Валентин Чемерис - Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

І вона вмовила мужа свого, Чаплинського, і той велів відпустити Богдана.

Тільки заради Олени. Вона так прохала відпустити Хмельницького, не марати руки його смертю. Бо він і мертвий між ними стоятиме…

Чаплинський її зрозумів і заради неї…

Заради дружини велів відпустити затятого свого ворога – це ж треба!

Не хотів псувати відносини з коханою, яку любив над усе і якою дорожив. Тому й не хотів, щоб між ними та їхньою любов’ю стояла тінь загубленого сотника. Хай щезає куди хоче, але подалі від Чаплинського, щоби він більше його й одним оком не бачив.

І сотник Богдан Хмельницький, дякуючи Олені, коханці своїй, а тепер жоні Чаплинського, опинився на волі. Навіть за ворота замку вийшов – брама за ним зі скреготом зачинилася, – а все ще не міг повірити, що його випустили з в’язниці, і подумки дякував Олені, яка зберегла йому життя. Але гнів до Чаплинського не затихав. Та й не він його звільнив, а вона, Олена Прекрасна. Їй він до останнього дня в цьому світі буде вдячний, любові своїй, тож поверне її, хоч би що це йому коштувало. І заразом відомстить Чаплинському, який посмів викрасти в нього любов і собі її привласнити. Так і такечки, Чаплинський ще отримає своє. Ось тільки як його взяти за зябра? У клятого ляха – влада і значна військова сила. А тут ще й застерегли Богдана вірні люди: тікай, чоловіче, подалі й пошвидше, тікай, доки ляхи не передумали і не повернули тебе у підземелля замку. Їм із тобою впоратися – раз плюнути. А тому – бери ноги в руки й тікай! Куди?… Та куди хочеш. Хоч і на край світу. А найперше тікай з України, бо панами тут ляхи. Що хочуть, те й чинять. І з якимось сотником впоратись їм нічого не коштує. Та й у Чаплинського руки занадто довгі, тож тікай туди, де він тебе не дістане.

У ті часи всі гноблені та переслідувані, не знаходячи в Україні справедливості, втікали на Низ, на Січ Запорізьку, бо тільки там була справедливість. Це розумів і Богдан, а тому, прихопивши з собою сина Тимофія, кинувся на Запоріжжя, до січових братчиків. Був певний: ляхи – їхні затяті вороги, тож козаки допоможуть. І з Чаплинським він іще побореться, ще відомстить кривднику за все, за все, і неодмінно поверне собі Олену Прекрасну.

А втікаючи на Низ, до Січі Запорізької, славної-преславної, вряди-годи повторював, як присягу:

– Якщо маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, не все. Жиє Бог і козацька ще не вмерла мати!..

І поправляв шаблю при боці, коштовну, до речі. З іще коштовнішим руків’ям – дарунок самого короля.

Воістину, ще не все втрачено, коли ти козак і маєш безвідмовну шаблю, найпершу подругу кожного істинного козака!

З усіх видів ручної зброї у ті часи шаблю (шаблюку, шабельку) ніхто так не шанував, як запоріжці. Без неї козак – як без рук. І не козак взагалі.

Як свідчить Дмитро Іванович Яворницький, у козаків «шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в п’ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубне кого, то так надвоє й розсіче – одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев’яні, обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова «пхати»), часто прикрашені на кінці, біля руків’я якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки. Шаблі носили при лівому боці й прив’язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини вузеньким ремінцем за пояс. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».

Як справжній «лицар», запоріжець віддавав шаблі перевагу перед усілякою іншою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесною зброєю».

За козацьку «чесну зброю» – та й козак він урешті-решт! – і вирішив узятися, втративши надію знайти у Варшаві правду, й чигиринський сотник, адже справедливість, як він переконався, можна було відстояти лише із шаблею в руці.

Але для цього треба було дістатися вільного козацького краю, Січі Війська Запорізького низового, аби разом з низовим товариством вибороти свої права і гідність свою у чесному герці відстояти…

У ті часи правда була лише на пониззі Дніпра, на Січі в козаків.

Козак – слово тюркського походження і означає «вільна людина».

Навіть сьогодні бути вільним – навіть за демократії – ой не просто, а тоді, а в ті часи…

Посол німецького імператора С. Герберштейн, на початку XVI ст. відвідавши Польщу, яка окупувала тоді Україну та Литву, писав:

«Селяни тут… перебувають у такому жорстокому рабстві, що коли кого з них, буває, засудять на смерть, то він за наказом пана сам себе повинен убити. А як відмовиться це зробити, то його тяжко виб’ють… і все одно повісять…»

Відважні і нескоримі рятувалися втечею на Січ, на Низ Дніпра, щоб там бути вільним і жити з правдою. Втікали туди, де, казали, як байрак – там і козак. І козацькому роду нема переводу.

Кріпаки втікали від своїх панів поодинці й гуртами. І навіть селами, з родинами, худобою та іншим майном переселялися в дикі краї, де тоді не було панів. Січ була прихистком для всіх, кого гнобили і хто не мирився з гнітом соціальним і національним, хто і багнув, і боровся за волю, і, врешті-решт, її здобував. На Січі приймали всіх, незважаючи на расу, національність чи соціальне походження. Там було козацьке товариство, січове братерство, і кожен, хто ставав козаком-воїном, вже іменувався гордо: «Товариш Війська Запорізького». Козацтво переділялося на полки по 500 – 1000, а згодом і більше вояків на чолі з полковником. Полки, своєю чергою, складались із сотень на чолі з сотниками.

Українське козацтво очолював гетьман, а Запорізьке, січове – кошовий отаман. Під час походу він мав необмежену владу. Разом із військовим писарем, суддею та обозним кошовий отаман утворював уряд – кіш Запорізької Січі. Кошову старшину обирали щороку на загальновійськовій раді, яка збиралася три-чотири рази на рік і вирішувала важливі справи: зустрічала послів, ухвалювала рішення про походи, ділила землі та угіддя між куренями тощо… І все по козацькому закону, по правді-справедливості… Ось тільки втекти від пана й дістатися до Січі було не просто.

А вже за Дніпровими порогами і починався той край, що згодом буде називатися Запоріжжям. Там Дніпро, нарешті пробившись крізь кам’яні страховиська – пороги й забори, розливався розлогою низиною, що тяглася далі й далі, аж до самого моря Чорного, колись званого Руським.