Валентин Чемерис - Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Вигнавши поляків з України (щоправда, як час покаже, вони невдовзі – вигнані, – дякуючи промахам Богдана, почнуть в Україну повертатися), гетьман Богдан Хмельницький просто від Замостя рушив до Києва – прославленим переможцем. 23 грудня 1648 р. кияни з тріумфом його зустрічали біля Золотих воріт.

І зустрічали з королівськими почестями: дзвонили в усі дзвони, стріляли з гармат, благословляв героя митрополит С. Косів, а студенти Академії віншували гетьмана у своїх віршах – латинською та українською мовами.

З-поміж інших гетьмана зустрічав і патріарх Єрусалимський Паїсій.

Ось до його святості патріарха Паїсія і звернувся гетьман із проханням дати благословення на шлюб з Оленою Чаплинською, повінчати їх та відпустити їм усі вольні та невольні гріхи.

У такій ситуації Паїсій не міг відмовити гетьману, який щойно звільнив Україну від ляхів і став всенародним героєм: махнувши рукою на всі умовності, відпустив гріхи гетьману та його нареченій. (Останній – заочно.)

Заодно і повінчав молодих.

Не міг Паїсій не повінчати гетьмана з коханою Оленою (її патріарх і в живі очі не бачив), як народ повсюди співав:

І патріарх Паїсій повінчав молодих (щоправда, молодий був уже ніяк не молодим), і повінчав… заочно!

І від того, певно, відчував незручність, що вінчав молодого з молодою, якої під час вінчання й на позір не було ніде видно… І, навіть, покректав, але – повінчав.

Особливо крекнув, коли, виголосивши «Вінчається раб Божий Богдан і раба Божа Олена», мав запитувати ту рабу Божу Олену, чи вона по згоді своїй та любові йде за пана гетьмана… Розгублено оглянувся, хоч і знав, що молодої ніде й не видно. Тож, покректавши, обвінчав молодого з молодою, якої на урочистостях не було. Заочно. Унікальне явище у православ’ї. Але патріарх Паїсій, не вагаючись, оголосив Богдана, який у той час був у Києві, і Олену, що на той час була в Чигирині, чоловіком та дружиною.

Щоправда, не за так. Хмельницький на радощах подарував патріарху шестеро коней-вітрогонів і тисячу золотих.

Вражений такою щедрістю українського гетьмана, патріарх у боргу не зостався і подарував молодим три свічки – не прості, а… Ні, не золоті, з воску, але вони самі могли запалюватись – диво з див! А ще подарував пляшечку з молоком Пресвятої Діви. І заодно й миску екзотичних фруктів, золотистих цитринів. Цитрини, сиріч лимони, були надто кислими, аж рота судома зводила, – у всякому разі, так усі скаржились, кого гетьман пригощав заморськими фруктами і дивувався, адже патріарші цитрини, на Богданове переконання, були солодкими. Принаймні такими він їх відчував, коли, повертаючись із Києва до Суботова, де його чекала жона (вже жона!), смоктав цитринку. Вона й справді була солодкою – як і поцілунки самої Олени.

І гетьман сам до себе посміхався, плямкав, смакуючи цитрини патріарха та дивуючись, які ж бо вони солодкі, хоч і кислючі… Гм-гм…

Але це ще й нічого, це навіть добре. Коли кислюче видається солодким. Гірше – далебі гірше, – коли буває навпаки. Коли солодке стає – це ж треба до такого дожитися! – кислючим.

У гетьмана ж поки що – принаймні якийсь час після вінчання з Оленою Прекрасною – все було солодким. І гетьман радів, що хоч і наприкінці життя навіть кислюче йому видається солодким – жити, виходить, можна. Та інші про таке життя лише мріють, а гетьманові воно як з небес звалилося. Разом із Оленою, яка вже стала не Чаплинською, – Хмельницькою.

У 1650 р. венеційський посол після зустрічі з гетьманом Хмельницьким такі полишив спогади про нього:

«Росту швидше високого, в плечах широкий, величний. Його правління показує зрілий і тонкий розум. Хоч і трапляється йому погуляти, але справи він ніколи не кидає. Здається, що в ньому живуть дві натури: одна дієва, тверда, рішуча, друга – сонна, стомлена, мрійлива. В поводженні ласкавий, простий і тим приваблює любов воїнів, яких він тримає в покорі залізною дисципліною».

На той час батькові Хмелю – тепер так його називали-величали, – виповнилося 55. Вік, як на ті часи, вже значний, роки котилися до старості, але гетьман ще був повний сил і здоров’я. Далебі здавався ще молодим. Дякуючи, звичайно, Олені та його любові до неї. І вірі, що й вона його кохає так само, як він її. На перший позір так мовби й було.

А що гетьман вже був ніяк не першої молодості, то… Це з чиєї дзвіниці дивитися на цю проблему. Молодість, як співається в одній з популярних пісень, полюбляє задивлятись у дзеркало. І таке задивляння приносить їй стільки «радості, радості». Бо – «не бачить ще молодість старості, старості…» Тієї старості, яка вже починає виглядати з дзеркала. Але вона, молодість, уперто її не завбачає. І навіть дещо аж хвацько та відчайдушно її ігнорує. Вірячи, що від цього вона… вона щезне-пощезне.

У Богдана на той час, як іноді задивлявся в люстерко – голився чи вуса підкручував – вже почала з’являтися в тім люстерку вона, старість, од якої ніде не дінешся – відома істина. Але гетьман її вперто не помічав. Бо не хотів помічати. Бачив у дзеркалі лише свою молодість, якої вже там і не було, як і в житті. А тому не помічав старості, що кохав. Чи не з юнацьким запалом. А кохання і не таке з людьми витіває, і не в таку оману вводить. Воно і геть старому ще якийсь час приносить молодість, молодість, молодість…

Та й не хотів Богдан бачити свою старість – чи перші її вже зримі ознаки, бо, як уже мовилося, був закоханий по-юнацькому і жінку мав молоду. А з молодою жінкою і сам молодієш – незважаючи на свій справжній вік.

І розумів: щоби надовше зберегти свою молодість, треба кохати – всього лише. І самому бути коханим.

І гетьман кохав і був коханим. І нарадуватися не міг своїй Олені Прекрасній, такій незвичайній, з якою він тільки молодів, молодів, молодів… Це навіть оточення завбачало, надто як він по-юнацькому хвацько вихоплювався на коня, казало: «Наш гетьман чи не другу молодість свою розпочав… Що то значить молода дружинонька, а не постаріла карга, що тільки й пиляє тебе…»

Зовсім інакше почувалася молода Олена біля немолодого мужа свого, але істину до слушного часу – доти, доки вистачало в неї лицедійства, утаємничувала. Та й молодість, хоч як її не присилуй, а ніколи не полюбить старості – цього Богдан не врахував, а Олена вміла, як вправна лицедійка, вдавати з себе чи не безтямно закохану. Ще й на повному серйозі запевняла, що вона з таким молодим мужем, як гетьман Богдан, тільки молодіє – гм-гм…

Зустрічаючи його з походу, Олена завжди готувала свіжий медок – злегка хмільний напій, знаний ще з часів Київської Русі, що його вона так полюбляла. Та й гетьман ніколи не відмовлявся від чаші-другої медку. Та ще приготовленого руками й піклуванням любої жони.