Петро Лущик - Галицька сага. Ante bellum

Двадцять четверте червня у Києві та Київській області оголосили вихідним…

Звістку про те, що партія і особисто товариш Сталін прийняли рішення перенести столицю з Харкова до Києва, самі містяни зустріли радісно, тому вже із самого ранку до головного вокзалу міста потягнулися люди. Причому це не обов’язково були організовані делегації, як от від Держвидаву, у склад якої потрапив і Степан Білецький; здебільшого кияни йшли до вокзалу самі, намагаючись бути ближче до цього, без перебільшення, історичного дійства.

До прибуття головних осіб залишалося ще добрих дві години, а перед спорудою головного вокзалу вже зібралося море людей. Дехто тримав великі транспаранти, у яких підтримував мудре рішення партії й обіцяв зробити Київ ще кращим; хтось ніс портрети керівників партії, причому найбільшим було, звичайно, зображення Сталіна, а за кількістю переважали портрети Станіслава Косіора – першого секретаря ЦК КП(б)У, як людини, яка, на думку киян, і спричинилася до перенесення столиці.

Степанові Білецькому недавно виповнилось тридцять сім років, але він досі був звичайним коректором Держвидаву і йому не світила перспектива отримати якусь іншу, не таку непримітну посаду. Переїзд керівних органів з Харкова Степан сприйняв як шанс щось поміняти у своєму житті. Особливе сподівання Білецький покладав на наркома народної освіти Володимира Затонського, з котрим був знайомий ще з років громадянської війни і доручення якого виконував тут, у Києві, тоді ще захопленому Павлом Скоропадським. Степанові здавалося, що як тільки товариш Затонський побачить його, то неодмінно запропонує роботу ближче до себе, можливо, навіть у самому Наркоматі.

Про його мрію знав один лише Сергій Вашуленко, його товариш по роботі. Щоправда, Сергій був редактором і йому довіряли значно відповідальнішу роботу, аніж Степанові. Саме після Вашуленка готовий матеріал потрапляв до Білецького, а тоді, вже остаточно перевірений, відправлявся до друку.

Щоправда, Сергій не поділяв оптимізму Степана.

– Забудь це! – говорив він бувало, коли вони після роботи зупинялися біля бочки з пивом. – Невже ти думаєш, що нарком освіти пам’ятає про якогось Степана Білецького, з ким мимохідь зустрічався шістнадцять років тому?

– Тоді я отримав від нього бойове партійне завдання! – ображений такими словами відповів Білецький.

– І ти думаєш, що тебе запам’ятали? Чи ти гадаєш, що ти там був один такий?

Зазвичай таку реакцію Вашуленка Білецький пояснював лише тим, що, на відміну від нього самого, Сергій на війні не був, пересидів її тут, у Києві, зустрічаючи владу, яка мінялася із дивовижною черговістю. Степан був переконаний, що й свою престижну, як на думку простого коректора, посаду Вашуленко отримав незаслужено, адже, дійсно, хіба може бути серйозною перевагою той факт, що той встиг закінчити чотири курси місцевого університету. У самого Степана Білецького перед партією значно більше заслуг!

Але навіть такі неприємні сумніви не стали на заваді якщо не дружбі, то просто звичайним дружнім відносинам між чоловіками. Принаймні ніхто не відмовлявся, коли інший запрошував на пиво.

Ось і сьогодні вони вирішили, що після усіх урочистостей обов’язково підуть у парк, де (вони запримітили дорогою сюди) вже підвезли пиво.

– А де твоя дружина? – поцікавився Сергій Вашуленко і подивився на годинник.

Годинна стрілка повільно, але невблаганно, наближалася до цифри «11».

– Зі своїми залізничниками?

– Для Майї сьогодні аж ніяк не вихідний день! – сумно відповів Степан. – Не кожного дня до міста прибуває літерний поїзд! То тобі не якийсь там «номер» [3] Літерний поїзд – умовна назва поїздів високої важливості, що перевозять цінні вантажі або вельми іменитих персон (найчастіше – перших осіб держави). На відміну від номерних, вони мали пріоритет при русі. !

Сергій Вашуленко хотів було зробити Степанові комплімент, похваливши його за чудове розуміння тонкощів у невластивій йому галузі, але тут поруч неначе з-під землі виникла Майя. Її появі здивувався не лише Вашуленко, але й Білецький.

– Звідки ти тут? – запитав приголомшений Степан.

– Тобто «звідки»? – удавано здивувалася Майя. – Я працюю тут, якщо ти не забув!

Обличчя Вашуленка розпливлося у задоволеній усмішці, а Степан, трохи зніяковівши, спробував виправитися:

– Я про те, що ти казала, що не встигнеш звільнитися до початку.

Майя поправила косинку.

– Начзміни сказав, що на вокзалі й так забагато народу, тому відпустив нас до завтра, – сказала вона. – Там залишилося партбюро.

– Ну як же без них! – їдко відказав Вашуленко.

Майя хотіла щось відповісти, але саме у цей момент гучномовці, розвішані на стовпах, повідомили, що на першу колію прибуває потяг з керівниками партії та уряду. Радісний гул наповнив привокзальний майдан. Звідси, звичайно, ніхто нічого не побачив, але всі знали, що після прибуття нових керівників всі попрямують до площі Червоних героїв Перекопу [4] Тепер – Софійський майдан. , де мав бути проведений мітинг, приурочений цій знаменній події. Всезнаючий Сергій Вашуленко повідомив, що після параду військ Українського військового округу ввечері на стадіоні «Динамо» буде проведено розширене засідання ЦК КП(б)У. Певно, що ніхто з присутніх тут не потрапить на стадіон, але, чесно кажучи, не всі туди і прагнули. Головне, що завдяки цій події цей вівторок став неробочим, тому можна було використати його з користю для себе.

Напевне, Вашуленко також про це подумав, бо тільки Білецький відкрив рота, щоб поцікавитися думкою інших щодо найближчих годин, Сергій першим запропонував при слушній нагоді залишити колону або, принаймні, старатися стояти скраю.

– Так легше буде потім піти, – пояснив він. – Я сподіваюся, Майя не проти випити з нами пива?

– А куди спішити? – недовірливо поцікавився Білецький, хоч секунду тому він готовий був запропонувати те саме, тільки з врахуванням дещо пізнішого часу. – Ми пропустимо найголовніше.

Вашуленко похитав головою.

– Забув тобі сказати, Степане, що є думка, щоб поки що залишити деякі Наркомати в Харкові. У їх переліку і Наркомат народної освіти. Тобто ти даремно прийшов сюди у надії побачити Володимира Затонського. Якщо він і в потягу (Сергій кивнув на будівлю вокзалу, яка закривала від них основне дійство), то аж ніяк не для того, щоб влаштувати свого колишнього підлеглого! Після мітингу і параду товариш Затонський разом з іншими товаришами поїде до стадіону «Динамо», де і відбудеться розширене засідання ЦК. А потім – назад! Наркомат народної освіти довго залишатися без товариша наркома не може!