Петро Лущик - Галицька сага. Ante bellum

Іншим пощастило менше.

Крайовий Провід на західних землях був найвідповідальнішою і водночас найнебезпечнішою ділянкою в організації ОУН. Люди там надовго просто не затримувалися: від часу створення ОУН – а це від лютого 1929 року – на посаді Крайового Провідника змінилося семеро чоловік, причому двох з них – Юліана Головінського та Степана Охрімовича – вбили поляки. Але ще ніколи поліція не арештовувала одразу всіх!

Якби не вбивство польського міністра, несподіваний арешт Степана Бандери напередодні варшавської акції закінчився так, як закінчувалися усі попередні: через день-два його випустили б, щоправда, без обов’язкових у таких випадках вибачень. Зрештою, нічого проти Бандери у поліції не було – так, звичайна профілактика перед важливою зустріччю воєвод. Так би і сталося, але громом серед ясного неба стала звістка з Варшави: український націоналіст стріляв у міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, який того ж дня помер. Тут у поліції згадали про дивний документ, який надійшов від того-таки Перацького. Не відомо, що хотів сказати цим жестом міністр, приславши на воєводства повідомлення, що на нього ОУН готує замах. В усякому разі жодних вказівок, що робити з цим документом, місцева поліція не отримала. Складалося враження, що сам міністр Перацький не вірить у можливість такого розвитку подій. Коли ж Степана Бандеру вже хотіли випускати, вчасно для поліції (і, відповідно, невчасно для Крайового Провідника) надійшла звістка з Варшави. Тоді львівська поліція, нарешті, згадала про попередження.

Якщо хтось в ОУН сподівався, що поліції нічого не відомо про їхню організацію, то, напевне, був би розчарований, дізнавшись, що та знала про них все. Дивно, але розпорядження поки що не чіпати оунівців виходило від самого Перацького – міністр внутрішніх справ цим жестом сподівався спонукати непримиренних українців до співпраці. Нарада із воєводами, запланована на п’ятнадцяте червня, була першим пунктом цього плану.

Смерть Броніслава Перацького остаточно перекреслила ці плани, як і знищила ті маленькі паростки довіри, які ще були у місцевої поліції. Тепер же доля заарештованих оунівців була незавидною.

Упродовж тижня після вбивства усі, хто так чи інакше виявився причетний до нього, опинилися у тюрмах – від Львова до Варшави та Данциґа. Для цього десь на півночі у білоруських лісах у мало кому відомому містечку Береза-Картузька колишні казарми російського Сто п’ятдесят першого П’ятигорського піхотного полку спішно перебудовувалися для прийому перших противників правлячого режиму. Хоч із самого початку у Варшаві було вирішено, що перебування у таборі не повинно тривати більше двох місяців, його перший комендант, інспектор познанської поліції Ян Греффнер, вирішив не звертати увагу на такі дрібниці. В’язнів, яким «пощастило» першими переступити ворота ізоляційного табору, зустріли голі стіни колишніх казарм, де не було навіть звичайних нар – про них адміністрація вирішила подумати пізніше.

Серед цих «піонерів» був і Роман Шухевич. Його арештували через три дні після вбивства Перацького – строк досить малий, щоб втекти кудись далеко, але водночас достатній, щоб замести всі сліди. Оскільки проти нього поліція не мала достатніх доказів причетності до вбивства міністра, Шухевича відправили до нововідкритого концтабору, адже туди саме відправляли таких, які були «без достатніх доказів вини». Дивно, але саме це і врятувало Романа Шухевича від того, що він не зайняв місце поруч із усіма іншими: на суді він виступав лише як свідок.

Такий стан на землях Галичини – найважливішому напрямку роботи – не міг не непокоїти Головний Провід ОУН, тому наприкінці літа Євген Коновалець зібрав своїх людей. За вікном досить ошатного будинку у Швейцарських Альпах відкривався чудовий вид на недалекі гори. Десь там, значно південніше, уже у Франції, височів величний Монблан, але звідси його не було видно, як і не було бажання говорити про щось інше, ніж те, що і привело їх сюди.

Євген Коновалець вирішив провести збір не в самій Женеві, де за ними можна було спокійно спостерігати, а вибрав невеличке містечко на самому французькому кордоні. Тут, у курортній місцевості, можна було водночас загубитися серед численних відпочивальників і мати більше шансів виявити, коли за тобою слідкують.

Пансіонат, де зібралися найближчі соратники, примикав до самої гори, що була природною межею містечка з півдня; а на півночі лежала Женева, звідки і приїхав Євген Коновалець. Інші учасники зібрання прибули окремо.

За інших, не таких трагічних обставин, Євген Коновалець навіть був би радий зустрітися із своїми помічниками, які стали його друзями. Тоді можна було просто узяти напрокат лижі і піти у гори, де сніг не зникав навіть улітку. Полковник любив це чисте холодне гірське повітря, навіть час від часу вибирався із сім’єю в гори, щоб покататися або просто помилуватися мальовничими краєвидами.

Але зараз нікому з присутніх у кімнаті на другому поверсі пансіонату було не до місцевої екзотики, бо зібралися вони не для того. Голова ОУН окинув поглядом присутніх. З Ріко Ярим доля звела у далекому двадцятому році, коли вони разом перебували у таборі для інтернованих вояків УНР. Тоді Коновальцю припав до душі цей високого зросту і нормальної статури сотник із блискучими скельцями пенсне. Хоч він і говорив українською із сильним акцентом і, бувало, під час розмови не встигав підбирати слів, бажання бути саме українцем не могло не подобатися Коновальцю. Коли ж виявилося, що практично ніхто не знає про його справжнє походження – хтось казав, що він німець, інші стверджували, що Ріхард Ярий є чехом, а свояк Коновальця Андрій Мельник припускав, що той має німецьке та єврейське коріння, – навіть постало питання про те, чи можна йому довіряти таку важливу справу. Проблема вирішилася сама собою, коли стало зрозуміло, що практично більше ніхто, окрім Ярого, не має таких зв’язків із німецьким істеблішментом. Мабуть, тут певну роль відіграло його напівнімецьке походження. Ріко Ярий був із Коновальцем протягом усіх цих років і жодного разу не пошкодував про свій вибір. Щоправда, тепер від природної статури Ріко не залишилося й сліду, він погладшав, буйна чуприна поступилася місцем блискучій лисині; напевне, єдиним, що залишилося від колишнього Ярого, було пенсне і досі неправильна українська вимова.

Ярославу Барановському недавно виповнилося двадцять вісім років, але попри свій молодий вік він встиг побувати у «Летючій бригаді», котра здійснювала експропріації грошей у поляків, відсидіти за це три роки, навіть пережити недовіру, що сталася через зраду старшого брата Романа. Зрештою, це не стало причиною того, щоб Коновалець перестав йому довіряти. На недавньому з’їзді Центрального Союзу Українського Студентства його обрали президентом, а вже у цій якості став секретарем у Проводі Українських Націоналістів, фактично, його, Євгена Коновальця, особистим секретарем. Голова ОУН довіряв йому дедалі більше, навіть попри своє не надто шанобливе ставлення до молоді.