Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху

Але тепер вони все-таки прийшли до нього в гості, і Крістер привів навіть свого песика Йофу! Побачивши Йофу, Малий зовсім забув про Карлсона, що лежав у шафі на полиці. «Немає в світі нічого кращого за собаку»,- подумав він.

Йофа підстрибував і гавкав, а Малий обіймав його та гладив по голові. Крістер стояв поруч і спокійно дивився, як Малий упадає біля собаки. Адже він знав, що Йофа - це його собака, тож нехай собі Малий хоч погладить і попестить його досхочу.

І раптом, саме як Малий захоплено бавився з Йофою, Гунілла, лукаво посміхаючись, спитала:

- А де ж твій приятель Карлсон, що живе на даху? Ми думали, що він у тебе.

Аж тепер Малий згадав, що Карлсон лежить на полиці в шафі. Проте він наперед не знав, що саме цього [334] разу затіває Карлсон, тому й не признався Крістерові та Гуніллі, що той є в кімнаті.

- Ось ти, Гунілло, вважаєш, що я все вигадав про Карлсона. Вчора ти казала, що він тільки моя вигадка...

- А хіба ні? - І Гунілла так зареготала, що на щоках у неї з'явились ямочки.

- Уяви собі, що ні,- заперечив Малий.

- Але ж ти його справді вигадав,- втрутився в розмову Крістер.

- Ні, не вигадав,- стояв на своєму Малий.

Він міркував, чи варто пробувати розв'язати суперечку словами, чи, може, краще відразу й не морочитись, а дати Крістерові як слід. Але не встиг він на чомусь зупинитись, як із шафи пролунало голосне й дзвінке:

- Ку-ку-рі-ку!

- Що це? - спитала Гунілла і з подиву аж роззявила червоного, як вишня, ротика.

- Ку-ку-рі-ку! - знов почулося з шафи. Наче справді співав півень.

- У тебе що, в шафі живе півень? - здивувався Крістер.

Йофа почав гарчати. Малий так реготав, що не міг вимовити й слова.

- Ку-ку-рі-ку! - втретє почули вони.

- Я зараз відчиню шафу й погляну, що там,- сказала Гунілла.

Вона відчинила дверцята й зазирнула всередину. Крістер підбіг до неї і теж заглянув у шафу. Спочатку вони побачили тільки одяг, що там висів. Але потім з верхньої полиці до них долинув сміх. Крістер і Гунілла поглянули туди й побачили товстого чоловічка. Він зручно вмостився на полиці, підперши рукою голову, і помахував пухкенькою ніжкою. Його блакитні очі аж сяяли з радощів. [335]

Гунілла й Крістер просто поніміли з подиву. Тільки Йофа не переставав гарчати.

Нарешті Гунілла отямилась і спитала:

- Хто це?

- Всього тільки невеличка химера,- відповів дивний чоловічок з полиці і ще швидше замахав ногою.- Химера, що лежить собі й відпочиває. Одне слово - вигадка. [336]

- То це... то це...- затинаючись, промурмотів Крістер.

- Вигадка, що лежить собі й співає по-півнячому,- відповів чоловічок.

- То це Карлсон, що живе на даху! - прошепотіла Гунілла.

- А хто ж іще, по-твоєму? Може, це стара пані Густафсон, що має дев'яносто два роки, залізла сюди й заплуталась серед одежі?

Малий аж заходився від сміху - надто вже безглуздий вигляд мали розгублені Гунілла й Крістер.

- Вони, мабуть, поніміли,- насилу вимовив він.

Карлсон одним стрибком опинився на підлозі, підійшов до Гунілли й жартівливо ущипнув її за щоку.

- А що це за вигадка?

- Ми...- почав Крістер.

- Тебе звати Август, а ще як? - перебив його Карлсон.

- Ні, я ніякий не Август,- відповів Крістер.

- Чудово, підемо далі,- мовив Карлсон.

- Це Гунілла й Крістер,- пояснив Малий.

- Просто дивно, як людям не щастить,- мовив Карлсон.- Та що зробиш - усі, на жаль, не можуть зватися Карлсонами.

Він цікаво озирнувся й повів далі одним духом:

- А тепер я маю бажання трошки розважитись. Нумо кидати стільці через вікно абощо!

Малий не вважав, що це буде весела гра. До того ж він був певний, що мамі й татові також не дуже сподобається така розвага.

- Ох, які ви старомодні, страшенно старомодні,- мовив Карлсон.- Ну, хай вам біс, тоді придумайте щось самі, щоб було весело. А то я не граюся,- додав він і ображено надув губи. [337]

- Авжеж, ми придумаємо щось інше,- благально сказав Малий.

Але Карлсон, мабуть, таки насправді розгнівався на них.

- Oсь я візьму та й полечу собі геть,- заявив він. І Малий, і Крістер, і Гунілла розуміли, яке це буде для них лихо, тому хором почали вмовляти Карлсона, щоб він залишився.

Карлсон якусь мить сидів насуплений і мовчав.

- Я ще не певний,- нарешті озвався він,- але,

може, я й залишусь, коли вона,- Карлсон тицьнув пухкеньким пальцем у Гуніллу,- коли вона погладить мене й скаже: «Любий Карлсоне».

Гунілла з радістю погладила його й попросила:

- Любий Карлсоне, залитися з нами, ми неодмінно придумаємо якусь гру!

- Ну гаразд,- погодився Карлсон,- нехай буде так.

Дітям полегшало на серці. Проте ненадовго. Мама й тато Малого звичайно щовечора виходили на прогулянку. І ось тепер мама гукнула з сіней:

- Малий, ми йдемо! Крістер і Гунілла можуть побути в тебе до восьмої, а потім ти лягай спати. Коли ми повернемось, я зайду віддати тобі на добраніч!

І діти почули, як у сінях зачинилися двері.

- Вона не сказала, до котрої години мені можна сидіти,- мовив Карлсон і знов насупився.- Я не [338] хочу гратися, коли до мене ставляться так несправедливо.

- Ти можеш бути в мене, скільки захочеш,- сказав Малий.

Карлсон насупився ще дужче.

- А чому мене не випровадять звідси о восьмій, як інших? Ні, я не граюся!

- Гаразд, я попрошу маму, щоб вона випровадила й тебе додому о восьмій,- поспішив запевнити його Малий.- А ти не придумав, чим би нам розважитись?

І раптом поганий настрій у Карлсона як водою змило.

- Ми будемо гратися в привида й лякати людей,- запропонував він.- Ви не уявляєте собі, що я можу зробити з самим тільки простирадлом. Якби кожний, кого я налякав до смерті, давав мені за це по п'ять ере, то я міг би купити собі цілу купу шоколаду. Адже я найкращий у світі привид! - додав Карлсон, і очі в нього радісно заблищали.

Малий, Гунілла і Крістер залюбки пристали на гру в привида.

Проте Малий сказав:

- Може, не треба так страшно лякати людей?

- Спокійно, тільки спокійно! - сказав Карлсон.- Не тобі вчити найкращого в світі привида, як він має лякати людей. Я лише трошки налякаю їх до смерті, вони навряд чи й помітять щось.

Карлсон підійшов до ліжка Малого, стягнув з нього простирадло й сказав:

- З цього простирадла вийде непоганий одяг привидові.

Він дістав з шухляди коробку з кольоровими олівцями і намалював ними на простирадлі страшну пику. Тоді взяв ножиці, і не встиг Малий його зупинити, як він вирізав дві дірки для очей. [339]

- Простирадло - це дурниця, не варто « згадувати,- сказав він,- а привид мусить бачити. А то він може заблукати і попасти в Індію чи хтозна-куди.

А тоді Карлсон накрився простирадлом з головою так, що видно було тільки його пухкі руки.

Хоч діти й знали, що це лише Карлсон, завинений у простирадло, їм усе-таки стало трохи лячно, а Йофа заходився несамовито гавкати. Коли ж Карлсон увімкнув моторчика й почав літати навколо лампи під [340] стелею, а простирадло заметляло на ньому, стало ще страшніше. Тепер уже справді було чого перелякатися.