Вікторія Андрусів - Пробач, Марцело…

Увімкнув телевізор, зазирнув у холодильник і, зауваживши пустку, замовив по телефону піццу. Отаке воно – холостяцьке життя, підсміювався сам над собою, адже, правду кажучи, оте життя було йому до вподоби… Спортзал, друзяки, дороги, машини, мандрівки, ризик, вседозволеність… Та й не кожна дружина прийме його таким, яким є… Хіба що (усміхнувся власному припущенню, що скидалося більше на кепкування із самого себе)… знайти собі близьку духом поплічницю – як оті Бонні та Клайд у фільмі… Таке трапляється лишень в кіно. А у житті?

Пригадав усі насурмовані рум’янами обличчя, схожі на хижацькі пазурі нігті, гламурні, розцяцьковані дешевими камінцями перебиранки, отупілі, позбавлені змісту погляди, що повсякчас юрмилися навколо у пошуках спотвореного власним розумінням щастя… Боже мій!!! Яке ж то все жалюгідне й легкодоступне… Не такого йому треба у житті, цілком не такого.

Знову озвався набридливий телефон. Хлопчина на службовому моторолері привіз піццу – його улюблену, загорнуту вареником «кальцоне-фарчіту». Іван відрахував сором’язливому кур’єрові «чайові», після чого моторолер весело потарахкотів далі. Понюхав вмістиме коробки (після маминих смаколиків не спокусився) і відклав до ранку…

Увімкнувши в телефоні беззвучний режим, вийняв з кишені небезпечну забавку і, з задоволенням повертівши у руках, заховав у шухляду… Особливої потреби носити зброю не мав, хіба надавала перед друзями респекту… Роздягнувшись, почимчикував до лазнички і незабаром чистенько вимитий уже лягав у ліжко… На сьогодні – достатньо. Набридли дзвінки, переговори, мотуляння містом, і селом, і цвинтарем… Як на один день – забагато…

Згадав про цвинтар – і у пам’яті вигулькнула Марцела… Дивна жінка, зовсім не схожа на місцевих, хоч і доводив мамі протилежне. Придивляючись до неї шляхом до автівки, відмітив, що вже не юна, хоч на зачатку видалася майже підлітком. І справа навіть не у ледь помітній сітинці мімічних зморщечок у куточку ока, ні… Змістовність розмови, глибінь думки, виваженість і якась незбагненно проста мудрість. Наче прожила на цьому світі років сто… Та й справді, що тут такого? Не вбачала нічого героїчного у власному вчинку: просто сіла до майже іграшкового «жучка» – малолітражки, що витискає на трасі щонайбільше дев’яносто, і подалася за тридев’ять земель провідати бабчину могилку… Все так просто насправді, але ж, до бісу, зачіпає за живе…

Іван схопився з ліжка і подався до вузенького, мов купе у потягу, передпокою. Покопирсавшись у кишені куртки, полегшено зітхнув – візитівка була на місці. Витягнувши з іншої кишені гаманець, дбайливо заховав її у безпечний відсік – боронь Боже загубити… І вже незабаром посопував у ліжку – рівно й виважено, глибоко й непробудно, як і годиться після насиченого дня. Сни йому чомусь ніколи не снилися…

Наступного дня вранці, замість того, аби вирушити на роботу, Марцела поспішала на околицю міста, до невеличкої швацької фабрики, де поруч із чешками не раз прилаштовувалися українки.

У кабінеті директора пана Словачека панував цілковитий гармидер: теки з паперами, зразки тканин, нерозпаковані коробки з нитками та фурнітурою… Все це нагадувало закулісну гардеробну примхливої театральної «примадонни», услід за якою все летить шкереберть.

Марцела озиралася навколо, прицілюючись, де би присісти. Змахнувши зі стільця шкіряні ошмірки – витинанки, пан Словачек вибачався за робочий безлад. Марцела не зважала – давніші відвідини нічим не відрізнялися від сьогоднішніх.

– Пане Словачек, маю до вас справу, – почала без вступу. Пан Словачек цінував її фахову звичку висловлюватися чітко та без передмов.

– Я навіть здогадуюсь, яку. – Кілька Марцелиних опікунок пройшли через його «провозовню». Родом пан Словачек був з невеличкого гірського містечка Меджилаборце неподалік від словацько-українського кордону, тож українців сприймав за вбогих, однак свояків.

– Однак, цього разу маленька зачіпка. – Марцела помітила, як пан Словачек зайорзав у кріслі – зачіпок він не любив. – Окрім одноразової візи у паспорті моя підопічна не має жодних паперів. Годилося б виходити «жівностяк».

– Але, пані Марцело… – Попри миролюбність іскорка занепокоєння у фабрикантових жовтавих, майже безбарвних очах не заховалася від Марцелиної спостережливості. – Це триватиме кілька місяців… Де я переховуватиму її весь цей час? Ви ж знаєте – поліція віднедавна зовсім знавісніла, перевірки за перевірками…

– Пане Словачек, вона може працювати у післяробочий час, коли жодна поліція не ходить, і цех буцімто зачинено… – Марцела надто добре знала тонкощі подібного працевлаштування, тому сперечатися з нею було доволі важко. І, аби цілком добити переконливими аргументами, додала:

– Скажіть, багато чешок згодні працювати ночами та ще й по дванадцять годин на добу за півціни?

– Ви мене штовхаєте на кримінал. – Пан Словачек спітнів від напруги і, видобувши з кишені велику засмальцьовану хустку – носовик, протер нею лису потилицю. Він бо добре знав, що жодна чешка на таке не здатна.

– Якби ж то вперше!!! – Марцела розсміялася так щиро, що напнутість мов рукою зняло.

– Скільки їй років? – Пан Словачек потребував додаткових переконливих аргументів.

– Пане Словачек, як вам не соромно? – Марцела по-змовницьки підморгнула. – Ви ж не коня купуєте чи корову. Де гуманний фактор? Але, якщо конче треба, з’ясую.

Марцела набирала гуртожицький номер телефону.

– Пані Яндова, доброго дня. Я перепрошую, ви не могли б зазирнути до копії паспорту Юлішки? З якого вона року?

Отримавши необхідну інформацію, Марцела переможно сповістила:

– Сорок два. Добре бо знала, що жінки похилого віку користуються попитом менше – фізична витривалість цінується понад усе.

– Підтвердження житла матиме?

– Звісно. Вона вже влаштована до гуртожитку… Далеченько добиратися, щоправда, але згодом підшукає собі щось неподалік.

– Що я маю з вами робити, пані Марцело? – Пан Словачек вдавав, що вагається, але насправді все вирішив ще на зачатку розмови. Його мізки, мов несхибний калькулятор, блискавично підрахували всі переваги вигідного гешефту. Перше: по півдоби навстоячки працювати й справді згоджуються виключно українки. Друге: не платитиме жодних податків за людину, що добровільно погодилась на нічний графік. Третє: оплата праці буде значно меншою, позаяк, йдучи на поступки, влаштовує її без відповідних документів…

Раптом купа тканинових ошмірків у кутку ожила. Марцела завмерла. Волосся на голові заворушилося – понад усе на світі боялася щурів. Помітивши переляк журналістки, пан Словачек розсміявся: