Ілько Борщак - ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана

Січовий острів можна було вважати недоступним: такою порою Дніпро, зміцнений весняними водами і розтанулими снігами, мав повні береги. Перша спроба москалів, щоб при помочі легких човнів висісти на берег, не вдалась, і більш тисячки із них потонуло у ріці. Полонені, яких запорожці піймали, згинули з їхньої руки. Чи ж ці небезпечні вороги не йшли проти козаків, щоб відібрати їм трьохсотлітню свободу?

Та так само як у Батурині, і тут зрада перемогла опір. Давній козацький полковник Галаган, що провів свою молодість на Січі, запропонував Яковлєву свої послуги. Спершу він пішов за Мазепою, але, покинувши його, хотів доказати цареві свою нову вірність якимсь славетним учинком. Він знав добре околицю, найменші шляхи, що вели на Січ, а також ненарушні звички запорожців.

Так само як Нос, що віддав Меншикову столицю гетьмана, Галаган увів москалів до середини Січі. Не було там більше як 300 козаків. Коли їх оточили, вони боролись сміливо, але Галаган обіцяв дарувати життя всім, що складуть зброю. Обіцянку свою скріпив ще й святочною присягою.

Запорожці на своє лихо повірили йому. Вони піддались, і різня почалась. Вони згинули від частоколу, сокири, мотуза, колеса, розшматовані кіньми. Вороги знеславили навіть гробницю давніх отаманів і забрали гармати, державний скарб і прапори. Галаган як справжній ренегат, що хотів забезпечитись у своїй зраді і не лишити живим нікого із своїх давніх добродіїв, метався як навіжений. Він цькував запорожців на всіх шляхах і віднаходив їх у степових сховищах, які вони йому колись виявили і висилав до Москви спійманих, щоб їх передати досвідним рукам царських посіпак. Так прізвище Галагана, як і Носа, лишились серед українського народу ганебним спомином.

Петро зрадів, почувши новину про зруйнування Січі і писав до Меншикова: "Ми прийняли з великою радістю звістку, що ви здобули це прокляте місце, джерело всякого лиха і надії наших ворогів". При цьому повідомляв генерала Апраскіна, "що полковник Яковлєв заволодів цим клятим кублом і вирізав усю наволоч. Тим робом ми винищили останній пень Мазепиного роду і з цієї нагоди складаю вам побажання".

12 червня московська армія під проводом царя теж опинилася під мурами Полтави. Вона мала 70000 доброго війська, загартованого у боях. Зате шведи слабли з дня на день. Їх ранені терпіли страшенне, бо літом була посуха.

28 червня на самі уродини Карла XII російська куля ранила його в ногу під час одної його розвідки з передньою стежею. Мусили його оперувати, і лікарі довго боялись, чи не буде гангрена. Король, що мав сильну волю, лежав п'ять днів між життям і смертю. Хоробрість не покинула його, але в пропасниці він бачив марева битв і фрагменти скандинавських саг, що оспівували геройства його предків. У гарячці він мріяв про те, щоб їм дорівняти рішучою перемогою над царем, бо він не сумнівався в успіх своєї зброї.

6 липня 1709 р. російська армія підійшла під Полтаву і окопалась на півмилі від шведів. Москалі були нерішені, чи починати головну битву. Карло XII, рішучіший, не завагався, бо вірив у вартість свого війська, хоча воно чисельно було менше від царського. 3000 людей боронило окопів під Полтавою, які король мав надію очистити. 3000 доглядало багажів, всякого добра і канцелярію, 1500 було розсіяних залогами від Полтави до Дніпра і займали у малих місцях стратегічні пункти, наоспіх укріплені. Отже, українсько-шведська армія вже разом з підмогою запорожців мала ледви від 30 до 35 тисяч людей, себто приблизно половину московської армії, що йшла проти них. Ця чисельна різниця мала ще більше значення, ніж над Нарвою, бо довгі роки воювання зробили московських вояків небезпечними своїм досвідом і дисципліною.

7 липня 1709 р. була неділя. Карло XII, як звичайно, вислухав службу божу у сільській церкві, а потім почав диктувати прикази на день битви. Тому, що свіжа рана не давала йому змоги проводити особисто воєнними операціями, він наклав цей обов'язок на полевого маршала Ренскіольда.

Петро і собі видав прокламацію до війська, яка головно займалася особою Мазепи. "Підлий зрадник Мазепа, писав він, хоче відділити Україну від Росії, щоб зробити з неї незалежне князівство і долучити до нього Волинь".

Петро на цей раз зрозумів як слід усю вагу та ширину проблеми, яка виринула наслідком постанови гетьмана; тепер він уже не повторяв фраз про зраду в користь Польщі. Навпаки сам поневолі признавав змагання Мазепи до одноцільності України.

На другий день, у понеділок 8 липня, Ренскіольд від 8-ї години зранку почав наступ на російські редути. Хоробрі сотні під проводом Акселя Спарра і Карла Рооса пішли до атаки. Від їх нестримного розгону московська кіннота втікла, піхотинці залишили окопи, які зайняли шведи. Одночасно піхота Лєвенгавпта збитою лавою ладналась в атаку на багнети. У таборі Петра зчинилась метушня. Сам цар признав пізніше, що на мент повірив у програну. Уже запрягли вози, щоб підготовлятись до відступу.

Граф Піпер, дізнавшись про стан битви, прохав у короля дозволу кинути у бій полки генерала Крайца, який командував лівим крилом шведів, бажаючи цим використати успіх Спарра і здоганяти москалів. Приходив вирішний мент і здалось, що фортуна завсіди вірна Карловим прапорам, сприяє йому: москалі, відкинені безладно до свого табору, збігались з усіх усюдів.

Аж тут полевий маршал Ренскіольд, старий вояка, себелюбний і обмежений, уявив собі, що граф Піпер хоче своїм почином наважитись на його права головного вождя. Він пустився навскоки до Карла XII з криком: "Хто дав приказ військам Крайца до наступу?.. Я тут проводжу операціями!" – і почав дуже гостро докоряти Піперові. Король піддався своєму чванливому маршалові і стримав відділ Крайца.

Ця помилка спасла москалів, і почалась нова битва.

Полтаву можна прирівняти до Маренго, де доля перемоги змінилась під час другої фази бою.

Російське ліве крило під командою Меншикова наступило сильним ударом на відділ Шліппенбаха, вдвоє слабший від нього. Побило і взяло в полон його коменданта.

Була 9-та зранку. Шведам бракувало однопільної команди. Ранений король на ношах не міг бути там, де його присутність була потрібна. Його генерали не звикли самі собі радити. Вони вміли знамените виконувати прикази, та не вміли зробити однопільного тактичного плану і поділені у своїх різних поглядах, збиті з пантелику, сперечалися між собою. Ренскіольд і Левенгавпт навіть почали себе лаяти.

Тоді-то без глибшої причини в шведській армії повстала паніка: знічев'я у рядах почалось безладдя і військо, заки зміркувало, де хто стоїть, почало розсіюватись і просто втікати тоді, як росіяни з усіх боків оточували його щораз більше. Головна шведська команда і генеральний штаб щезали серед тієї метушні, зведені нанівець, немов залиті загальною повінню.