Петро Лущик - Галицька сага. Ante bellum

Але недоля знаходить вихід з усіляких ситуацій. Серед «попутчиків» у вагоні були соціально близькі до конвоїрів елементи – звичайні кримінальники. Вони виявилися не такими небезпечними, як політичні, котрі тут були у меншості. Тут Осипу усміхнулася удача. Вже з першого погляду вурки виділили його з-поміж інших, безпомилково вгадавши у ньому колишнього співробітника ОДПУ – «сука», а те, як до нього ставилися конвоїри, – «велика сука». Таких на етапах не любили і, траплялося, до місця призначення вони не доїжджали. Колишній отаман Галицької армії доїхав. Мало того, він навіть зміг забезпечити собі найближче майбутнє. Розуміючи, що його нові компаньйони здатні на все, він пристав на пропозицію зіграти в карти. Ставкою було його власне життя. Навіть тепер Букшованому ставало весело, коли він згадував цю «партію зі смертю».

Доки в картярських справах, вурки так і не зрозуміли, звідки у цього артиста [6] Артист (жаргон) – шулер. щоразу опинялися козирні карти, котрі вони самі ховали у себе в рукавах. Першою партією Букшований виграв своє власне життя; після другої забезпечив собі найближче майбутнє. Коли ж ошелешені вурки зажадали відігратися, Букшованому вдалося витягнути з «власності» компаньйонів Михайла Полоза та брата Афанасія, вурки одразу втратили до нього інтерес. Далі Осип міг не боятися за своє життя: карточний борг – святий! Він так і залишився для кримінальників нерозгаданим. А Букшований про себе тішився з безпорадності вурків та подумки дякував іранцю Зайнабу ад-Сахиму, з котрим доля звела його у пісках Месопотамії. Не знаючи, чим зайняти себе у ті години, коли оточені англійці не турбували об’єднані сили німців та арабів, Зайнаб навчив свого командира секретам гри у карти. Взагалі-то Осип умів грати із самого дитинства, але перед арабом був безсилий. Його тузи, котрі він збирав і приберігав для фінальної сцени, незбагненним чином опинялися в іранця.

Зайнаб не був жадним, радо поділився із українцем своїм секретом, висловив сподівання, що це колись стане у пригоді. Як виявилося, стало і навіть врятувало йому життя.

От тільки чи надовго! Там, куди їх везуть, навряд чи зустрінуть квітами.

Їхня трійка зійшла на палубу пароплава чи не останньою. Їх не «маринували» у холодному трюмі, як тих, хто спустився туди першим. Щоправда, вільного місця там не залишилося зовсім, тому двері зачинилися якраз за спиною Михайла Полоза – йому «пощастило» бути останнім.

У трюмі було тісно, повітря затхле, просякле людським потом, виділеннями і чомусь запахом риби, та таким гострим, неначе спресовані в’язні справді перетворилися на тюльку в бочці. Тут усі стали рівними: і «політичні», і кримінальники, і селяни-повстанці із Середньої Азії, і туркменські басмачі. Були й ті, хто не зміг себе віднести до жодної з цих груп. Зараз всі вони стояли впритул один до одного, у темряві і смороді, зрівняні й однаково безпорадні. Їм залишалося лише сподіватися, що їхня подорож не затягнеться.

На біду, у конвоїрів були інші плани. Невідь-чому пароплав «Гліб Бокій» простояв біля причалу ще добрих п’ять годин, аж поки нещасні в’язні почули якесь вовтуження за стійкою трюму, потім запрацювали двигуни, і нарешті судно підійшло від причалу. У трюмі почулося полегшене зітхання – що б там не чекало їх на таємничих островах, все ж осоружне чекання закінчилося.

Невідомо яким був «Святий Савватій», але «Гліб Бокій» аж ніяк не належав до швидкохідних суден. Нещасних шістдесят кілометрів, що відділяли Соловецькі острови від Кема (або тридцять п’ять миль, як повідомив колишній матрос із Кронштадту, який стояв поруч, затиснений між якимось мусульманином з Бухари, що не знав жодного слова по-російськи, і православним монахом Афанасієм), «тихохід» подолав за добу. Їх ніхто не збирався не те що годувати чи давати води, але навіть виводити на палубу, тому всі потреби в’язні справляли під себе, а вірніше просто в штани, бо навіть зняти їх не було можливості. Від цього рибний сморід навіть кудись зник, поступившись іншому, як з’ясувалося, навіть більш неприємному.

Але будь-яка подорож, навіть така жахлива, колись підходить до кінця. Прибув до місця призначення і «Гліб Бокій». Коли метушня за бортом стишилась, двері трюму відчинилися, і Михайло Полоз знесилений вивалився на палубу. Конвоїри одразу відійшли вбік, затуливши носи рукавами: з трюму несло запертим повітрям.

Команди покидати трюм не було, але цього і не знадобилося. Почувши п’янке вологе морське свіже повітря, в’язні самі потягнулися до виходу. Нашій трійці пощастило, що вони стояли біля виходу. Не чекаючи, коли вся маса таких же, як вони самі, нещасних ринеться на палубу, вони швидко вибралися нагору і побігли до трапу, щоб зійти на благословенний берег. Осип Букшований разом з іншими вийшов на великий плац, зусібіч оточений озброєними вартовими. Їм наказали сісти на глевку землю. Довелося чекати на інших, котрих запхали у трюм у числі перших. Як виявилося, не всім пощастило пережити цю подорож. Коли трюм покинув останній в’язень, конвоїри завернули тих, хто вибрався наверх, але ще не зійшов на тверду землю. Їм належало звільнити судно від тих, хто не пережив тісняву.

Як з’ясувалося скоро, таких виявилося багато. Ті, котрим пощастило зійти на берег, спостерігали, як з трюму час від часу виносили бездиханні тіла нещасних і складали на палубі. Процедура зайняла добру годину, аж нарешті прозвучала команда підвестися. Прибулих вишикували у довгу колону по чотири у ряду і повели дорогою вглиб острова.

Найбільш поінформований серед в’язнів монах Афанасій одразу визначив, куди вони прямують.

– До монастиря! – сказав він.

– Та ні, святий отче! – почув він збоку. – Не до монастиря, а до тюрми. Нема тут монастиря!

Як з’ясувалося вже невдовзі, то таки була тюрма. Дорога зайняла не більше півгодини, і вже невдовзі прибулі увійшли за браму, напис над якою повідомляв, що вони потрапили до управління Солтаборами. Це дійсно був монастир, вірніше, від нього залишилися одні лише споруди. Всюди панував безлад, котрого певно не було у ті часи, коли тут господарювали монахи. Зараз же про якийсь порядок ніхто не думав: ні конвоїри, ні тим більше ув’язнені, адже у кожного були свої плани: у перших – зробити життя других нестерпним, а то й просто неможливим, а другі намагалися цьому опиратися. Де вже тут було до порядку на території табору!

Так само четвірками їх розштовхали у різні будинки. Десь помістився один ряд, а кудись зайшло і декілька. Осип Букшований зі своїми товаришами по нещастю опинилися у просторій кімнаті, заставленій нарами обабіч довгого проходу, в кінці котрого стояла закіптявлена бочка. Видно, в холодні дні там горів вогонь. Стіни кімнати були полуплені, подекуди побілені вапном, що вже встигло облізти, і де-не-де можна побачити бліді зображення святих.