Вікторія Андрусів - Пробач, Марцело…

– Поволенка є? – перебила Марцела.

– Що-що? – не збагнула Юлішка.

– Поволенка, запитую, є? – повторила Марцела. – Папір, у котрому зазначено місце роботи та ім ’я роботодавця? Вам її мала віддати людина, що клопотала про вашу візу.

– Нічого у мене нема, пані Марцело. – Жінка вкрай розгубилася. – Все, що є – паспорт з візою. Нічого не залишається, як спробувати десь «начорно» влаштуватися…

– Цього ще не вистачало… – Марцела й справді добряче змучилася за останні дні – у голосі прослизали зазвичай непритаманні їй нотки роздратування. – Бракувало мені вас із поліції визволяти. Гаразд. Побудьте наразі удома. Я щось вигадаю. З пані Яндовою домовлюся про оплату в кінці місяця без жодного завдатку. Кишенькові гроші бодай маєте?

– Що? – Юлішка знову впадала у розпач, та так, що частково інформація котилася повз її схарапуджену подіями свідомість.

– Їсти щось маєте, запитую? – голосно, ледь не криком, перепитала Марцела.

– А-а-а… Їсти… – Юлішка нарешті збагнула. – У мене тут повна сумка з дому напакована – консерви, крупи, всяка всячина… З голоду, словом, не помру.

– Це вже добре. – Марцела тим часом метикувала, що робити далі. – Що ви вмієте робити, Юлішко?

– Взагалі-то я за фахом кравчиня. Але робити умію все – прибирати, на полі поратись, їсти готувати, худобу доглядати, хворих виходжувати чи дітей бавити (при згадці про дітей голос на тому кінці дроту помітно потеплів). Та що вам казати – все те, що залюбки робить кожна українська жінка…

– Знаєте що, Юлішко… – перебила перелік Марцела. – У мене є один знайомий – власник невеличкої приватної фабрики… Спробую з ним переговорити. Може, щось і вийде… Але це вже завтра. У нас не заведено турбувати поза робочим часом. Будьте на телефоні у пані Яндової завтра о десятій. Все. До зв’язку…

Повернувшись до міста, де впродовж кількох років винаймав невеличку квартиру, Іван найперше зателефонував приятелеві.

– Жорику, привіт, брате… Треба зустрітися, тема є. Чекаю тебе за годинку у «Ф’южені». – Не встигав вимикати телефон, як дзвінки сипалися один за одним.

– Ванічка, привіт… Як ся маєш? – Солодкавий масний дівочий голосок наче вилизував трубку. – Що увечері робиш? Як – на рахунок зустрітися? Я сумую за тобою…

– Хто це? – обрубував на півслові, бо ж отим Таням-Свєтам-Машам, що отруювали його приватний простір настирними дзвінками, не міг дати ради.

– Ну ти даєш, зайчику. – Цукровий голос потойбіч не ображався на труднощі з ідентифікацією. – Ти забув, як ми зависали у «Колібрі» того тижня?

– Але я тобі номера, здається, не давав, – цинічно зауважив Іван, ледь утримуючись від грубощів.

– Авжеж… Твій дружбан мені сам його у телефонну пам’ять і записав… Хвилювався, що останній коктейль вже недоречний і завадить мені запам’ятати… Та я твій номер запам’ятала би навіть будучи, боронь Боже, непритомною.

– Слухай, щось тобі пораджу. – До таких дзвінків Іван звик – респектабельний вигляд та відповідна автівка робили свою справу – неповнолітки вішались йому на кирк, мов дешеві коралі з паперових безвартісних намистинок. – Не перенапружуй свої мізки зайвою інформацією. Викинь її з голови і зітри з телефонної пам’яті… Па-па.

Іван вимикав телефон, але дзвінки турбували знову й знову.

– Іване, агов. Ти коли їдеш на Чехи? – Цього разу голос належав двоюрідному брату. Іван його любив і шанував. У Славчика – двійко дітей і дружина-інвалід.

– Чому запитуєш? – Івановий голос набув теплого відтінку. – До Європи тягне, чи щось привезти треба?

– Я би з тобою скочив, може би, щось накосили трохи… Мар’янка стогне, що ліки їй треба, одна конвалюта на три сотні тягне… Де взяти? Хіба красти піду…

– Наступного тижня виїду. Кінець місяця – час виплат. Все як при совдепі – получка за графіком, – розсміявся Іван. – Не журися, брате, купимо твоїй Мар’ні ліків. Ще й малим цукриків на решту. Я дам знати, коли виїжджаємо.

Телефон не вгавав. На дроті – Мітяй, що підторговував нелегальною зброєю.

– Ваню, привіт. Ти у місті? Заїдь, зиркни на залізяку, що замовляв… Увечері буду вдома…

– Гаразд. Попід вечір гляну. Така, як я просив?

– Аякже ж!!! Маленька, важкенька… Марки «Шарк», у простонародді «шарик». Дев’ятий калібр. Все, як книжка пише…

– Ну-ну, ти обережніше по телефону… Детально при зустрічі.

Домовившись про надибанку з приятелем Жориком, за годинку Іван сидів у безлюдній затишній кав’яренці на околиці міста і обговорював подробиці запланованого відрядження.

– Їдемо цього разу утрьох… Візьмемо з собою Славчика-братуху… – Іван потягував улюблену каву-латте у той час, як зосереджений кельнер бовтав за шинквасом для Жорика молочний коктейль.

– Братків не беремо? – перепитав Жорик зі знанням справи.

– Зайвих ротів нам не треба… Та й отих дурків небезпечно на такі справи брати – того разу ледь ноги винесли.

– Ти маєш на увазі Льову з Сивухою? – перепитав майже пошепки Жорик, поглипуючи на кельнера, що снував нечутно, мов тінь – знав бо: людей цього ґатунку краще не дратувати.

– А кого ще? Справжні дебіли… З людьми треба лагідно бесідувати, а ті зброю повитягували, мов навіжені. Фільмів пригодницьких надивилися, от і дуркують… Ми з тобою – люди інтелігентні, вирішуватимемо питання спокійно, без шуму… – Жорик всміхнувся Івановому дотепу, а той продовжував: – Славчика залюбки візьму – той не нарваний. У нього діти вдома, жінка хвора… Треба допомогти йому копійку заробити. Він узагалі молодець. Коли брав її, знав, що зі здоров’ям не все гаразд. Та це його не спинило, навпаки… – Іван замислився. – Ось ти… Узяв би хвору жінку? – допитливо подивився на Жорика.

– … Не знаю… Ніколи над цим не думав. Але… Це ж – клопіт на все життя…

– Ну ось, бачиш? – протестувавши приятеля, Іван полегшено зітхнув – той бодай не лукавив. – А Славчик, дізнавшись про її хворобу, сказав: «Тепер тим більше хочу її взяти. Бо як не я, то ніхто про неї не попіклується. Отаке-то…

Увечері, заїхавши до знайомого і розрахувавшись за замовлену заздалегідь важкеньку, але мініатюрну «іграшку» дев’ятого калібру, що у кишені здавалась цілком непомітною («якраз те, що треба… виключно задля власної безпеки…»), Іван, нарешті, потрапив додому.

Винайнята квартирка була невеличкою й затишною – недоцільним видавалося витрачатися на тимчасові комфортні апартаменти у той час, коли Іван штурмував будівництво власного будинку…

На чималому кавалку землі неподалік від міста день за днем зводилися мури Іванової мрії… Спостерігаючи, як ота мрія крок за кроком утілюється у життя, Іван не раз уявляв собі, як з верхнього поверху доноситимуться дитячі голоси, а розкішними покоями ступатиме жіноча витончена ніжка… Щоправда, образ жінки, котрій належатиме ніжка, був доволі розмитим. Варто було Іванові кимось захопитися, як за нетривалий час починав нудьгувати у донедавна приємному товаристві, і відтоді не знав, як делікатно влаштувати «відчіпну», аби не уразити і не картатися докорами совісті. Тому виробив у собі звичку нікому нічого не обіцяти, позаяк за обіцянки треба відповідати… Натомість, користав жіночу стать, допоки милувала око й тіло, а як ні – витирав із пам’яті, власної й телефонної водночас.