Ілько Борщак - ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана

Той сам цар, який ждав тільки на нагоду, щоб положити край Україні, виступає в тому самому маніфесті як її оборонець: "Тому, що нашим обов'язком є піклуватися малоросійським краєм, ми простягаємо над ним свою батьківську руку. Ми подбаємо за спасіння Малоросії з неволі і руїни і не дозволимо знеславляти її божих церков. Тому звертаємося з покликом до всієї старшини і всіх полковників і прохаємо їх не слухати брехливих намов давнього гетьмана-зрадника, але приєднатися до наших великоросійських військ у боротьбі проти ворогів".

Петро закликав усіх визначних козаків, щоб негайно зібралися в Глухові на Чернигівщині, на території, де стояли московські війська і вибрали нового гетьмана, тому що "цей вибір може стати спасінням Малоросії".

Москалі завдали Мазепі останній, може, найстрашніший удар: "Ось що ми відкрили. Давній гетьман у своїх хитрощах, не повідомляючи нас, наклав на народ преважкі податки, які буцімто мали йти на військо, а в дійсності збагачували його самого. Віднині ми касуємо ці податки".

Цар не мав ні права накладати, ні відкликати податків у державі, яка до нього не належала" але цей демагогічний маневр мав вплив на народну уяву, що почала протиставляти свому провідникові постать Петра.

За маніфестами ішов терор: залізом, огнем, шибеницею і частоколом.

Перш усього треба було перешкодити приїздові Мазепи і Карла XII до Батурина і знищити твердиню гетьманської сили, що стала "огнищем зради". 10 листопада князь Галіцин підійшов до столиці і домагався, щоб йому відчинили ворота. Чечель дав категоричну відмову.

На другий день Меншиков прийшов із великою силою війська; один російський старшина, висланий як парламентар, ствердив, що залога тримається непохитно Тоді москалі переправилися через Сейм, пробували взяти цитадель, але гармати Кенігсена змели їм мости і примусили їх відступити у безладді.

На другий день прийшов новий парламентар, але мешканці твердині прийняли його погано: "Ми вмремо всі тут, сказали вони, а не дамо ввійти до нашого міста царській армії".

Так само відкинули вони нові спроби порозуміння. Москалі ніколи не були би взяли Батурина перед приходом Карла XII і Мазепи, якщо не прийшла б була їм на поміч зрада. Один із головних старшин прилуцького полку Нос, якого ганебний спомин жив довго у пам'яті українського народу, вихопився з фортеці і перебрався до Меншикова. Уночі ввів він москалів на середину площі потайними дверима про які знав тільки дуже малий гурт довірених.

Батурин упав. Козаки й мешканці в перехресному огні боронились у розпуці. Довго у першому ряді боролись полковники, вірні гетьманові, і якийсь священик з донькою. Згодом пожежа несамовитим полум'ям осягла місце різні і грабунку; заки москалі вбивали жінок, насилували їх і 15000 голов, майже все населення, вирізали. Меншиков дав наказ не щадити нікого і вбивати навіть дітей. Трупи старшин прибивали цвяхами до дощок і вкидали їх до Сейму, щоб налякати українське населення і щоб воно знало, що Батурин зруйнований.

Тільки двох людей пощадили, тому, що для них підготовляли ще страшніший кінець: Чечеля і Кенігсена. Чечель надаремно хотів вмерти у бою як сміливий лицар. Він згинув на колесі. Кенігсен щасливіший, оминув цих мук і вмер від ран, тоді, коли його перевозили до Глухова, де вже трупа переломав кат.

Вся артилерія Мазепи: більш 40 гармат, його прапори, відзнаки і всі дорогоцінності попали в руки Меншикова, якому цар дякував: "Складаю вам побажання за успіх у цій знаменитій справі".

Страшні репресії пройняли жахом Україну. Люди покидали міста і села у паніці, втікаючи на степи, а козаки присягали, "що будуть ходити аж по коліна в московській крові". Ця нова різня зворушила навіть Європу, яка з великою увагою стежила за дальшим ходом подій. Французькі часописи, що з точністю передавали вістки, не скривали свого остраху: "Страшна різня" – "Руїна України" – "Жінки й діти на вістрях шабель" – такі були заголовки над передаваними звістками. "Всі мешканці Батурина без огляду на вік і пол вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів". – "Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства".

Так писали "Французька Газета" (Gazette de France), "Історичні листки" (Lettres historiques), "Історичний Меркурій" (Mercure historiques) з Гаги і "Ключ кабінету" (Clef duCabinet) з Вердена.

13-го і 14 листопада 1708 р. лишаються історичними лиховісними датами для взаємин України з Московщиною. Невибачний злочин залишив на довгі роки кривавий спомин.

Шевченко, революціонер до глибини душі, якого суспільні ідеї були зовсім протилежні до ідей аристократа Мазепи, все ж таки ставився з великою пошаною до гетьмана, який хотів визволити Україну. Він ненавидів Петра всією своєю душею і не міг йому вибачити, що приклав руку до загибелі козаччини. У "Великому Льоху" трьох душ не впускають до раю за те, що вони мають за собою злочин проти батьківщини…

Цар мав рацію, що складав Меншикову побажання за успіх у "знаменитій" справі. У тиждень після злуки Мазепи з Карлом XII його столицю спалили, зрівняли з землею і вирізали усіх мешканців: нові союзники не мали навіть часу прийти йому з допомогою.

Моральний ефект був величезний.

Частину України зайняли московські війська. 15 листопада Петро, засівши в генеральному штабі в Глухові, прикликав туди козацьких полковників, що залишилися на службі російської армії або на землях під його контролею і казав їм вибрати нового гетьмана, їх було мало, усього чотирьох. Принесли відзнаки найвищої козацької влади, які Меншиков знайшов під час грабіжу Батурина і щоб бодай про око пошанувати козацькі права, почали буцімто вибір. Полковники хотіли ще рятувати народну честь і вказали на чернигівського полковника Полуботка, щирого патріота, який за свою вірність до батьківщини згинув у молодім віці у Петропавловській в'язниці. Петро відкинув цей вибір: "Ні, не хочу Полуботка, з нього може вийти другий Мазепа". Царським кандидатом був стародубський полковник Скоропадський, знесилений старець, давній приятель Мазепи, якого Мазепа листом з 9 листопада закликав іти з ним разом, роз'яснюючи йому дружньо причини союзу з Карлом XII. Але тому, що сусіднє московське військо загрожувало йому безпосередньою небезпекою, Скоропадський, що не був героєм, лякаючись кривавої розплати, не рушився з місця.

17 листопада козаки й їх полковники, примушені російськими штиками, прийняли рішення Петра; вони заявили не без деякої іронії: "Нехай же Іван Скоропадський, стародубський полковник, стане нашим гетьманом, коли така воля Його Царської Величності".