Петро Лущик - Галицька сага. Ante bellum

Побачивши це, Афанасій перехрестився.

– Тут, видно, була трапезна, – повідомив він.

– А тепер тут живемо ми!

З ближчих нар назустріч піднявся зарослий чолов’яга. Колись, ще за нормального життя, він, безперечно, мав не такий страхітливий вигляд, але зараз перед прибулими стояв худий немічний чоловік.

– Навіть не буду питати, звідки ви. Такий запах завжди мають ті, хто тільки прибув кораблем смертників. Ви з нинішнього транспорту? Хто ви? – запитав він.

– А що вам сказати? Імена? То ми можемо як на сповіді всього наговорити!

– Тоді яка стаття?

– Ото вже ліпше! П’ятдесят четверта! А у них п’ятдесят восьма [7] В УРСР «політичною» вважалася 54 стаття КК. !

– Ви з України?

У відповідь Букшований лише кивнув головою.

– Де наші місця? – поцікавився.

– Отам! – Незнайомець показав ближче до закопченої бочки. – Вам вистачить. Вчора п’ятеро не вернуло з лісоповалу. Нині, певно, також не дорахуємось.

Осип хотів було запитати, де решта, але потреба у цьому одразу зникла. Натомість він поставив інше запитання:

– А ви?

– Я черговий, – відповів той і додав: – І хворий.

Після цих слів зникло бажання щось запитувати далі. Четверо новоприбулих, включаючи крондштадця, рушили до вказаних місць. Найпершим і найбільшим бажанням було просто лягти і витягнути стомлені добовим стоянням ноги, що вони не забарилися зробити.

Вже коли за вузькими заґратованими вікнами почорніло, до трапезної повернулися її жителі. Лише кинувши побіжний погляд на прибулих, вони розійшлися по своїх місцях. Видно, змучені, вони не мали ні сил, ні бажання з’ясовувати, хто ці новачки, звідки прибули і за що потрапили сюди. Завтра стануть такими ж, як всі, і не факт, що повернуться сюди після роботи.

Тим не менше до Осипа Букшованого підсів невисокого зросту зарослий чоловік і якийсь час довго розглядав його.

– Мені ваше обличчя видається знайомим, – українською мовою сказав він і представився: – Я Михайло Лозинський.

Осип недовірливо подивився на співрозмовника, силкуючись розгледіти у ньому щось таке, що нагадало б йому, як виглядав цей чоловік до того, як потрапив сюди.

– Ми з вами зустрічалися у листопаді вісімнадцятого року у Львові, – сказав Букшований. – Ви тоді були разом з полковником Вітовським. Я Осип Букшований.

Лозинський закивав головою.

– Так, я упізнав вас!

І усміхнувся.

– Що вас так розсмішило? – запитав Осип.

– Мені пригадалася наша розмова з тодішнім комендантом Львова полковником Стефанівим. Коли ви відмовилися виконувати його наказ залишити Львів, а заледве заново не відвоювали його у поляків, полковник зажадав вас заарештувати і публічно судити, – повідомив Лозинський.

Цього разу усміхнувся Букшований.

– Не він один! Чому ви тут?

– А чому ми всі тут? – перепитав Лозинський. – У двадцять сьомому році з дозволу радянського уряду переїхав до радянської України, навіть дали кафедру права в Інституті народного господарства у Харкові, займав посаду у Харківському інституті марксизму. Друкувався у радянській періодиці про події міжнародного життя. Через три роки разом з усіма арешт, звинувачення в причетності до УВО, до того ж мені пригадали мою участь у Паризькій конференції, де я разом з Дмитром Вітовським відстоював інтереси нашої Галичини, і ось уже рік, як валю ліс тут. Та тут багато наших. Ось там, – Лозинський показав на бородатого чоловіка, який повільно пережовував зароблений за сьогоднішній день кусень хліба, – літератор Антін Крушельницький. Так він лише півроку встиг порадіти життю тут, у Союзі. Арештували і його, і його дітей. Остап та Богдан тут же, на острові, але в іншому будинку. Дочка Володимира також тут.

Лозинський зітхнув і закінчив:

– Всі тут! А оскільки я і вас бачу, то навіть не питаю, що вас привело сюди.

– Так, це даремно, – мовив Осип, але Лозинський перебив його:

– Я не про те! Коли в тюрмі я дізнався, що належу до «Української військової організації», під час допиту мій слідчий декілька разів питав мене, коли останній раз я бачив потрібних йому людей і які саме накази передавав їм. Серед названих прізвищ було і ваше.

Осип Букшований недовірливо подивився на Лозинського.

– Що не так? Не переживайте, я не признався, що знаю вас, – заспокоїв його той. – Але, судячи з того, що ви тут, мого признання й не знадобилося.

– Я не про те! – повторив Букшований. – Зазвичай слідчі питали, що арештантам наказували робити, принаймні від мене мій слідчий хотів це почути протягом чотирьох місяців.

Михайло Лозинський криво усміхнувся.

– На відміну від вас, Осипе, мене тягнули на керівника одного з підрозділів «УВО», але, на щастя, дали лише десять років. Що ж, якщо пощастить, то у березні сорокового року я вийду на волю, – мовив він і їдко закінчив: – Якщо дозволять!

– І як тут?

– Ви ніколи не чули про СЛОН?

– Перепрошую? – не зрозумів Осип.

– СЛОН! Соловецький табір особливого призначення [8] СЛОН – абревіатура російської назви «Соловецкий лагерь особого назначения». !

– Признаюся, свого часу я читав Максима Горького.

Лозинський усміхнувся.

– Я також читав!

– І як?

– А от вам і випала нагода перевірити це. Ще до того, як я прибув сюди, всіх відправляли на материк, на будівництво Біломорканалу. Більшість там і лишилася! Коли канал здали, то й нас уже стали гнати валити ліс – як-не-як, а треба було і себе забезпечити дровами, і план виконати. А самі знаєте, яка тут публіка: письменники, інтелігенція, артисти… Які з них дроворуби! Кожного дня когось або завалить деревом, або покалічить пилою. Багато ж і не знає, як ту пилу тримати в руках! Тих, кого привалило, одразу на цвинтар, а хто покалічився – в лазарет!

– Тут є лазарет?

– Ага. На горі, в скиту Саватія.

Михайло Лозинський кивнув головою в бік зачинених дверей.

– Але не тіште себе думкою, що там вас вилікують, – сказав він. – Звідтам ще ніхто живим не вертався. Що там є, не знає ніхто, бо нікому розповісти.

Після таких слів Осип Букшований похмурнів. Йому вже видалося розкішним курортом перебування у переповненій камері харківської тюрми. Його стан помітив Лозинський.

– Та не все так погано! Є й приємні моменти.

– Приємні моменти? – перепитав Букшований. – Які, цікаво?

– Тут у нас є власний український театр.

Осипу здалося, що він не почув.

– Як це?

– А ви як гадали? Місцеве начальство, хоч і звірі, але коли тверезе, то навіть нічого собі! Ви познайомилися з черговим?

– Так.

– Це Лесь Курбас!

Від здивування Осип повернув голову туди, де, на його думку, зараз був черговий.

– Той самий? – здивовано запитав він.

– Той самий! У Харкові ви не були в його театрі «Березіль»?