Петро Лущик - Галицька сага. Ante bellum

– Як почувається Алісія? – поцікавився Вільгельм.

– Вона зараз у себе у кімнаті. Захотіла трохи відпочити. Стомилася.

Дружина Альбрехта Алісія була чи не єдиною у сім’ї, хто приязно відносився до Вільгельма у ті часи, коли його батько у пориві гніву навіть виключив наймолодшого сина з кавалерського ордену Рицарів Золотого Руна. Напевне, цьому сприяв той факт, що саме наймолодший брат познайомив Альбрехта з молодою вдовою Алісією Елізабет Вадені. Вона тоді жила разом із малолітнім сином Йоахімом у помісті чоловіка в Бродах, а ерцгерцог приїхав на колишній австрійсько-російський кордон для зустрічі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Дізнатися думку Глави Церкви його особисто попросив молодий імператор Карл. Щоб чекання не було марним, барон Казимир Гужковський, український полковник і староста Дрогобича, з котрим Вільгельм спізнався ще на службі у січових стрільцях, запропонував відвідати «одну шведку, котра після смерті чоловіка нудиться у своєму помісті». Так Вільгельм і познайомився із Алісією, яка через три роки стала його невісткою. Жінка ніколи не забувала те, що він для неї зробив, і старалася допомагати йому. Альбрехт про це знав і приймав спокійно. Вільгельм здогадувався, що ініціатором примирення братів могла бути Алісія, хоч цілком можливо, що ініціатива йшла і від брата.

– Я не хотів говорити при Еліс, вона тебе просто обожнює, але дозволь висказати все, що мене у тобі, Віллі, непокоїть, – почав Альбрехт.

– Я весь увага, Карле! – з готовністю сказав Вільгельм.

– Знаєш, Віллі, на відміну від нашого батька, якого буквально трясло від самої згадки про якусь українську Галіцію, я до цього ставлюся байдуже. Хотів сказати «спокійно», але «байдуже» буде правильніше.

– Ти не віриш у те, що нам це вдасться? – запитав Вільгельм.

– А ти віриш у це? Віллі, подивися на це не очима Вишиваного, яким ти себе вважаєш, а очима державного мужа! Польща ніколи не піде на те, щоб дати Галіції не те, що незалежність, а яку-не-яку автономію. Особливо після подій у Варшаві! Пригадуєш, як з подібним возився Карл? (Альбрехт говорив про останнього імператора Австро-Угорщини.) І чим це закінчилося?

Альбрехт замовк. Тим часом принесли два кухлі родинного пива. Старший брат почекав, коли їх знову залишать самих.

– Але я не про це! – сказав він. – Це твій вибір і, подобається він мені чи не подобається, я з повагою приймаю його.

– Дякую!

– Я про інше! Не думай, що ми відірвані від світу і ні про що, окрім цього пива й сімейних чвар, не думаємо. Скажи: звідки у тебе твій помічник?

– Хто саме? – скривився Вільгельм. – У мене їх декілька.

– Той, що приїхав з тобою, і котрого ти відпустив до Варшави.

– Левко Вовк?

– У нас його звали б Леон Вільк, – уточнив Альбрехт. – Так, він.

– З Левком я знайомий ще з листопада сімнадцятого року, – повідомив Вільгельм. – Тоді він був у мене унтер-офіцером для особливих доручень.

– А Полєтт Куйба? Хто вона тобі?

Почувши таке, Вільгельм здригнувся. Він готовий був до всього, навіть до можливого ультиматуму щодо тієї-таки «Галіції», але аж ніяк не до згадки про жінку, яку обожнював.

– А до чого тут вона? – нервово сіпнув плечем Вільгельм.

– Віллі, заспокойся! Ніхто не читатиме тобі моралі!

– Тоді навіщо ти питаєш про Полєтт?

– Кажу ж: ми не відірвані від світу. Знаємо дещо. Елеонора (Альбрехт говорив про їхню старшу сестру) місяць тому написала листа, де висловила занепокоєння появою цієї жінки.

– Чому?

– Розумієш, Альфонсо, її чоловік, якимись своїми каналами спробував вияснити про Полєтт Куйбу хоч щось.

– Що ти хочеш цим сказати? – не зрозумів Вільгельм.

Його вже почала нервувати ця розмова.

– Альфонсо дізнався, що твоя Полєтт видає себе за племінницю Шарля Куйби. Колись він був французьким міністром праці. Але Полєтт не є його племінницею. Просто використовує однакове з ним прізвище. До недавнього часу про неї ніхто не знав.

Вільгельм усміхнувся.

– Карле, що-що, а це я пояснити можу, – сказав він. – Ніхто не чув про Полєтт до того і не почув би й потім, бо вона проста телеграфістка з Парижа! Її ім’я сплило лише тому, що вона опинилася поряд Габсбурґів.

Карл Альбрехт на хвильку задумався. Затим взяв кухоль з пивом, до якого ще навіть не доторкнувся.

– Моя тобі порада, Віллі: дізнайся про неї більше! Для чогось же вона з’явилася у твоєму житті!

– Карле, та про що ти говориш? Кому потрібно підводити до мене просту телеграфістку?

– Та хоча б тим, кому не подобаються твої плани! – відказав Альбрехт. – Гадаєш, Польщі приємно дізнатися, що Європою роз’їжджає такий собі Василь Вишиваний і направо й наліво ділиться своїми планами щодо їхньої Малопольщі Всхудней? А совіти просто так пропустять твоє бажання стати королем самостійної частини України? Віллі, ти знаєш, як я до тебе ставлюся, тому послухайся моєї поради: будь обережним! Сам бачиш, що відбувається навколо. Пробач, Віллі, але ти романтик, можливо, останній романтик з Габсбурґів. Передостаннім був імператор Карл, але його вже немає. Ти – останній!

Альбрехт випив пиво і підвівся.

– Піду провідаю Еліс, – сказав він. – Ми зустрінемось за обідом.

Вільгельм провів брата поглядом. Минула розмова була для нього неприємною, але аж ніяк не даремною. Найгірше було те, що Альбрехт роз’ятрив і без того болючу рану. Вільгельм підозрював, що Полєтт, з котрою він випадково зіткнувся у паризькому Монмартрі, є аж ніяк не наївною дівчиною, якою вона старалася показати себе, але у ній було щось геніальне, що заставляло його відкинути всі сумніви. Можливо, Полєтт і не була тією жінкою, з котрою Вільгельм хотів бути довго, але поки що не бажав порвати з нею.

Інше хвилювало Вільгельма. У його житті зараз є дві жінки: Полєтт і Зіта. Із вдовою Карла його пов’язували довгі роки спільного поневіряння Європою, коли всіх Габсбурґів «попросили» або відмовитися від усіх своїх титулів, або… покинути урізану після війни Австрію, до чого долучилися ті самі Габсбурґи. Покинувши батьківщину чи не найостаннішим, Вільгельм поїхав до Мадриду, де зустрів удову імператора Карла Зіту. Хоч раніше вони по-справжньому і не розмовляли, тепер їх пов’язували і симпатії, і спільне бажання відродити монархію: Зіта піклувалася про майбутнє свого первістка Отто, а Вільгельмові відводилася роль короля Галичини та Володимирії… природно, у підпорядкуванні Відню. Те, що Вільгельм мав на те інші плани, Зіта не знала. Або не здогадувалась.

Вільгельм сподівався, що Зіті не відомо про існування Полєтт, хоч дехто у його оточенні був особисто знайомий з обома жінками, тому тримати це у таємниці було безглуздо. Але Зіта поки що поводила себе так, неначе дійсно не знала про існування конкурентки. Зрештою, нічого небезпечного для себе у таких походеньках Вільгельма Габсбурґа-Лотаринзького вона не бачила. Дійсно, яку конкуренцію для неї може скласти проста телеграфістка паризької пошти?