Олена Литовченко - Книга Застою. 1965–1976

– Навіщо мене запитувати? Немовби сам не розумієш, до чого воно йде.

– А чого ж не розумію? Все дуже навіть зрозуміло.

– Тоді не мене турбуй своїми запитаннями, а от хоч би учня свого.

– Мене? – негайно озвався наймолодший з чоловіків.

– Вас, Анатолію, звісно ж, що вас, – підтвердив той, кого Йосип Юлійович Каракіс по-простецькому назвав Авою.

– Я все ж таки вірю, що попри прикметні ознаки, що так і кидаються в очі, ваш пам’ятник все ж таки буде встано… встановле…

Вони саме оминули кущі й завертали з паркової доріжки ліворуч на асфальт тротуару, коли особливо потужний порив вітру мало не вирвав невеличку парасольку з рук наймолодшого. Якби не вчасна допомога четвертого – трохи згорбленого вусаня, закутаного у вилинялий брезентовий плащ, можливо, він би загалом впустив її.

– Маєте на увазі те, що напис немовби закреслено? – про всяк випадок перепитав Каракіс.

– Саме так, – кивнув Анатолій і звернувся до вусаня: – Дякую, що допомогли з парасолею, інакше б мені мокнути довелося.

– Нема за що, – пробуркотів той не надто люб’язно.

– Пробачте, хіба я вас чимось…

– Нічим ви мене не образили й не зачепили навіть, – так само нелюб’язно продовжив той. – Просто я терпіти не можу отаких «пластилінових» людей, здебільшого молодих, як-от ви.

– Як-як ви сказали, Харитоне Якимовичу?! «Пластилінова» людина?.. – перепитав Каракіс, намагаючись захистити від пронизливого вітру вухо долонею, приставленою до скроні ківшиком.

– Саме так, «пластилінова», – кивнув той. – І прошу мати на увазі, що подібних субчиків я зустрічав не тільки на фронті, але й, на жаль, в мирному житті також. Причому, можете вірити або не вірити, з одним таким «пластиліном» я перетнувся саме на цій марудній справі.

– З Бабиним Яром?..

– Точніше, з Куренівкою, – Харитон Якимович мимоволі стишив голос, хоча через буяння негоди тепер його слова було важко розібрати. – Все йому, «пластиліну» цьому, бачте і так, і сяк. І проект тієї дамби клятої в цілому подобався, і не без окремих застережень…

– Стривайте, стривайте, – Каракіс мимоволі стишив ходу, тим самим затримавши всю компанію, – здається, я навіть знаю, про кого ви говорите! Його звуть… звуть його… М-м-м… Як же його звати, справді?!

– Ходімо, Йосипе. Навіщо під дощем мокнути? – супутник спробував відволікти Каракіса від роздумів.

– Справді, Аво, ходімо, бо я вас усіх, здається, затримую.

– Нас усіх!..

– Так-так, звісно, що нас. Ходімо.

– Тим паче не вартий той «пластилін», щоб його зараз згадувати, – підхопив вусань. – Це він тепер такий хороший, хоч до болячки прикладай, а коли ми з ним сварилися в кабінеті цього мерзотника Давидова…

– А-а-а, то ось ви де познайомилися! – кивнув Каракіс. – Розумію, розумію. Тепер я розумію ваше до нього ставлення.

– Саме так! Його ж, субчика цього, спочатку Давидов спитав – мовляв, яке ваше ставлення до проекту дамби цієї, отож він і почав. Щоб і вашим і нашим. Абсолютно «пластилінова» позиція, кажу ж вам! Тоді вже я його запитую, хіба ж можна отаким безхребетником по життю бути?! Та й загалом, звідки ти, «пластилін» сякий-такий, в нашому Києві взявся?! А він…

– А я тут до чого?

– Що-що?.. – вусань зміряв Анатолія здивованим поглядом.

– Ви сказали, що я такий самий «пластиліновий», як і цей чоловік, ім’я якого ви ніяк пригадати не можете. Чому?

– Бо ти віриш, що і пам’ятник розстріляним тут буде встановлено, і несприятливих прикмет не заперечуєш. Це, знаєш, знов-таки і вашим і нашим! Ласкаве телятко двох маток ссе, аякже…

– Харитоне Якимовичу, дарма ви так про Анатолія кажете, – слабко посміхнувся Каракіс, вирішивши, що учень потребує певного захисту. – Просто ви його знаєте недостатньо добре, тоді як я маю задоволення спостерігати за цим молодим чоловіком ще зі студентської лави. Втім, наш Анатолій не такий вже й молодий… І досвіду встиг набратися. Він же тепер цілий головний архітектор в «УкрНДІПмістобудуванні», отакої! Це як в анекдоті про Карла Маркса. Знаєте?.. От Ава точно знає.

– Це про економіста?.. – перепитав той і хихикнув, не втримавшись.

– Так-так, той самий. Хлопчик запитує маму: «А хто такий Карл Маркс?» – «Він, синку, був економістом», – «Ага-а-а, зрозумів! Це як наш дядя Ізя!» – «Ні-ні, синку, наш дядя Ізя – він старший економіст, тоді як Карл Маркс – він просто економіст».

Усі довго сміялися, включно з Харитоном Якимовичем. Адже те, що для розрядки ситуації Каракіс наважився в його присутності розповісти політичний анекдот, свідчило про довірчість їхніх стосунків. Хоча познайомилися вони очно менше місяця тому.

Очно – бо колись давно нині покійний голова Київського міськвиконкому товариш Давидов неодноразово запитував заслуженого будівельника товариша Бугрима: мовляв, яким боком до вашої ініціативної групи товаришів, що чинить запеклий спротив замиванню Бабиного Яру, причетний такий собі архітектор Каракіс?! Але тоді вони ще не встигли зазнайомитися, хоча саме прізвище й посаду Харитон Якимович запам’ятав.

І вже коли у четвер, 29 вересня цього року, біля узголів’я засипаного (нарешті все ж таки не замитого, а поступово засипаного землею!) Бабиного Яру зібралися на стихійний мітинг найсміливіші кияни… коли перед цим стихійним зібранням виступили як Іван Дзюба, так і Віктор Некрасов… Тоді хтось почав декламувати пронизливу до нервових дрижаків, до мимовільних сліз поезію Євтушенка:

Саме в цей момент до мітингувальників почали наближатися міліціонери, які до того тупцювали неподалік. Промовець, який читав вірш Євтушенка, перелякано замовк, зате обурено загомоніли інші:

– Не заважайте!..

– Дайте нам відзначити роковини!..

– Сьогодні ж кругла дата – двадцять п’ять років!..

– Чверть сторіччя від початку розстрілів!..

– Та майте ж ви совість!..

– Ви радянські люди чи ні?..

– Як не роздуплилися на пам’ятник, то дайте ж хоч так пом’янути!..

Але міліціонери продовжували насуватися. Як раптом перед ними вийшов якийсь чоловічок у діловому костюмі, худий, блідий і довготелесий, та мовив трохи засиплим голосом: