Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху

- У мене багато собак теж звуться Альбергами,- мовив Карлсон.- Гей-гоп, Альбергу!

Цуценя підстрибнуло до Карлсона й весело загавкало.

- Ось бачите! - вигукнув Малий.- Він знає, що його звуть Альберг! Ходи сюди, любий Альбергу!

Гунілла знову схопила цуценя. [352]

- На нашийнику є й номер телефону,- безжально сказала вона.

- Ну й що ж, собака має власний телефон,- мовив Карлсон.- Скажи йому, хай зателефонує й попередить свою господиню, що повернеться пізно. Мої собаки завше телефонують, коли затримуються.

Він погладив цуценя пухкою ручкою.

- Один із моїх собак - до речі, його теж звати Альберг - якось днями затримався,- вів далі Карлсон,- і хотів зателефонувати додому, щоб попередити мене, але трохи переплутав номер і попав до старої майорихи, що живе на Кунгсгольмі. Коли вона збагнула, що біля телефону собака, то сказала: «Ви набрали не собачий номер».- «Чого ж ви тоді відгавкуєтеся?» - ввічливо спитав Альберг. От який він розумний пес!

Малий не слухав Карлсона. Його тепер ніщо не цікавило, крім цуценяти. І навіть, як Карлсон заявив, що хотів би трохи погратися, Малий не звернув на нього уваги. Тоді Карлсон відкопилив спідню губу й сказав:

- Я не граюся! Ти тільки й знаєш, що своє цуценя, а мені хочеться чимось розважитись.

Гунілла й Крістер підтримали його. Карлсон миттю перестав супитись.

- Давайте влаштуємо виставу,- запропонував він.- Відгадайте, хто найкращий у світі штукар?

Малий, Гунілла й Крістер відразу вгадали: мабуть, Карлсон, що живе на даху.

- Отже ми домовилися, що влаштуємо виставу,- сказав Карлсон.

- Так,- відповіли діти.

- І домовилися, що вхідний квиток коштуватиме один цукерок,- вів далі Карлсон.

- Так,- погодились діти.

- І ще ми домовимося, що всі цукерки підуть на благодійну справу,- мовив Карлсон. [353]

- Хай буде так,- сказали діти трохи здивовано.

- І що є тільки одна благодійна справа - догоджати Карлсонові, що живе на даху.

Діти ззирнулися.

- А може...- почав Крістер.

- Ми домовилися! - закричав Карлсон.- А то я не граюся.

Так і домовились: усі цукерки забере Карлсон, що живе на даху.

Крістер і Гунілла помчали на вулицю й розповіли всім дітям, що нагорі в Малого зараз почнеться велика вистава. І всі, хто мав хоч п'ять ере, подався до крамнички купувати «вхідний цукерок».

Потім Гунілла стала біля дверей до кімнати Малого: вона відбирала цукерки і клала їх у коробку. На коробці кольоровим олівцем написано: «На добродійні заходи».

Посеред кімнати Крістер поставив в один ряд стільці - там мали сидіти глядачі. Куток кімнати завісили ковдрою. Звідти долинав шепіт і собачий гавкіт.

- Що нам показуватимуть? - спитав один хлопчик, на ім'я Кірре.- Коли якусь дурницю, то я заберу назад свій цукерок.

Ні Малий, ні Гунілла, ні Крістер не любили Кірре: йому завжди щось не подобалося.

Та ось нарешті з-за ковдри з'явився Малий. Він тримав на руках цуценя.

- Зараз ви побачите найкращого в світі штукаря і вчену собаку Альберга,- виголосив він.

- Як вам уже сказали... виступає найкращий у світі штукар,- почувся з-за ковдри голос, і перед глядачами з'явився Карлсон. Голову йому прикрашав циліндр, що належав татові Малого, а на плечі Карлсон накинув мамин картатий фартух, зав'язавши його поворозки спереду в розкішний бант. Фартух правив Карлcонові [354] за чорний плащ, такий, як звичайно носять штукарі. Всі заплескали в долоні. Всі, крім Кірре.

Карлсон самовдоволено вклонився. Потім скинув з голови циліндра й показав усім, що циліндр порожній,- так само, як роблять штукарі.

- Прошу, шановні панове, переконайтеся, що в циліндрі нічого нема, анічогісінько!

«Зараз він витягне звідти кролика,- подумав Малий, бо таке він бачив колись у цирку.- Ото буде дивина, як Карлсон справді витягне з циліндра кролика!»

- Як я вже сказав, тут нічого немає,- похмуро вів далі Карлсон.- І не буде, коли ви сюди самі нічого не покладете,- додав він.- Я бачу, що тут сидять [355] малі ненажери і їдять цукерки. Зараз ми пустимо циліндр по колу, і кожен із вас покладе в нього по цукерку. Все це піде теж на благодійну справу.

Малий обійшов із циліндром дітей і назбирав трохи цукерків. Тоді віддав циліндра Карлсонові.

- Чогось у ньому дуже торохтить,- сказав той, піднімаючи циліндра.- Якби він був повний, то так не торохтіло б.

Карлсон узяв один цукерок і засунув до рота.

- Оце-то правдива благодійність! - сказав він і почав задоволено жувати.

Кірре не поклав у циліндр цукерка, хоч мав їх цілий пакуночок.

- Отже, мої любі друзі... і ти, Кірре,- сказав Карлсон,- перед вами вчений собака Альберг. Собака, що вміє робити все: телефонувати, літати, пекти булочки, піднімати лапу... одне слово - все! [356]

Тієї миті пудель справді підняв лапу - якраз біля стільця, де сидів Кірре, і зробив на підлозі калюжку.

- Ось бачите, я не перебільшую,- сказав Карлсон.- Цей пес вміє геть усе.

- Пхе! - мовив Кірре й відсунув стільця від калюжки.- Таку штуку зробить кожний звичайний собака! От хай, цей Альберг трохи поговорить. Оце вже буде важче, ха-ха-ха!

Карлсон звернувся до цуценяти:

- Хіба тобі важко говорити, Альбергу?

- Ні,- відповів Альберг.- Мені важко говорити лише тоді, коли я курю цигарку.

Малий, Гунілла й Крістер аж підскочили з подиву, бо й справді здавалося, що говорить Альберг. Проте Малий усе-таки подумав, що то просто Карлсонові витівки. Та й добре, бо він хотів мати звичайного пса, а не такого, що вміє говорити. [357]

- Любий Альбергу,- вів далі Карлсон,- може, ти розповіси своїм друзям... і Кірре теж, щось із свого собачого життя?

- Залюбки,- погодився Альберг.

І він почав оповідати, грайливо вистрибуючи навколо Карлсона.

- Якось увечері я був у кіно.

- Еге ж, ти був у кіно,- сказав і собі Карлсон.

- Так, і побіч мене на тій самій лаві сиділо дві блохи,- вів далі Альберг.

- Невже? - здивувався Карлсон.

- Так. І як ми після кіно вийшли на вулицю, одна блоха сказала другій: «Що ми будемо робити: підемо додому пішки чи поїдемо на собаці?»

Всі діти вважали, що вистава була гарна, хоч, щоправда, ніяких штук їм не показували. Лише Кірре був невдоволений.

- Скажи йому, нехай він спече булочку,- поглузував він.

- Ти спечеш булочку, Альбергу? - спитав Карлсон. Альберг позіхнув і ліг на підлогу.

- Ні, не спечу,- відповів він.

- Ага, він таки не вміє пекти булочки! - зрадів Кірре.

- Не спечу, бо не взяв із собою дріжджів,- пояснив Альберг.

Усім Альберг сподобався, та Кірре не здавався.

- Тоді нехай він політає. На це не треба дріжджів.

- Ти політаєш, Альбергу? - спитав Карлсон собаку. Здавалося, що Альберг спить, проте він усе-таки відповів Карлсонові:

- Що ж, можу трошки політати, але якщо й ти будеш зі мною, бо я обіцяв мамі ніколи не літати самому.

- Тоді ходи сюди, любий Альбергу,- сказав Карлсон і взяв цуценя на руки. [358]