Ілько Борщак - ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана

Моя сердечне кохана!

Виджу, що В. М. у всім відмінилася своєю любов'ю давньою до мене. Як собі знаєш, воля твоя, чини, що хочеш! Будеш потім того жалувати. Пригадай тільки слова свої, під клятвою мені дані, на той час, коли виходила ти з покою мурованого від мене, коли дав я тобі перстень діамантовий, над котрий найліпшого, найдорожчого у себе не маю: "що хоч сяк, хоч так буде, а любов між нами не відміниться".

Моє серденько!

Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає. Знав би я, як над ворогами помститися, тільки ти мені руки зв'язала.

Я з великою сердечною тоскницею жду від В. М. відомості, а в якім ділі, сама добре знаєш. Тому вельми прошу, дай мені скорий отвіт на цеє моє писання, моє серденько.

Моя сердечне кохана, найліпша, найлюбезніша Мотронько!

Вперед смерті на себе сподівався, ніж такої в серцю Вашім відміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котрі мені не раз давала: "що мене – хоч будеш за мною, хоч не будеш – до смерті любити обіцяла".

Спомни наостаток любезну нашу бесіду, коли ти бувала у мене у покою: "Нехай Бог неправдивого (неправдомовного) карає, а я – хоч любиш, хоч не любиш мене – до смерті тебе, відповідно до слова свого, любити і сердечне кохати не перестану, на злість моїм ворогам". Прошу і дуже, моє серденько, яким-небудь способом побачся зо мною: що маю з В. М. далі чинити. Бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, оконечну помсту вчиню, а яку, сама побачиш.

Щасливіші мої письма, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої бідні очі, що тебе не оглядають.

Моя сердечне кохана Мотронько!

Поклін мій віддаю В. М., моє серденько, а при поклоні посилаю В. М. гостинця-книжечку і обручик діамантовий, прошу теє завдячне прийняти, а мене в любові своїй невідмінно ховати, заки дасть Бог з ліпшим привітаю. За тим цілую уста коралевії, ручки біленькі і всі приваби* (* в оригіналі: "члонки") тільця біленького, моя любенько кохана!

Як на старого скептика, учня Макіявеля, то в цих листах находимо справді подиву гідну свіжість і ніжність почувань. Складна душа Мазепи мала такі незбагненні переходи!

Є ще деякі подробиці, що виправдують враження від цих листів. Старий Кочубей у своїх доносах до царя жалувався, що Мазепа прохав і дістав від його доньки мичку волосся і що донька переслала йому свою нічну сорочку.

Її життя ставало нестерпне. Щодня повторялися сварки. Дівчина проклинала своїх батьків і попадала у таку лють, що плювала їм в лице. Вони думали, що вона заворожена.

Кочубей, втративши терпець і не маючи сил боротися з донькою, написав лист до Мазепи зі скаргою, безпосередньо його не обвинувачуючи:

– Лихо мені нещасливому, всіма покиненому! Замість надії найти в рідні потіху на старість, маю нову журбу. Очі мої вкриваються мрякою. Невимовний сором заливає мене і не можу нікому поглянути в очі. Ганьба каже мені втікати від людей. Я плачу невпинно зі своєю нещасливою жінкою.

Мазепа відповів, обвинувачуючи жінку Кочубея, що вона виною всього нещастя. "Це жінка нахабна і балакуча, яку треба би загнуздати як дикого коня". Утеча Мотрі спонукала його до роздумувань у чисто класично-біблійному стилі: "Чи свята мучениця Варвара не втікла з дому батька свого Діоскора і то не до хати гетьмана, але в багато бідніше місце, між пастухів?"

"Ах, якби колись твій дах і твоя хата згинули, то ти не міг би обвинувачувати в цьому нікого. Ти мусів би шукати вини тільки в проклятій нахабності твоєї жінки. А щодо розпусти, про яку ти згадуєш у твоїм памфлеті, не знаю, що ти хочеш сказати. Чи саме це з тобою не діється, коли ти так слухаєш своєї жінки?"

Такою була драма, якої епізоди розвивалися ще між 1704-1705 рр. у півтаємнім сутінку. Зовнішні форми були збережені. Мазепа й надалі бував у рідні Кочубея, її голова, як і давніше, бував на батуринських бенкетах; він запевнював гетьмана про свою вірність, але шукав тільки нагоди, щоб помститись на зводнику своєї доньки за жорстоку образу своєї жінки. Він чув без сумніву не раз політичні виводи Мазепи, але – як ми вже згадали – розсудливий гетьман не зважувався розвивати своїх думок, а головно, не надавав своїм проектам реальної форми, яка могла причинити йому лиха. Кочубей не мав терпцю ждати на дійсні безсумнівні докази і його поспіх був причиною його згуби.

У серпні 1707 р. здавалось йому, що найшов сприятливу нагоду. Зовсім випадково під час неприявности гетьмана у Батурині, якого заступав, він познайомився із мандрівним черцем Никанором, перед яким виявив свою ненависть до Мазепи. Переконавшись у його симпатіях до себе, дав йому дарунки, особисто і для ігумена чину, і після деяких вагань передав йому лист до Петра з формальним доносом на гетьмана, якого обвинувачував у державній зраді.

Никанор, приїхавши до Москви, пішов до страшної Преображенської канцелярії. Там його заарештували і відвели до кімнати мук, де примусили його сказати все, що знає. Але його оповіданню не йняли віри. Петро мав інші клопоти, і він не вірив цьому новому доносові, обмежившися до ув'язнення черця.

Коли Кочубей не дістав ніякої відповіді, на початку 1708 р. він послав нового агента, вихрещеного жида Яценка, до царського сповідника. Цим разом він повторив точніше свої обвинувачення. Мазепа був у зв'язках з польським королем Станіславом Лєщинським через посередництво єзуїта Залєнського. Гетьман важив навіть на царське життя. Три сотні його сердюків дістало наказ стріляти на царя, коли він приїде до Батурина, на перший знак із Мазепиної палати. Цар оминув смерті тільки чудом, тому, що відклав свою намірену подорож…

Незадоволений висилкою Яценка, Кочубей і його приятель Іскра, полтавський полковник, запрохали на гарний хутір у Диканці полтавського священика Святайла. Вони прохали його передати одному із царських полковників, що стояв залогою на Україні, нові відомості про зраду Мазепи. Полковник переслав папери до головної царської ставки, але цей лист випередив уже Мазепа своїм, дізнавшись про Кочубеєву змову. Гетьман прохав царя, щоб повів енергійне слідство для перевірки обвинувачень, звернених проти нього.

Петро не визволився ще від впливу Мазепи. Двічі, 1-го і 11 березня, він повторив своє довір'я до нього: "Я не даю віри твоїм огудцям. Вони дістануть заслужену нагороду". Він заохочував його упевнитись щодо вірності своїх найближчих і між іншим радив арештувати найближчого його друга полковника Апостола, одного з провідників повстанчого руху, якого вважав спільником Кочубея.

Кочубей з Іскрою знаходилися ще в Диканці. Сильний відділ війська, висланий гетьманом туди, приїхав запізно. Їм вдалося перейти кордони України і знайти захист у московській армії. Від канцлера Головкіна вони дістали лист, яким цар взивав донощиків до Москви, бажаючи їх вислухати і порадитись, що має зробити, щоб перешкодити планам Мазепи.