Юрий Логвин - Слiди на плинфi (на украинском языке)

Та наступного дня, ще на самiм свiтанку приїхав верхи городник i загадав усiм поспiшати на Подiл та вантажити перепалений вапняк i возити до будови Софiї.

I цiлий день Пiвник був сам на господарствi.

Навiть кашу зварив.

Хоч була каша недосолена i вугiлля в неї чимало налетiло, їли всi з насолодою i мовчки. Один тiльки Будий невдоволено зауважив.

- Вугiлля забагато в цьому варевi.

- А тебе нiхто не примушує їсти вугiль! - Гостро зауважив дядько Пiвень, клiпаючи запаленими червоними повiками. - Замочуй ячмiнь на кашу. Грибiв не жалiй. Вранцi сходи до городника. Його ключниця тобi дасть закваску на хлiб. Завтра божий день - недiля. Працi не буде. Тiльки коней поженете на Либiдь випасати. Городник сказав, що нам дозволили випасати на лiвому березi Либедi. А Лях i Нiмець пiдуть до городника на подвiр'я i сидiтимуть у нього в колодках...

Всi застигли, просто отетерiли.

Першим пiдняв голос Талець.

- Пiвню! Ти... ти що вигадуєш? У боярина вони в колодках не сидiли!

- У боярина добрi ловчi пси i воїни є, вiрнi холопи є. Пущi древлянськi, болота чужого не приховають. А в мене пес та малий хлопчик. От i вся моя челядь. Як пiдуть бранцi i сховаються в землякiв та знайомих. Бо вони собi зажили приятелiв за окаянного Святополка. I тодi менi всi днi з вами з рабського корита сьорбати i боярську руку лизати?! Не тому я вiрно служу боярину, щоб завжди гнутись, а тому, що я боржник йому. Вiдроблю йому борг i тодi всi ви хоч в iрiй летiть, як крила маєте. I пальцем не рушу, вуста не отверзну! Ви мене зрозумiли?! - Гостро спитав у Ляха i Нiмця.

Тi закивали. Нiмець покiрно, показуючи всiм видом, що розумiє обставини i жорстокий наказ. А Лях хоч i кивав, та не стримався.

- Ти єсть жорстокий кат!

- Не гнiви мене, Ляше! Не з охоти давлю тебе. То моїми руками боярин тебе держить!..

Малий прокинувся, бо вiдчув, що дядько Пiвень дивиться на нього. Вiн розклiпив повiки - дiйсно, в розчинених дверях стояв дядько i пронизливо дивився на хлопчика.

Поки Будий варив кашу, дядько i небiж викупались у теплих, не скаламучених струменях Либедi. Роса пекла холодом ноги, а над плесом слався туман.

З кущiв вербових, з тернових заростей на пагорбах солов'їна пiсня била, тьохкала, аж в головi наморочилось.

Десь iз заростей болотних прорiзався нiжний голос очеретянки, i здалеку неслось настирливе теркотiння деркачика.

Дядько Пiвень утер тiло i лице довгим рушником, потiм обтер тремтячого небожа.

- Спат-ти х-х-хочеться! - Цокотiв зубами хлопчик.

А дядько мовчки натягував свiжу, вишивану червоним, сорочку.

Iз комiрчини, з-пiд рибальських снастей дядько витяг свої припаси - два глеки меду, голову воску i ще щось у м'якому липовому кошелi. Малий здогадався, що то хутро. Сам дядько не їв i малому не дозволив, а тiльки воду пив, поки всi снiдали. Потiм вiн кивнув Ляховi й Нiмцевi, i вони вийшли з-за столу.

Залога при брамi здивовано вибаньчилась на дядька, що йшов позаду двох чужинцiв з рогатиною i сокирою за поясом, а за ним плуганився сонний хлопчик з великим берестяним коробом за плечима.

Лишивши полонених i зброю в городника, дядько i небiж крокували неквапно хiдниками Верхнього Мiста. Вулицi були рiвнi та вузькi, мощенi дубовими колодами. Вздовж вулиць тяглися паркани сосновi й березовi, дубовi та кленовi.

Проте не на всiх подвiр'ях чулось життя, не над усiма мовницями та iстобками вились дими. Раз по раз розписанi, оздобленi i рiзьбою, i фарбою будiвлi мали закритi дошками вiконницi, а перед ворiтьми на стежцi пробивався пухнастий спориш.

- Дядьку! Чого цi двори мертвi? У Києвi пошесть була?!

- Не пошесть, а лядський король Болеслав, як тiкав iз окаянним Святополком iз Києва, забрав собi у полон не смердiв простих, а тисячу київських бояр! Тепер вони далеко в полонi сидять!

- А де ж їх тут тисяча назбиралася? - Малий аж спинився i рота розкрив.

- Ну? Чого спинився? Ми до заутренi йдемо - там їх i побачиш.

Вони поминули велику площу, огороджену гострим паколлям. З-за гострих паколiв визирали рожево-сiрi та рожево-бiлi мури, виведенi на людський зрiст.

Дядько притишив кроки i не стримався.

- Оце сюди ми возили вчора вапняк! Його тепер гасять у ямах... Бачиш, як би бiлий дим клубочився? Ото, знай, там у ямах вапно гаситься. Як вапно ще не вигасилось i туди в яму щось живе кинути, то вапно його з'їсть, розчинить i слiду не лишиться.

- I вiд кiсток нiчого?!

- I вiд кiсток! - Ствердив дядько...

Вони вийшли до брами Володимирового Мiста якось несподiвано. Звернули у завулок лiворуч - i зразу перед брамою мурованою з каменю i цегли плинфи, затинькованою i побiленою якоюсь, аж наче рожевою, крейдою. Та й розписаною дивними вiзерунками рiзного зiлля понад самими стулками ворiт.

Пройшли по дзвiнких плахах пiдйомного моста i стали перед вартою.

Воротарi, при зброї i в лускатiм броньовiм обладунку спитали:

- Хто такi? Куди йдете?

- Я Пiвень, на iм'я Павло, iз земель Вруцьких...

- Древляни?

- Ага. А це мiй небiж, Пiвник. Iдемо на заутреню до собору Пресвятої Богоматерi. А в коробi жертва попинам. На мене чарiвниця закляття вчинила. Хочу в Богородицi захисту просити...

- А що сильна чародiйка? - Спитав другий вартовий, певно, добрiший, нiж перший.

- Молода i має багато сили чародiйської. - Вiдказав дядько, хитаючи розпачливо головою.

- Менi б таку чародiйку, щоб одну дiвку приворожити. Чуєш, Степане, а пропусти цього смерда, нехай iде.

Перший, не говорячи нiчого, показав рукою: "Iдiть".

А як вступили вони до Володимирового Мiста, так здалось малому, що потрапили вони у ту казку, яку розповiдав прапра-прадiд, прабабин дядько, як вони ходили походом на Царгород проти грекiв.

У Володимировiм Мiстi були не тiльки високi кам'янi палаци, вибiленi та розписанi дивним узороччям, а були й такi кам'янi палаци, прикрашенi наче самоцвiтами, що переливались, iскрились, наче веселка на стiну впала.

I церков було на кожному розi.

А як вони вийшли на широкий майдан, де збирались купцi з дорогим крамом, то побачив Пiвник чотирьох мiдних коней, позеленiлих вiд часу. I стояли вони на пагорбi над торжищем, наче живi. Такi вони були правдивi, що не здавалось, що вони зараз пiдуть, а здавалось, що вони вже йдуть, тiльки цокоту не чути. Малий вiд захвату заплескав у долонi.

- Ти-х-хо! - Засичав дядько, шарпаючи його за рукав. Вже вони пiдступали до ворiт, що в третiй обороннiй стiнi мiста, за якою була Київська гора з усiма князiвськими палацами та церквою Богородицi.

Коли до них пiдступив попин.

Довговолосий, чорнобородий i дуже смаглявий попин нiс на руках здоровенну стерлядину.

Вiн розпитав родичiв про їхнi турботи.

Дядько Пiвень i небiж поспiшили за ним. Дядько Пiвень у поклонi низько схилився i попрохав.

- Отче! Давай я тобi рибу понесу.

- Я сам, сам, - вiдтрутив його попин. - А що в коробi?

- Вiск на свiчки. Мед у глеках. I горностаєвi та кун'ї шкурки. Це на церкву, бо в мене нi срiбла, нi злата немає.