Петро Лущик - Галицька сага. Ante bellum

Дмитро Андрієвський був майже ровесником Коновальцю, і той відносив його до «стариків». Він хоч і не мав такого «послужного» списку, як Ріко Ярий чи навіть Барановський, все ж був серед засновників ОУН і відповідав за зовнішню розвідку. За влучним висловом Коновальця, Андрієвський тримав руку на пульсі усієї Європи.

Андрій Мельник прибув до Швейцарії останнім і майже випадково. Свого часу він познайомився із люксембурзьким князем Феліксом, коли той приїжджав на Галичину на запрошення Митрополита Андрея. Вражений прийомом князь запросив Мельника до себе, і ось той уже повертав додому. Дорогою він просто не міг не відвідати свого свояка – вони з Євгеном Коновальцем одружені на рідних сестрах. Крім того, саме Мельник, хоч офіційно і не належав до керівництва ОУН, на прохання свояка привіз із Галичини найсвіжіші новини.

Саме до нього першим і звернувся Євген Коновалець:

– Андрію, нам цікаво послухати саме від тебе про становище Організації на Галичині. Тим більше що ніхто інший це не зробить.

На відміну від інших, що прийшли з портфелями і поклали перед собою теки з паперами, Андрій Мельник не користувався жодними записами: проживаючи на окупованій Галичині, він навчився покладатися лише на свою пам’ять, а вона його ніколи не підводила.

– Ми з тобою вже говорили про це у мене вдома, але прошу повторити для інших!

– Так, Євгене! Ти правий! – згодився Мельник. – Весь Крайовий Провід розкиданий по тюрмах чи не по всій Польщі. Робота Проводу паралізована.

– Насамперед скажи, чому наш категоричний наказ згорнути заплановану акцію так і не був виконаний.

– Та тому, що молодь просто не встигла це зробити! – відказав Мельник. – Бандера отримав телеграму увечері тринадцятого червня; було вирішено відправити до Варшави молодшого Шухевича зранку наступного дня, але до Романа дійшла звістка про арешт Крайового Провідника. Гадаючи, що поліція вийшла на його слід і виконавці атентату вже арештовані, Шухевич до столиці не поїхав. Хто ж знав, що арешт Бандери був лише превентивним?

Присутні слухали Мельника не перебиваючи.

– Вже після того як з Варшави прийшла звістка про атентат, поліція взялася за Крайовий провід по-справжньому, – продовжував Мельник. – Складається враження, що там знали про нас все, лише не рішалися приступати до серйозних дій.

– Це й не дивно, особливо після того, як до поліції потрапив архів Сеника! – подав голос Ріко Ярий і подивився на Барановського. Від таких слів тому стало не по собі.

Саме Ярослав Барановський разом з Омеляном Сеником відповідали за празьку частину звітів, протоколів та інших записок Проводу Українських Націоналістів, яка невідь-яким чином потрапила спочатку до рук місцевої поліції, а вже потім й до Варшави. Оскільки сам архів був у безпосередньому володінні Сеника, то й претензії за його втрату стосувалися саме його. Ярослава Барановського ніхто прямо не звинувачував, але раптом сплила історія з його братом.

Тут на допомогу молодому Барановському прийшов Андрій Мельник.

– Ваші звинувачення, пане Ярий, не мають підстав, – сказав він. – Активні арешти наших людей на Галичині почалися іще задовго до того, як до рук поліції потрапив наш архів. І лік йде на сотні, повірте мені!

– А конкретно? – запитав Андрієвський.

Мельник на хвильку замовк, неначе йому потрібен був час, щоб видобути потрібну інформацію зі своєї голови.

– Починаючи з двадцять дев’ятого року – року, коли постала ОУН, – до кінця тридцять третього було засуджено сімсот вісімдесят членів Організації, а заарештовано удвічі більше. Суди просто не змогли довести їхню вину. Тут файно спрацювали адвокати. Смію зауважити, пане Ярий, що це сталося ще до того, як до поліції потрапив наш архів.

– Та я нікого й не збирався звинуватити! – виправдовувався Ярий.

Дискусію, яка ще не встигла розгорітися, зупинив Коновалець.

– Прошу заспокоїтися! – остудив він. – Ніхто нікого не буде звинувачувати! Ми вже провели своє розслідування! Все це банальний збіг і не треба на ньому зупинятися! Андрію, що з найновішими арештами?

– Так! Заарештували тринадцять чоловік, практично всіх, хто був причетний до атентату, – продовжив Мельник. – Найстаршому Богданові Підгайному тридцять років, наймолодшій Катерині Зарицькій – двадцять. Таким чином поляки арештували всіх причетних до атентату.

– За винятком самого виконавця! – вставив Андрієвський.

– Так, Григорій Мацейко зараз перебуває на борту лайнера, який прямує до Арґентини.

– А чи не поспішили ми з його відправкою? – засумнівався Барановський. – Чому б його не використати у суді? Це було б бомбою!

– Одна бомба вже була! – їдко сказав Ярий. – Та, що не вибухнула! До речі, чому вона не вибухнула?

Дмитро Андрієвський виявився найбільш обізнаним.

– Наші хіміки використали занадто грубе скло, – мовив він. – Капсуль його не пробив, що і врятувало боївкара. Добре, що він мав із собою револьвер!

– То ще не знати, чи добре! – озвався Ярий.

Голова ОУН зітхнув.

– Те, що Мацейко втік, то добре! Для суду там назбиралося досить! Гадаю, що «Лис», – Коновалець говорив про Степана Бандеру, – не розгубиться. Потрібно перетворити майбутній суд у трибуну наших ідей. Треба, щоб світ дізнався про нашу боротьбу.

– Зрештою, потроху так і робиться! – озвався Андрієвський. – Зараз в Європі газети пишуть про цей атентат і при цьому наголошують, що це зробили українці Галичини. Не русини Малопольщі Всхуднєй, а саме українці Галичини! Переконаний, що «Лис» не забариться використати це, якщо справа дійде до суду.

– Так, він це не пропустить! – згодився Мельник. – От тільки якою буде відплата!

– А щоб цього не сталося, треба їм надати добрих адвокатів, – сказав Коновалець.

– Вже! – повідомив Андрієвський. – Четверо наших юристів згодилися їх захищати. Це дійсно файні адвокати!

– Майте це на увазі! – сказав Коновалець. – І передайте нашим, щоб трималися. Вони не самі. Гадаю, буде не зайвим, якщо наші газети кожного разу писатимуть про цю дванадцятку. Не треба допустити, щоб про них забули. А якщо так, то й інші хоч рядком, але згадають.

– Може, варто дати знати «Сичу»? – Дмитро Андрієвський говорив про Романа Сушка, який зараз перебував в Америці за завданням ОУН.

– Слушна думка! – похвалив Коновалець. – Зв’яжіться з ним, нехай він підключить до цього тамтешню українську пресу.

Він підійшов до вікна, звідки відкривався чудовий краєвид на Альпи, деякий час дивився на них і думав, чи вдасться йому знову вибратися з родиною в гори. Останні новини із міграційної служби Швейцарії приємними аж ніяк не назвеш: там Коновальцю дали знати, що його перебування у кантоні Женеви декому не до вподоби.