Євген Гуцало - Голодомор

Чия ж це голова, чия?

Зрештою, людська голова спиняється навпроти їхнього обійстя. Покотиться далі чи не покотиться? Ні, звертає до них і вже по трапі сунеться, приминаючи й залишаючи вогнисті цяти.

Та це ж хрещена, здогадується Галя.

Ото хрещена чекала-чекала на свою хрещеницю, не дочекалася — та й сама подалася провідати. Як же вона вкотиться сюди, бідкається Галя, це ж треба хутчій звестися й двері повідчиняти. Встигає чи й не встигає Галя так подумати, як людська толова вже вкочується до хати просто через зачинені двері. Галя не годна повірити, що людська голова вкотилася через зачинені двері, але двері ж і не рипнули, а голова вже в хаті!

Галі страшно й хочеться тікати, але як тікатимеш, коли це хрещена мати навідалася в гості! Славна ж вона буде похресниця у своєї хрещеної матері, коли зараз утече від неї.

— Здрастуйте, мамо,— вітається Галя. Й сама не чує свого голосу. Є в неї голос чи нема? — Як добре, що ви прийшли.

Рвані губи в людської голови ледь ворушаться, поміж вибитих зубів сіпається клапоть язика, а метка Галя здогадується, що каже хрещена. Авжеж, хрещена каже:

— Здрастуй, дочко... А чого ж ти не приходиш до мене?

— Я приходила до вас.

— А де ж я була? Чом тебе не бачила?

— Не застала вас у хаті.

— Я ж із хати ні ногою... Де ж я була?

Галі бачаться собаки на цвинтарі, клубок розлючених собак...

— Не знаю,— шепоче.

— То хоч поцілуй свою хрещену. Чи я вже така страшна стала, що гидуєш?

— Та ви славні,— шепоче,

— Славна? То поцілуй.

— Нездужається мені,—марудиться Галя в ліжку.— Ніяк не зведуся.

— А чи не брешеш, дочко?

— Не брешу,— бреше Галя.

— То я сама поцілую тебе.

— Ой, нема часу в мене... Часу нема, бо мені ще на небо треба вспіти... Вогню нема в хаті, щоб у печі розпалити... Я з неба дістану.

Галя зводиться в ліжку, мацає пальцями стіну, дістає до стелі. До стелі, яка здається їй небом, а де ж тут вогонь-зірки? Пучками водить, хоче намацати, а нема, аж ген-ген трохи далі. Тягнеться — й дістає зірку з неба, й зовсім та зірка не пекуча, а холодна.

— Дивіться, хрещена! — радіє з-під неба. Обертається, а хрещеної нема. Нема відрізаної людської голови в хаті. А стоїть мати Марія, прийшла знадвору, дивиться на дочку з темним жахом у зболених очах.

— Де хрещена? Була хрещена.

— Та нема хрещеної.

— Ось зірка з неба, маємо чим розпалювати вогонь у печі.

— Авжеж, зірка... Сядь, Галю, сядь, не спинайся по стіні, заспокойся. Господи, за що так тяжко покарав нас усіх і Галю нашу безталанну, чим дитина завинила перед тобою.

Галя спускається з неба, з руки в руку матері передає зірку — й відчуває па чолі доторк материнської долоні, схожої на листя подорожника. І від цілющого того подорожника заспокійливі сутінки сповивають голову, очі гаснуть — і гасне зірвана зірка в очах, і наче сама вилітає з хати.

— За чиї гріхи кара така...

«Скільки ж це в Гаркуші ще дітей залишилося? Хоч і снують по обійсті, а не тримає пам'ять... Ото Юхимка знайшли в левадах, третє переставилося. Значить, залишилося двоє, бо ж було п'ятеро. А оцей лобуряка, що сидить у бузині й думає, що сховався від білого світу. Ховайся, ховайся, тільки не сховаєшся від мене. Хто це? Грицько чи Петро? Грицько — старший, а Петро — молодший, вісім років. Еге, таки Петро, бо схожий на батька, а Грицько схожий на матір... Чого ж це він заховався в бузині? О, за пазуху лізе, а з-за пазухи вузлик дістає. Де це він той вузлик дістав, що ж у тому вузлику? Либонь, вкрав. Якби не вкрав, то не ховався б. О, лупає злодійськими очима, оглядається. Пооглядалося, а тепер вузлик розв'язує, заглядає, принюхується, а тепер от шусть рукою всередину, взяв щось і до рота, жує. Що ж він украв, що він жує? І кривиться. А недобрий який хлопець! Чи ти не знаєш, що в твоїй хаті й крихти немає, щоб з'їсти, що твої батько-мати, що твій брат Грицько попухли з голоду? Е-е, нема того, щоб поділитися, хай краще твої рідні виздихають, ніж ти відірвеш від своєї голодної пельки... Хто може, той краде, аби тільки було що красти. А щоб красти, треба мати здоров'я, де вже те здоров'я?.. О, горне й горне жменею з вузлика, наминає та наминає. І кривиться. І чого ти кривишся з краденого?.. От пуцьвірінок, у батька вдався. Той забирав у людей, що можна забрати, а цей уже після батька подався підмітати. Якщо крастиме — виживе. Якщо крастиме й сам їстиме — виживе, а коли поділиться зі своїми — може й здохнути. Е-е, ні, цей не поділиться. Цей виживе. А не хочеться, щоб вижив, щоб насіння Гаркушине залишилося, хай би й сліду не зосталося... Бач, наїлося — й сопе, й кліпає очима сонними, тепер поспить, звісно, щоб ти заснуло вічним сном... Але ж не засинає, а руками за живіт хапається, а корчиться! Що, об'ївся, не туди пішло? Ну, покорчся трохи, будеш знати, як красти, господь бог усе бачить. А може, й господь бог на небі так зголоднів та знемігся, що не годен покарати за несправедливість?.. Помучся, помучся».

Павло Музика сидить під грушею на горбочку — й чадить торішнім листям. Ой як закортіло тютюну, а де візьмеш? Ось і додумався скрутити цигарку з листя, давиться їдучим димом.

А Гаркушин малий вилупок уже не корчиться, а впав у бузині долілиць — і лежить. Заснув таки, наївшись... Та не заснув, бо знову смикнувся... І вже не ворушиться, горбиться купою лахміття.

Скручене дудочкою листя дотліває в пучках пальців — і Павло Музика викидає недопалок. Так нахапався диму, що в голові стоїть чад, макітриться, наморочиться. Отак би сидів під грушею — хай макітриться, хай наморочиться, наче ти є — й нема тебе, наче світ є — й нема світу.

А що отам, у бузині, з малим злодійчуком?

Павло Музика важко зводиться — й межею, по щітці трави, чвалає до бузини.

Малий злодійчук, обхопивши живіт руками, лежить на боці, а з вищиреного рота щось ллється по щоці та по підборіддю на землю. Ллється не кров, а якась жовто-біла рідота. Павло Музика навіть навпочіпки присідає: що ж це таке цебенить поміж зубів? Хтозна. Повіки стулилися, з-під них виглядає по голубій смужці, ще живій, не перешерхлій... Дихає чи не дихає? Либонь, дихає.

Що ж це з хлопцем сталося, чого наївся? Обіч, біля зігнутого ліктя, лежить заяложена торбинка, що ж у торбинці?

— Про-о-осо-о...

Золоте зерно сіється поміж пазюристих, корінцюватих пальців.

— У кого ж це він просо вкрав? — міркує вголос. А потім торкає малого за плече: — Агов, проснися! В кого ти вкрав просо?

З ошкіреного рота цідиться біло-жовта рідота. Хлопець навіть не стогне.

— Та в якоїсь баби, в кого ж іще. Приберегла якась баба на посів, та не посіяла, віддала богові душу, а тут і злодійчук навідався в хату. Ну, баба спить на лежанці чи на лавці, а злодійчук давай нишпорити. І знайшов бабине насіння... собі на погибель. Чи ти ще не вмер, хлопче?