Олена Литовченко - Книга Застою. 1965–1976

Приблизно так характеризував його професійний потенціал сам товариш Калабалін – перший в житті Левка Потаповича начальник, під керівництвом якого він працював спочатку в Сталінірській колонії, а потім і в Мотовилівському дитбудинку. Звісно, як чоловік делікатний, Семен Опанасович говорив таке не привселюдно, а коли вони лишалися сам на сам. Тим не менш, суті проблеми це не змінювало: Левко Потапович і справді чекав різноманітних завдань від начальства, які й виконував з блиском і шиком, буквально заражаючи дітей своїм ентузіазмом.

Так сталося й тепер. Схоже, що після помпезного святкування 9 травня минулого року 20-ліття Великої Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні на теренах СРСР почала розгортатися ціла кампанія, що мала на меті нагадати всьому світові:

НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ, НІЩО НЕ ЗАБУТЕ! [28] Перетворена на гасло цитата з вірша радянської поетеси Ольги Берггольц, написаного 1959 року спеціально для меморіальної стіни, встановленої на Піскаревському кладовищі у Ленінграді.

От саме в рамках цієї кампанії всім вчителям було доручено з’ясувати, хто зі старших родичів нинішніх школярів боровся з німецьким фашизмом особливо героїчно. А з’ясувавши – запланувати виступи героїв перед дітлахами на урочистих зборах протягом навчального року.

Ця кампанія збіглася з переводом Левка Потаповича до Охтирки. Йому довірили вести 1-Б клас, який формувався саме зараз. Природно, як слухняний виконавець, він поспішив озброїтися списком дітей класу з хатніми адресами та почав обходити сім’ю за сім’єю, знайомитися з батьками своїх «першачків» і розпитувати, хто де воював чи перебував під час війни.

Каміла Шепетун була в охвісті списку, отож додому до неї Левко Потапович потрапив далеко не одразу. Але потрапивши, був вражений занадто сторожким (якщо не сказати – крижаним) прийомом, влаштованим батьками першокласниці. Йому ледь-ледь вдалося з’ясувати, що як тато, так і мама учениці були не з місцевих: він приїхав з Харкова, вона – з Києва, причому обидва обіймали незначущі посади на труболиварному заводі. Як раптом вчитель дізнався таке!.. Виявляється, під час війни Мирослав Сергійович Сусло командував піхотним батальйоном, а його дружина Марія Явтухівна Шепетун була справжньою київською підпільницею! Оце так знахідка!.. Та таким батькам, можна сказати, ціни немає!!! Кому ж іще виступати перед малечею, як не цим двом?..

Однак на цю, здавалося б, дуже привабливу пропозицію Мирослав Сергійович буквально вибухнув нестримною лайкою. Добре, що Каміли на той час не було вдома – пішла погуляти… Ледь-ледь вдалося Марії Явтухівні втихомирити чоловіка, який вилетів з їхної кімнати, різко грюкнувши дверима і при цьому ледь не збивши з ніг стару сусідку, яка спішно вдала, що просто проходила коридором, а не підслуховувала.

– Будь ласка, Левко Потаповичу, не звертайте уваги. Мій чоловік терпіти не може, коли хтось починає розпитувати про його фронтове минуле.

Марія Явтухівна спробувала зобразити лагідну посмішку, однак це вийшло настільки невдало, що вона якнайшвидше відвернулася.

– Але чому?! – дивувався вчитель. – Адже я хотів всього лише запросити або його, або вас… До речі, а ви теж нервуєтесь, згадуючи війну?

– Знаєте, що я вам скажу…

Жінка трохи помовчала й раптом запропонувала:

– А давайте-но чайку вип’ємо! Згода?..

Левко Потапович кивнув. Тоді Марія Явтухівна виставила на стіл, що стояв посеред кімнати, дві пошарпані чашки з надтріснутими по краях блюдцями, такий самий пошарпаний заварювальний чайничок, розкриту пачку грузинського чаю-екстра і цукорницю з дрібно поколотим цукром, виклала пару нержавіючих чайних ложечок. Пішовши на кухню, хвилин за двадцять повернулася звідти з повним чайником окропу і всілася за стіл навпроти гостя:

– Про чоловіка мого я не розповідатиму… бо якщо відверто, то й досі не в усьому розібралася. Скажу лише, що воював він героїчно, але… Скажімо так, через певні обставини вже після війни у нього забрали й офіцерське звання, і всі нагороди та запроторили в Камишлаг [29] Камишовий табір – Особливий табір № 10 з центром у с. Ольжерас (нині м. Междуреченськ) Мисковського р-ну Кемеровської області. Існував у 1951–1954 роках. Основний напрям робіт – будівництво шахт Кузбасу. на підземні роботи.

– А-а-а…

– Левко Потаповичу, я дуже прошу більше не торкатися цієї теми! Я не знаю нічого, окрім того, що замість «десятки» за вироком мого Мирося звільнили всього лише через три або чотири роки, проте нічого з відібраного не повернули і проживати у великих містах заборонили. У нього в Харкові була сім’я – то і дружина, і діти зреклися… Ну-у-у, ви тепер розумієте, як він опинився тут, в Охтирці й чому ми зійшлися?..

– Маріє Явтухівно, хоч я і працював з малолітнім контингентом у спеціальних дитбудинках, однак знайомий також з багатьма дорослими, які відсиділи за різні… м-м-м… гріхи перед нашою Радянською Батьківщиною. А іноді й без гріхів відмотали різні строки.

– Ну, отож, отож! – кивнула вона. – Тому, сподіваюсь, ви більше не станете торкатися цієї болісної теми.

– Це через ув’язнення дочка записана на ваше прізвище? – обережно спитав Левко Потапович.

– Так. Адже Мирослав вважає, що його зганьбили, збезчестили через чиюсь примху. Хоча й я також…

– Ви, Маріє Явтухівно?!

– А з чого б мені добровільно переїжджати з Києва в Охтирку? Невже ви можете припустити таке, Левко Потаповичу?..

Тепер вже гість відвів очі, зніяковіло втупившись в свою чашку. Розцінивши це по-своєму, господиня підлила йому ще заварки й гарячої води, стурбовано мовила:

– Треба б знов чайник закип’ятити.

Однак до кухні не пішла, натомість заходилася розповідати історію про те, як виявила в купі сміття маленьку єврейську дівчинку Дору, яку таємно сховала у себе вдома й яка прожила у неї під ліжком довгі два роки окупації.

– Але ж, Маріє Явтухівно… Не знаю, що там у чоловіка вашого сталося чи то на фронті, чи вже в мирному житті, але ви точно героїня!!! І те, що ви зробили, – це справжній подвиг!..

– На жаль, ті, хто залишив мене в Києві для підпільної роботи, так не вважають. І вони мають рацію: адже якби фашисти знайшли Дору, нас би обох розстріляли. Отож нема чого заперечити: я справді піддала загрозі те надзвичайно важливе завдання, яке мені доручили виконати.

– Невже ви шкодуєте?..

– Ні, не шкодую. І не шкодувала ніколи, – Марія Явтухівна слабко посміхнулася. – Більш того, якби заздалегідь знала, що через порятунок Дори у мене після війни виникнуть неприємності, то все одно повелася б так само. Я не знаю, чим це пояснити. Можливо, я несповна розуму… але чомусь мені здається, що я вчинила правильно.