Петро Лущик - Галицька сага. Ante bellum

– Не доводилося, – признався Осип. – Знаєте, я належав до тієї категорії, котрій було не рекомендовано відвідувати подібні заклади.

– От і матимете можливість оцінити гру наших артистів! Тут багато їх є!

Михайло Лозинський підвівся. Вже прощаючись, закінчив:

– Але спочатку треба пережити цю ніч!

І попрямував до свого місця.

Зміст цих слів Осип Букшований зрозумів вже пізніше. Вночі вдарили заморозки, що не було дивним наприкінці серпня, і незвиклі до такої різкої зміни температури новачки практично не заснули. Вони першими і почули вовтузіння за дверима. Їм не вистачило часу подумати, що відбувається, як двері відчинилися, і у трапезній з’явився одягнутий у теплу шинель старший військовий. Він підняв вгору руку з пістолетом і вистрілив. В’язні машинально поскакували з нар.

– На плац, сукині сини! – п’яним голосом крикнув комендант.

Осип не зрозумів, що відбувається, але з того, як старожили стрімко побігли до виходу, зрозумів, що подібна процедура для них не перша.

Надворі ще стояла морозна ніч, але центральний плац вже освітлювався декількома прожекторами. В’язні швидко розмістилися у майже правильні шеренги, причому між ними утворилися коридори у два кроки. Букшований стояв у п’ятій шерензі разом з Антіном Крушельницьким. Більше знайомих поруч не було.

– Що тут буде? – тихо запитав він.

Крушельницький подивився на Осипа.

– Новенький? – тільки й запитав. – Співати будемо і зустрічати сонце. Тому, молодий чоловіче, співайте від усієї душі, якщо хочете, щоб ви побачили сьогоднішнє сонце.

Букшований не зрозумів слів Кульчицького, але тут спереду знову почувся голос коменданта.

– «Інтернаціонал» почи-най!

І весь плац одразу почав співати.

Тим часом комендант походжав між шеренгами, прислуховуючись до того, як співають в’язні. Час від часу він зупинявся перед кимось, слухав спів, потім неохоче йшов далі.

– Відставити пісню! – крикнув комендант.

Він зупинився перед матросом із Кронштадта. Видно, партійний гімн у виконанні матроса видався комендантові нещирим.

– Що, троцькістська мордо, тобі не подобається наш гімн? – заверещав комендант і без жодних слів вистрілив матросу в голову.

Той мішком звалився на землю.

– Пісню почи-най! – знову прозвучала команда.

В’язні знову почали спочатку, але вже після першого куплету знову замовкли. Комендант зупинився перед якимсь азіатом, що також лише сьогодні прибув на острів. Нещасний не співав, бо зовсім не знав російської мови. Осип підозрював, що він навіть так і не зрозумів, чого його заарештували і чому відправили аж сюди, далеко на північ. Куля коменданта не дала навіть дізнатися, чим він завинив перед Радянською владою.

– Почи-най!

Так вони зустріли полярне сонце. На плацу залишилися лежати шестеро тих, хто, на думку коменданта, недостатньо завзято співав пролетарський гімн, а решту повели на роботу – повертатися до трапезної було вже пізно.

Тома Білецький помер саме на Страсну П’ятницю, тихо й непомітно, як і жив останні роки. Жінка Катерина з дочкою Марією якраз були у церкві, де служилася вечірня з виносом плащаниці, а коли повернулися додому, то побачили, що Тома лежить на ліжку, витягнутий у весь свій невеликий зріст, а біля нього на підлогу впав «Талергофський альманах», з котрим він не розставався. Саме ця книга було останнє, що бачив у своєму житті Тома Білецький. Видно, помер Тома вже давніше, можливо, одразу після того, як жінка з дочкою відправилися до церкви, бо тіло вже захололо, та й смерть вже зігнала з обличчя знайомі риси, і тепер Тома був схожий на інших покійників: без виразу та всього того, що різнило їх між собою.

Побачивши його, Катерина важко опустилася на лаву. Сліз не було; жінка виплакала їх, ще чекаючи чоловіка з Талергофа. Навіть усі роки після того, як він повернувся – змінений, зовсім не той Тома, якого вона знала, але тим не менш живий, – Катерина ніколи жодним словом не дорікнула своєму чоловікові: ні тоді, коли попервах той не мав сил для повсякденної сільської роботи, ні коли знову узявся за минуле, ні останніми роками, коли сили зовсім покинули його. Вона завжди знала, що це має статися, навіть готувалася до цього, але Тома, як завжди буває, помер несподівано. Уся підготовка до Пасхи, її майбутнє святкування, пішли нанівець. Все враз стало неважливим. Залишився лише розпростертий на ліжку Тома й майбутні клопоти.

Дивно, але саме дочка Марія опам’яталася першою.

– Мамо, чого ви сіли? Треба щось робити! – озвалася вона.

Катерина неначе прокинулася. Вона подивилася на мертвого Тому, підвелася й кивнула головою:

– Так, дочко, треба робити!

Вона пішла до іншої кімнати й невдовзі повернулася вже одягнута у чорне, схожа на монашку. Набираючи у цебро воду, Катерина сказала Марії:

– Піди до Василя Вовка. Скажи, що тато помер.

Почувши таке, Марія здивовано подивилася на матір.

– Але ж… вуйко Василь найбільше постраждав… – обережно відказала вона.

Ні вона, ні мати, ні перетинці, ні тим більше сам Василь не забули, що саме їхній Степан став винуватцем того, що довелося пережити родині Вовків. Зрештою, саме це було причиною, що Білецькі так і залишилися жити осторонь від усього села, стали чужими для односельців, навіть чужішими, аніж родина Гутманів. Спочатку це було продовженням того ставлення, яке панувало у селі ще від того часу, коли Тома носився зі своїм товариством імені Качковського; затим неприязнь посилилася, коли Олекса Мороз та Андрій Валько відібрали у Степана підписаний тим-таки Томою протокол, з якого перетинці дізналися, що вони заледве не квітами зустріли Червону армію як свою визволительку; не сприяв покращенню відносин і той факт, що Тома Білецький знову пристав до вже відродженого товариства москвофілів і, на відміну від сусідів, просто за так отримував гроші, коли іншим доводилося тяжко гарувати на своїх полях.

Тепер же, коли Томи не стало, раптом виявилося, що й звернутися за допомогою немає до кого. Тому Катерина і послала дочку до коваля, слушно припустивши, що той не відмовить.

Василь Вовк не відмовив. Він саме був на дворі, коли у хвіртку зайшла Марія і повідомила про новину. Василь зняв з голови шапку і побожно перехрестився. Подивившись на молоду жінку, він кивнув головою і промовив:

– Зробимо!

Марія лише кинула: «Дякую!» й побігла додому. Саме у цей момент з хати вийшла Орина.