Петро Лущик - Галицька сага. Ante bellum

– Звичайно, помста буває хорошим стимулом, але вона іноді заважає справі, – сказав Сталін. – Перед вами, товаришу Судоплатов, партія поставила конкретне завдання, яке ви маєте виконати. Фелікс Едмундович говорив, що чекіст повинен мати холодну голову і гаряче серце. Вами, товаришу Судоплатов, має керувати не особиста помста, а бажання виконати завдання, поставлене перед вами. Тоді й про особисту образу можна подумати. Ви зрозуміли, товаришу Судоплатов?

– Так точно, товаришу Сталін! Постараюся виконати ваш наказ! – відказав Судоплатов.

– Не треба старатися – треба виконати! – уточнив Сталін. – І це не товариш Сталін наказує вам, а партія, тому вважайте це вашим партійним дорученням!

Він знову підійшов до свого столу, розгорнув блокнот і швидко щось написав.

Павло Судоплатов заворожено і з якимось містичним страхом спостерігав за усіма рухами Сталіна. Коли йому повідомили, що сьогодні він розмовлятиме з самим товаришем Сталіним, у нього пропав не те що сон, але й взагалі усякий спокій. Зрештою, його сприйняття Генерального секретаря ЦК ВКП(б) до цього моменту нічим не відрізнялося від більшості громадян Радянського Союзу: товариш Сталін був присутній в кожному кабінеті, на численних картинах, плакатах, але мало кому пощастило бачити його «вживу». Він, Павло Судоплатов, котрий ще зовсім недавно і не думав залишити Харків, удостоївся честі розмовляти із цією великою людиною й ба більше, особисто отримав від цієї людини партійний наказ. Що ж, він не підведе і зробить усе можливе, а й навіть неможливе, щоб виконати завдання Сталіна. Судоплатова вже не хвилювало навіть те, що він іде на смертельний ризик. Зараз він думав лише про те, щоб виправдати покладену на нього довіру.

– Можете йти! – озвався зі свого місця Сталін. – Товаришу Судоплатов, усі інструкції ви отримаєте від товариша наркома. Бажаю вам успіхів!

Коли чекісти покинули кабінет, Сталін знову викликав Поскрьобишева.

– Запросіть Єжова! – розпорядився він.

Миколі Єжову належало відправитися до Ленінграда. Першому секретареві дуже не подобався стан справ очолюваної Сергієм Кіровим ленінградської партійної організації.

Той тиждень у червні, який Федір Мороз провів у батьківській хаті у Перетині, був його найдовшим відпочинком у селі. Минулі роки йому якось не вдавалося затриматися у старшого брата на довший час, найбільше на два-три дні, і він знову повертався до своєї львівської квартири на вулиці Зиблікевича. Кожного разу у Федора були відмовки, щоб не залишатися у брата. Ці відмовки звучали настільки переконливо, що у них вірив навіть сам Федір. Щоправда, йому ніщо не заважало виїхати з дружиною Ольгою та сином до Заліщан на винний фестиваль чи «на води» до Трускавця.

Яким же було здивування брата Олекси, коли червневого дня до нього на обійстя заходив Федір із сином Гордієм! Радісний шок від появи дорогих гостей не пройшов, коли Олекса дізнався, що вони затримаються у нього на тиждень. На запитання «А де мама?» Федір пояснив, що Ольга не змогла вирватися з роботи навіть на пару днів, натомість змушена поїхати до Варшави «у справах». Вернеться аж в понеділок, тому у їхньому помешканні їх годувати буде нікому.

Сприйнявши ці слова як неприхований натяк, що гості голодні, Ганна насварила на чоловіка, мовляв, нічого годувати словами, можна й за стіл посадити, а сама заходилася порати біля кухні.

Цей тиждень для Федора проминув швидко, у роботах, а її в селі (а тим більше влітку) ніколи не бракувало. Цим зазвичай займалися брати, а Гордій цілими днями пропадав зі своїми братаничами то в лісі, то на річці. Якщо дев’ятирічна Марійка та п’ятирічна Настуня допомагали мамі бавити однорічного наймолодшого братика Василя (його назвали в честь «американського» вуйка), то старші Гриць, Йосип та Іван під «великим секретом» розповіли Гордію про скарб богатиря Кошиковського, що чекає на те, щоб його відкопати.

Це було саме те, що так любив Гордій. У нього вдома лежить читана-перечитана ним книга про скарби, заховані у Львові. Найбільше малого Гордія захопила розповідь про золото Медової Печери. Він перечитав про нього, либонь, сто разів, про що не забарився розповісти своїм братаничам, коли ті розповіли йому про «свій» скарб. Після того, як Гордій похвалився, що одного разу з татом вони також шукали той скарб, в очах Гриця з братами його ставки одразу злетіли вгору і на нього вже не дивилися як на зніженого львівського бахура.

Напевне, той тиждень, що батько з сином провели на батьківському обійсті, був недостатнім часом, щоб знайти на вже переритій поляні хоч якісь сліди не те що скарбу, а простого підтвердження того, що богатир Кошиковський узагалі тут був. Але принаймні час, проведений у Перетині, не став для Гордія нудним і чи не вперше він по-справжньому зблизився з братаничами.

Хоч Федір нічого не сказав Олексі, але таке неждане для старшого брата його тижневе перебування у Перетині аж ніяк не було безхмарним. Рішення покинути Львів хоча б на тиждень головний інспектор лісів Його Еміненції Кир Андрея Шептицького Андрій Мельник прийняв вночі на п’ятнадцяте червня. Львовом вже ширилися чутки, що польська поліція арештувала весь крайовий провід Організації Українських Націоналістів. Що було відомо колишнім колегам Федора Мороза, не знав ніхто, але було вирішено виїхати зі Львова усім, хто так чи інакше мав відношення до Організації. Так Олекса Мороз отримав додаткову підмогу до хатньої роботи, Гордій – заново пізнав своїх двоюрідних братів, а Ганна – головний біль, чим би то годувати «міського пана».

За той час, коли Федір Мороз гостював у брата, він став найповажнішою людиною у Перетині, забравши цей титул у Якова Смоляра. Раніше саме місцевий гайовий був джерелом найсвіжіших новин, що їх привозив із поїздок до Кам’янки, але тепер його «відсунув» львівський Федір: центр воєводства – то не повітова Кам’янка! Зазвичай чоловіча частина Перетина – від тридцяти років – збиралася у закритій чотири роки тому «Просвіті» вже пізно увечері й у неможливому для некурящих цигарковому диму обговорювала останні події у державі. Найбільш посвячений Федір Мороз останні дні був відірваний від новин, тому всі чекали, коли прибуде зі свіжими газетами Яків Смоляр. За той час, коли Федір був у селі, це ставалося два рази. Інші вечори минали за обговоренням всього зразу й нічого конкретного.

Так перетинці дізналися про вбивство членом ОУН Броніслава Перацького, який відповідав за пацифікацію на Галичині, а оскільки всі чоловіки у Перетині відчули це буквально на своїх спинах, то попри весь трагізм цієї події саму смерть міністра внутрішніх справ Польщі сприйняли спокійно, навіть як належну кару за свої страждання. Зробили перетинці і той неприємний для себе висновок, що просто так вбивство свого міністра поляки не залишать, тому треба чекати найгіршого.