Ілько Борщак - ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана

Це місто, збудоване над берегами Дунаю, зберегло досі Святоюрський монастир, прегарний будинок з генуезької доби, збудований у XV віці за часів тієї латинської республіки, коли вона йшла походами на Дунай. Мазепу поховали в головній церкві того монастиря у глибині хору у цегляному льоху, збудованому козаками. Тільки короткий напис на звичайній долівці з виведеним гетьманським гербом вказував на цей гріб

Та довелося так, що Мазепа, який не зазнав спокою за життя, не знайшов його після смерті. Два роки пізніше під час російсько-турецької війни московська армія опинилась на Пруті. Петро завдячував свій рятунок тільки тому, що вчасно просив ласки і що великий візир був дурний та підкупний.

Під час тих боїв турецьке військо грабувало Галац; до нього дійшла звістка, що там поклали Мазепу з його скарбами. Його гріб знищили, його тіло вкинули до Дунаю. Допоміжний український корпус під проводом Орлика воював у цій околиці на боці турків. Коли мазепинці довідалися про це святотатство, почали негайно шукати тіло Мазепи, а віднайшовши його, поклали знову у давній гріб, який відновили: тільки розбитої долівки не направили, залишаючи її у такому самому стані на спомин злочину.

Минуло багато літ. У 1835 р. ченці Святоюрського монастиря забули про ім'я того, що спочивав в їхній каплиці. Вони хотіли похоронити посередині своєї святині одного молдаванського боярина, що складав щедрі дари на монастирі; тоді вони відчинили могилу Мазепи і поклали боярина на домовину гетьмана.

За якийсь час молдавський уряд заборонив хоронити людей по церквах. Свояки боярина казали відчинити гріб, добули з нього домовини і поклали їх у новій могилі біля церкви, праворуч від входу. Знищену долівку Мазепи зняв і переховав у себе брат молдавського господаря князь Гіка; згодом вона щезла, ніхто не міг більше віднайти її слідів.

Тим часом гріб Мазепи став місцем паломництва для українських патріотів. У червні 1722 р. Орлик, переїжджаючи через Галац, перед в'їздом на чужину, де мав почати важке життя політичного емігранта й вигнанця, записує такі слова: "Був я у церкві св. Юрія, відвідати гріб покійного Мазепи. Я молився за його душу і казав відправити за нього панахиду з жалю, що така велика людина не має гідного для себе гробу".

Напередодні війни з Наполеоном в 1811 р. український патріот історик Мартос, старшина російської армії, переїжджає зі своїм відділом через Галац. Він відвідує гріб Мазепи і в своїх споминах залишає нам такі пам'ятні міркування:

"Мазепа вмер далеко від свого рідного краю, за якого незалежність боровся. Він воював за свободу і за це вартий пошани прийдешніх поколінь. Коли він згинув, сини України втратили ті святі права, яких Мазепа обороняв так довго з завзяттям і любов'ю справжнього патріота. Він щез, а разом із ним щезло ім'я України і славетних козаків. Він визначувався великими прикметами і підтримував розвиток наук. Він відновив Київську Академію і збагатив її бібліотеку рідкими дорогоцінними рукописами. І ту людину, яка вернула Академії її славу, яка побудувала або відновила стільки святинь, проклинають щороку у першу неділю великого посту разом із Разіним та іншими злодіями і бандитами. Та яка різниця? Разін – бандит і боговідступник, Мазепа – освічена і гуманна людина, зручний полководець і провідник вільного, отже, щасливого народу! У Києві я був приявний на цій негідній відправі, в якій на ганьбу нашої церкви беруть участь митрополит, єпископ і все духовенство".

А проте, таке обурення не могло проявитись назовні. Спомини Мартоса залишалися довго в рукописі, бо за царської влади паломництво до гробу Мазепи вважали майже державною зрадою або змовою проти державного ладу. Ось чому стільки імен найкращих українських синів не дійшло досі до нас.

Український патріот, що в однострої російського старшини йшов потайки поклонитись на гріб Мазепи, мав чого обурюватися. Аж до революції 1917 р. в усіх церквах царської держави від Владивостока до Одеси у першу великодну неділю кидали анафему на Мазепу. Російська православна церква, що була слухняним знаряддям у руках царського уряду, ганьбила ще 200 літ після смерті національного українського героя, якого не переставала лякатись. Царський уряд робив усе, щоб знеславити або затерти спомин Мазепи: "Всевладний Мазепа" – як звали його автори панегіриків – став "проклятим і собакою".

Оця негідна боротьба мала свої наслідки. Найкращі сини Мазепиної спадщини, що зрозуміли його наміри та ідеї та хотіли їх продовжувати, що зреклись багатства і високих становищ, воліли заслання та Сибір, всі вмерли далеко від свого рідного краю, порвавши всі взаємини з рідною землею і не мали змоги впливати на своїх земляків та поширювати серед них свої ідеї.

А тим, що залишились на Україні, небезпечно було підтримувати зв'язки з мазепинцями. Коли 20 літ після Полтавської битви один із посланців Орлика приїхав до Ніжина, полковники зібрались в підземеллі і там у померках відправили панахиду за великого гетьмана.

Недаремне царський уряд назвав український національний рух мазепинським, а російські історики, що супроти того уряду проявили таке саме рабство, як православна церква, ставились до нього у 200 літ після його смерті як до завзятого ворога і зображали його так само, як польські історики Хмельницького. Єдиний росіянин, що зірвав з тією ганебною традицією, був декабрист Рилєєв, засуджений на шибеницю.

Зате український народ у своїй теплій симпатії до гетьмана творив довкола його постаті зворушливі легенди. Одні вірили в те, що Мазепа не вмер і заховався в Києво-Печерській лаврі (а не як деякі кажуть, в Святософійському соборі). То знов оповідали собі про те, як він спить і з шаблею в руці жде на мент визволення України. Народні пісні, що зберегли ці перекази, переходили з покоління в покоління.

Так само таємним, як для свого народу, Мазепа лишився в європейській історії: помста, яку обіцяли йому росіяни, не дозволила аж до наших днів на справедливу його оцінку. Мазепу змальовували як нечесного авантюриста, підступного і зрадливого, що мав на оці тільки власну славу, себелюбного і жорстокого, якого нещирі ради були причиною нещастя Карла XII. Ми бачили, що все це неправда.

Мазепа був передовсім патріотом, перед яким стояла ідея одноцільної України, що зуміла би забезпечити собі повну незалежність від Росії і від Польщі. Його план був передуманий і добре підготовлений, він ішов до нього як до єдиної цілі все своє життя. Він не був неосяжний, навпаки: треба було виїмкового збігу несприятливих обставин, щоб він заломався. Карло XII вступив запізно на Україну, росіяни завдяки зраді здобули Батурин і Запорозьку Січ, Полтавська битва, що повинна була бути переможною, перемінилася несподівано у програну шведів. Можливо, що Мазепа зробив помилку, не звертаючи досить уваги на національні настрої українського народу, не роз'яснюючи йому своїх планів, спираючись занадто на аристократію без участі широких народних мас, які в хвилині небезпеки не зуміли прокинутися і лишились пасивними, бо були здивовані почином, до якого їх ніхто не підготовив.