Валентин Чемерис - Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Далі милий запитував свою дівчину, яку, від’їжджаючи, покидав:

А на запитання милого, що ж ти, мовляв, будеш їсти на Вкраїні далекій, відповідала:

Він підхоплював її, садовив до себе на коня, цілував, лоскочучи її своїми довгими козацькими вусами, й опустивши на землю, мчав у свій похід попереду війська, а військо хором співало:

І була різниця лише в одному слові.

У Цезаря – «Прийшов, побачив, переміг…», у нього – «Прийшов, виступив, переміг». Але різниця та в одному слові незначна. Бо він, як і Цезар, переміг, стрімко й навально ринувшись у бій. І Чаплинський – ворог його, здирник і грабіжник, викрадач його щастя, – забіг безвісти (в Польщу чи й ще далі), забіг, навіть кинувши Олену. Очевидно, діяв за принципом: при втечі своя шкура ближче.

Ні, ні, він, Богдан Хмельницький, не підібрав покинутої зваби, він лише повернув собі те, що за правом першості належало йому. І те повернення, перемогу свою, треба було узаконити: Олена Прекрасна повинна стати його законною дружиною, і лише тоді він відчує всю повноту хмільної перемоги.

Ну, а коли що не так із коханням вийде, коли «серед ночі / Не дають заснути / Серцю карі очі», то, як радив ще поет Спиридон Черкасенко:

Оскільки ворогів завжди вистачало, то було кому розбивати козакові його тугу, якщо раптом ті «карі очі» виявлялися зрадливими… Бо недарма інша пісня застерігає, що, мовляв, хто з любов’ю не знається, той…

Так, так, горя не знає…

Але, додаймо від себе, і радощів теж…

Бо недарма ж ще Іван Франко журився (а з ним і ми журилися, і всі прийдешні покоління будуть журитися): «Ой ти, дівчино, ясная зоре, / Ти моя радість, ти моє горе».

Чи, як зізнавався Соломон, мудрий цар Ізраїльської держави, який відзначався невситимою любов’ю до представниць прекрасної половини роду людського; за деякими джерелами у нього було близько 700 жінок і 300 наложниць, так ось, цей знавець і поціновувач жінок якось зізнався:

– Жінка солодша за життя і гіркіша за смерть.

І це сказав чи не найбільший у тогочасному світі – та й у нашому теж – знавець жінок. Тож, мабуть, він, мудрий і досвідчений, таки мав (і має) рацію:

І в цьому їхня немеркнуча вікова – ба, тисячо-тисячолітня! – принада.

…Ні, ні, Богдан Хмельницький не підібрав покинутої зваби, він лише повернув собі те, що за праву першості, як він уважав, належало йому. І те повернення, перемогу ту треба було хутчій узаконити: Олена Прекрасна повинна стати його законною дружиною, і лише тоді він відчує всю повноту хмільної перемоги.

Але от диво… Чи радше негадана притичина, пеня-рахуба, що раптом виникла…

І не знайшлося в Україні жодного священнослужителя, принаймні в тій частині України, що була Хмельницьким визволена від окупантів, який погодився би повінчати гетьмана Богдана Хмельницького з Оленою Чаплинською! І це того Хмельницького, який – «прийшов, виступив, переміг».

Отці церкви, наче позмовлявшись, пояснювали свою відмову тим, що Олена Чаплинська має «живого мужа», з яким вінчана в костьолі. Себто, вона була на той час заміжньою, тож не могла вдруге – за живого мужа – йти з іншим під вінець…

Гетьман звертався і до свого, чигиринського священика з проханням усе тим же: повінчати його з Оленою…

– Чаплинською? – здивувався отець Іоанн, настоятель чигиринського храму. – Тебе, гетьмане, я можу повінчати. Жона твоя, незабутня Ганна, нині в раю з янголами та праведниками радується, тож ти – удівець. Чому б тебе й не повінчати. Але тільки не з Оленою Чаплинською – схаменися, гетьмане! Та, кого ти вибрав, вже повінчана з Чаплинським. І муж її, Чаплинський, живий, хоч десь і ховається од тебе. A тому за живого мужа свого, не розлучена з ним, Олена не може з новим мужем вінчатися в церкві. Як і взагалі – сходитись. Бо це – двомужність, гріх превеликий. Як і двоєженство для чоловіків.

Отець аж фиркав-пирхав, показуючи цим, який це гріх вінчатися з одруженою жінкою. І як вирок виніс: хай, мовляв, твоя Олена дочекається смерті Чаплинського, а вже тоді, будучи удовою, хай іде з тобою під вінець.

Коли б то знаття, де він ховається, то Богдан, який досі клекотів до здирника праведним гнівом, умить відправив би його до праотців, а звільнена таким робом Олена на всіх законних підставах стала б його жоною, але… Навіть найкращі його вивідачі не можуть дізнатися, де ховається підстароста чигиринський. А напевне ж, десь переховується той гад!..

І тут отці церкви підказали гетьману, як діяти в такій ситуації – «понеже він без оної Олени жити не може»: треба звернутися по дозвіл до самого патріарха. Тільки він один у силі зарадити, себто дозволити заміжній жінці, яка не живе зі своїм мужем, взяти новий шлюб із новим чоловіком… Дозволить, якщо…

Якщо його гарненько… гм-гм… попрохати. Та ще такому панові, як пан гетьман.

Хмельницький все зрозумів. А тут і нагода трапилась-лучилася…