Валентин Чемерис - Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Там було – на плесі могутньої ріки – царство островів, великих і малих. За останнім порогом була й Хортиця – Велика й Мала. Там, за порогами, у Дніпро впадають багато річок, там починається князівство плавнів – непрохідні багнисті простори, зарослі очеретом і чагарником, край дикий та безлюдний. То вже були джунглі, як звуться на міжнародній мові – чи сленгу – густі, тяжкопрохідні, заболочені тропічні й субтропічні ліси.

У степу було безліч балок, зарослих травою й чагарником, та байраків – «Де байрак, там і козак», – вкритих лісом. А по берегах річок росли дикі яблуні, груші, вишні, сливи, траплявся й виноград. А ще – дуби, клени, в’язи.

А скільки у Дніпрі та його притоках і озерах водилось усілякої риби, ніким не ловленої і не ляканої, – білуга (деякі нагулювали й по кілька метрів завдовжки), осетри, севрюги, соми, щуки, лящі, окуні, тарані… Як свідчать сучасники, великою мережею за один раз витягали понад дві тисячі штук різної риби. Ні, з голоду пропасти у Великому Лузі було просто неможливо.

А скільки водилось у плавнях бобрів, куниць, диких свиней та водяних птахів – качки, гуси, лебеді, баби (пелікани). Балки й байраки кишіли вовками, лисицями, зайцями і навіть ведмедями. А скільки водилося тлустих, лінивих і неляканих дроф, стрепетів, куріпок!..

А неподалік у степах ходили табуни низькорослих диких коней з довгими густими гривами та хвостами, званих тарпанами, стада сугаків (диких кіз), і навіть зустрічалися й тури – уявляєте? Тури! Справжні велетні тури! Це такі величезні бики, що, наприклад, кинувшись на вершника, брали його на роги і перекидали разом із конем.

Про бджіл, що гніздилися не тільки в дуплах, а й просто в землі, в ямах, що переповнялися медом, і горе було тому бідоласі, який, необережно повівшись, провалювався в таку яму, де на нього чекали сотні тисяч бджолиних жал, і гинув він у тім солодкім меду…

Щоправда, у дніпровських плавнях була ще й тьма-тьмуща комарів, отруйних мух і мошви. А це вже лихо з лих. Вони накидалися на людину й так жалили-кусали, що тіло потім нестерпно свербіло, обличчя набрякало, очі так набрякали, що, як розказували, по три дні й повік несила було підняти. Тож у плавнях і пропасниця була, і всілякі тяжкі хвороби. А навесні, як дні були сухі, з татарської сторони (так званий лівий берег, правий називали руською, або козацькою, стороною) налітали великі хмари сарани. Вона градом падала на землю й миттєво зжирала всі злаки і трави, залишаючи позад себе наче випалену пустку. Сарана проникала в усі щілини, від неї неможливо було сховатися. А ще у плавнях, байраках і чагарниках, у високій траві було царство лютих гадюк – стережися!

І все ж степи ті з давніх-давен вабили людину – багатства там і справді були нелічені. Але й острах брав за душу цупкими пальцями. Лякали не лише пустка з бездоріжжям, звірі, гади чи отруйні мухи – найнебезпечнішими серед усього того бісівського поріддя були татарські людолови.

І все ж селяни втікали від панів, що були лютішими за татарських людоловів, і втікачі в тих диких, але таких багатих краях вважали себе вільними людьми.

Себто козаками.

«Ті з українського народу, – зазначатиме письменник XVII ст. С. Грондський, – хто… не хотів нести ярмо й терпіти владу місцевих панів, ішли в далекі краї, тоді ще не залюднені, й здобували собі право на свободу… засновували нові селища і, щоб відрізнятися від селян, що належали панам, стали називати себе козаками».

Так у тих краях виникали козацькі слободи (від слова «свобода», селище, де живуть вільні від феодальної залежності люди) і хутори.

Так з’явилося козацтво. І воно оживило малолюдні степи. Козаки, тримаючи за плечима рушницю, орали цілину, вкриту рясною травою і зарослу тернами, перетворюючи степ на квітучі лани, прокладали дороги, будували мости через безіменні ріки, розводили сади. З розвитком рільництва почали розвиватися скотарство й різні промисли – рибальство, мисливство, селітроваріння.

Починала творитися козацька організація, товариство. Козаки об’єднувались у громади і всі питання вирішували спільно на радах чи сходах. Там же обирали старшину – отаманів, осавулів, суддів. Засіваючи землю, розводячи худобу, будуючи слободи й хутори, козаки були готові щомиті відбивати напад тих чи тих людоловів – татар чи своїх панів. Хати ставили невеликі, з хмизу, обмазаного глиною – така оселя називалася зимівнико5 м, а козаки, які господарювали, зимі5вниками.

Небезпека чигала на кожному кроці, тож до неї треба було бути щомиті готовим. Тому козаки у найзручніших місцях зводили невеликі укріплення – городки, або січі. А січами вони називалися через те, що їх робили з рублених або січених колод. Одна з таких січей і виникла на Хортиці, що й започаткувало решту – сім Січей Війська Запорізького низового.

…Січ так нагадувала, – зазначає один з істориків, – грізну фортецю. З бійниць її визирали жерла гармат і дула козацьких самопалів. Посередині укріплення був майдан. Він відігравав велику роль у житті війська. На майдані збиралися козацькі ради, які розв’язували найважливіші військові справи. Тут же можна було запримітити стовп (біля нього карали злочинців) і великі литаври, – б’ючи в них, скликали козацтво на збори. В різних місцях навколо майдану стояли військова канцелярія, пушкарня, хати старшин, комори, а також кузні й майстерні, де лагодили й виготовляли зброю, робили порох тощо.

Нарешті навколо майдану стояло кілька десятків низеньких довгастих хат – куренів, збудованих зі сплетених з лози щитів, обмазаних глиною і критих очеретом. Тут жили ті козаки, що складали січову залогу, а також новоприбулі до Січі втікачі.

Згодом поблизу Січі виросла невелика слобідка. Тут жили й працювали різні ремісники – кравці, шевці, ковалі, зброярі, а також стояли різні крамниці, шинки, пивниці. У слобідці був і базар, на який приїздили козаки з околиць, купці з України, Росії, Молдавії, Польщі, Криму, Туреччини.

Підступи до Січі охороняли з вартових веж – бекетів, висунутих далеко в степ. Козак, який стояв на вишці, пильно вдивлявся в далечінь. Завбачивши ворога, він запалював бочку зі смолою чи оберемок сухого бадилля, сідав на коня і мчав до сусіднього бекету. Полум’я і стовп диму, що здіймався до самого неба, були знаком загрозливої небезпеки. Його передавали від одного бекету до іншого, і скоро всі довідувалися про наближення ворога…

Луг – це поросла травою і кущами лука, що використовується як пасовисько та сіножать.

Або ще – низина, поросла лісом.

А тих, хто переховується в лузі, звали лугарями.

Лугарювали в лузі насамперед козаки – бо хто ж іще, крім них, поткнеться в ті безлюдні глухі краї?

До речі, про козаків.

Лугом, але вже Великим, називали в XVI–XVIII ст. дніпровські плавні нижче від порогів у пониззі Дніпра.