Вікторія Андрусів - Пробач, Марцело…
- Название:Пробач, Марцело…
- Автор:
- Жанр:
- Издательство:неизвестно
- Год:2020
- Город:Київ
- ISBN:9780890006580
- Рейтинг:
- Избранное:Добавить в избранное
-
Отзывы:
-
Ваша оценка:
Вікторія Андрусів - Пробач, Марцело… краткое содержание
Пробач, Марцело… - читать онлайн бесплатно ознакомительный отрывок
Интервал:
Закладка:
Увімкнув телевізор, зазирнув у холодильник і, зауваживши пустку, замовив по телефону піццу. Отаке воно – холостяцьке життя, підсміювався сам над собою, адже, правду кажучи, оте життя було йому до вподоби… Спортзал, друзяки, дороги, машини, мандрівки, ризик, вседозволеність… Та й не кожна дружина прийме його таким, яким є… Хіба що (усміхнувся власному припущенню, що скидалося більше на кепкування із самого себе)… знайти собі близьку духом поплічницю – як оті Бонні та Клайд у фільмі… Таке трапляється лишень в кіно. А у житті?
Пригадав усі насурмовані рум’янами обличчя, схожі на хижацькі пазурі нігті, гламурні, розцяцьковані дешевими камінцями перебиранки, отупілі, позбавлені змісту погляди, що повсякчас юрмилися навколо у пошуках спотвореного власним розумінням щастя… Боже мій!!! Яке ж то все жалюгідне й легкодоступне… Не такого йому треба у житті, цілком не такого.
Знову озвався набридливий телефон. Хлопчина на службовому моторолері привіз піццу – його улюблену, загорнуту вареником «кальцоне-фарчіту». Іван відрахував сором’язливому кур’єрові «чайові», після чого моторолер весело потарахкотів далі. Понюхав вмістиме коробки (після маминих смаколиків не спокусився) і відклав до ранку…
Увімкнувши в телефоні беззвучний режим, вийняв з кишені небезпечну забавку і, з задоволенням повертівши у руках, заховав у шухляду… Особливої потреби носити зброю не мав, хіба надавала перед друзями респекту… Роздягнувшись, почимчикував до лазнички і незабаром чистенько вимитий уже лягав у ліжко… На сьогодні – достатньо. Набридли дзвінки, переговори, мотуляння містом, і селом, і цвинтарем… Як на один день – забагато…
Згадав про цвинтар – і у пам’яті вигулькнула Марцела… Дивна жінка, зовсім не схожа на місцевих, хоч і доводив мамі протилежне. Придивляючись до неї шляхом до автівки, відмітив, що вже не юна, хоч на зачатку видалася майже підлітком. І справа навіть не у ледь помітній сітинці мімічних зморщечок у куточку ока, ні… Змістовність розмови, глибінь думки, виваженість і якась незбагненно проста мудрість. Наче прожила на цьому світі років сто… Та й справді, що тут такого? Не вбачала нічого героїчного у власному вчинку: просто сіла до майже іграшкового «жучка» – малолітражки, що витискає на трасі щонайбільше дев’яносто, і подалася за тридев’ять земель провідати бабчину могилку… Все так просто насправді, але ж, до бісу, зачіпає за живе…
Іван схопився з ліжка і подався до вузенького, мов купе у потягу, передпокою. Покопирсавшись у кишені куртки, полегшено зітхнув – візитівка була на місці. Витягнувши з іншої кишені гаманець, дбайливо заховав її у безпечний відсік – боронь Боже загубити… І вже незабаром посопував у ліжку – рівно й виважено, глибоко й непробудно, як і годиться після насиченого дня. Сни йому чомусь ніколи не снилися…
Глава 6
ФАБРИКАНТ ПАН СЛОВАЧЕК
Наступного дня вранці, замість того, аби вирушити на роботу, Марцела поспішала на околицю міста, до невеличкої швацької фабрики, де поруч із чешками не раз прилаштовувалися українки.
У кабінеті директора пана Словачека панував цілковитий гармидер: теки з паперами, зразки тканин, нерозпаковані коробки з нитками та фурнітурою… Все це нагадувало закулісну гардеробну примхливої театральної «примадонни», услід за якою все летить шкереберть.
Марцела озиралася навколо, прицілюючись, де би присісти. Змахнувши зі стільця шкіряні ошмірки – витинанки, пан Словачек вибачався за робочий безлад. Марцела не зважала – давніші відвідини нічим не відрізнялися від сьогоднішніх.
– Пане Словачек, маю до вас справу, – почала без вступу. Пан Словачек цінував її фахову звичку висловлюватися чітко та без передмов.
– Я навіть здогадуюсь, яку. – Кілька Марцелиних опікунок пройшли через його «провозовню». Родом пан Словачек був з невеличкого гірського містечка Меджилаборце неподалік від словацько-українського кордону, тож українців сприймав за вбогих, однак свояків.
– Однак, цього разу маленька зачіпка. – Марцела помітила, як пан Словачек зайорзав у кріслі – зачіпок він не любив. – Окрім одноразової візи у паспорті моя підопічна не має жодних паперів. Годилося б виходити «жівностяк».
– Але, пані Марцело… – Попри миролюбність іскорка занепокоєння у фабрикантових жовтавих, майже безбарвних очах не заховалася від Марцелиної спостережливості. – Це триватиме кілька місяців… Де я переховуватиму її весь цей час? Ви ж знаєте – поліція віднедавна зовсім знавісніла, перевірки за перевірками…
– Пане Словачек, вона може працювати у післяробочий час, коли жодна поліція не ходить, і цех буцімто зачинено… – Марцела надто добре знала тонкощі подібного працевлаштування, тому сперечатися з нею було доволі важко. І, аби цілком добити переконливими аргументами, додала:
– Скажіть, багато чешок згодні працювати ночами та ще й по дванадцять годин на добу за півціни?
– Ви мене штовхаєте на кримінал. – Пан Словачек спітнів від напруги і, видобувши з кишені велику засмальцьовану хустку – носовик, протер нею лису потилицю. Він бо добре знав, що жодна чешка на таке не здатна.
– Якби ж то вперше!!! – Марцела розсміялася так щиро, що напнутість мов рукою зняло.
– Скільки їй років? – Пан Словачек потребував додаткових переконливих аргументів.
– Пане Словачек, як вам не соромно? – Марцела по-змовницьки підморгнула. – Ви ж не коня купуєте чи корову. Де гуманний фактор? Але, якщо конче треба, з’ясую.
Марцела набирала гуртожицький номер телефону.
– Пані Яндова, доброго дня. Я перепрошую, ви не могли б зазирнути до копії паспорту Юлішки? З якого вона року?
Отримавши необхідну інформацію, Марцела переможно сповістила:
– Сорок два. Добре бо знала, що жінки похилого віку користуються попитом менше – фізична витривалість цінується понад усе.
– Підтвердження житла матиме?
– Звісно. Вона вже влаштована до гуртожитку… Далеченько добиратися, щоправда, але згодом підшукає собі щось неподалік.
– Що я маю з вами робити, пані Марцело? – Пан Словачек вдавав, що вагається, але насправді все вирішив ще на зачатку розмови. Його мізки, мов несхибний калькулятор, блискавично підрахували всі переваги вигідного гешефту. Перше: по півдоби навстоячки працювати й справді згоджуються виключно українки. Друге: не платитиме жодних податків за людину, що добровільно погодилась на нічний графік. Третє: оплата праці буде значно меншою, позаяк, йдучи на поступки, влаштовує її без відповідних документів…
Раптом купа тканинових ошмірків у кутку ожила. Марцела завмерла. Волосся на голові заворушилося – понад усе на світі боялася щурів. Помітивши переляк журналістки, пан Словачек розсміявся:
Читать дальшеИнтервал:
Закладка: