибі вам, добрі люди,

Що ви серце мали,

Що ви в кровлі мого батька

Рук не покаляли.

За то тепер і гетьмана

Я вам позволяю,

За то тепер і права вам

Давні повертаю!

І чого лиш буде треба,

Просіть, добрі люди,

Усе для вас я учиню,

Усе для вас буде!"

І подякував Апостол,

Назад повертає

Та й до царя, до Петрика,

Послів посилає,

Посилає до Петрика,

Просить милость мати:

Позволити поспільную

Старшину обрати.

Не перечить добрий Петрик,

Зараз позволяє.

Не чекає і Апостол,

Зараз обирає.

І Лизогуб став обозним

І зараз до діла;

У судці пішов Кандиба І сотник Забіла;

В писарі пішов Турновський, Панич чи попович,

В осаули пан Лисенко І пан Мануйлович;

І поспільнії хорунжі -

Горленко-бунчужний, А в поспільнії бунчужні

Борозна недужний.

І підняв на ноги гетьман

Слабу Україну

І ще чогось до Петрика

Іде в Московщину.

Аж там Петрик помирає, Ганна наступає, Вона ж уже Україну

Не так пригортає.

Вона тілько Апостола

В очі пригортає, А за очі тридцять тисяч

Людей вимагає. І піднялось тридцять тисяч

З полковником Танським, Пішлі, бідні, з України

В степи басурманські.

І піднялось тридцять тисяч,

Та усі чубаті,

Пішли в степи басурманські

Вали висипати.

І піднялось тридцять тисяч

Ще до сходу сонця,

Висипають вал від Дону

До самого Донця.

На другий рік тридцять тисяч

Свіжих посилає,

А торішніх тридцять тисяч

Назад повертає.

На третій рік із Польшею

Бійка розпочалась, Щоб від естів і від курів

Польща відцуралась; Бо любовник Ганнин Бірон Став її просити,

Щоби його у тих Курах

Князем ізробити.

І почалась тая бійка,

Військо знемагає…

Тоді гетьман запорожцям

Стиха промовляє:

"Покидайте, — каже, — хлопці,

Турецькі границі Та давнього собі місця

Просіть у цариці…"

І просяться у цариці,

Цариця приймає

І булаву, бунчук, пернач,

Хоруг посилає.

І каже їм, запорожцям,

На вражую кару,

Заселити два Кодаки І річку Самару. А тим часом в Білій Церкві

Каже присягнути

Та у Польшу з отаманом

На час завернути.

І пігнались запорожці

З Білецьким Іваном, Здибалися з Лизогубом

Та із Галаганом;

Здибалися, полетіли,

Назад поглядають -

Аж там уже Апостола

Козаки ховають. Аж там уже Апостола

Козаки ховають,

Аж там уже і укази

З Москви посилають,

Лизогуба півгетьманом

Тілько обирають… Лизогуба півгетьманом

Тілько обирають,

А другого півгетьмана

З Москви посилають.

10 июня

Ходить сокіл коло моря,

Крила розпускає;

Ходить Мініх коло двору

Та й думу гадає.

Він гадає, промовляє