Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху

І Оскар, Рулле та Філле знов заходилися їсти й пити і поплескувати один одного по плечах.

Трохи згодом Філле засунув руку під скатертину і обережно поклав біля себе на підлогу Оскарів гаманець. Мабуть, він думав, що так буде безпечніше, аніж ховати його до своєї кишені. Та він помилився: Карлсон відразу схопив гаманця й тицьнув його в руку Рулле.

Тоді Рулле сказав:

- Філле, я був до тебе несправедливий, ти шляхетна людина.

За хвилину Рулле засунув руку під скатертину і обережно поклав біля себе на підлогу Оскарів годинник. Карлсон узяв його, легенько торкнув за ногу Філле й віддав йому годинника.

Тоді й Філле сказав:

- Немає кращого товариша за тебе, Рулле! А невдовзі Оскар спитав:

- Де мій гаманець? Де мій годинник?

Тієї ж миті гаманець і годинник знов опинились на підлозі під столом, бо ні Філле, ні Рулле не хотіли мати при собі крадених речей, якщо Оскар зчинить галас. А Оскар і справді почав кричати, щоб йому повернули гаманця й годинника.

Тоді Філле гукнув:

- Звідки ми знаємо, де ти дів свого нікчемного гаманця!

А Рулле додав:

- Ми не бачили твого паршивого годинника! Сам стережи свої речі!

Але тієї миті Карлсон підняв з підлоги спочатку гаманця, [324] а потім годинника і всунув їх у руки Оскарові. Той схопив свої речі і сказав:

- Дякую, любий Філле, дякую, любий Рулле. Але більше так не жартуйте зі мною.

Тоді Карлсон з усієї сили вдарив Філле по нозі.

- Ти мені заплатиш за це, Рулле! - заверещав той. Тоді Карлсон з усієї сили вдарив по нозі Рулле.

- Ти здурів, Філле? Чого ти б'єшся? - крикнув Рулле.

І вони посхоплювалися й почали так лупцювати один одного, що всі тарілки попадали зі столу й порозбивалися в друзки.) Оскар страшенно перелякався, сховав свого гаманця та годинника і чимдуж дременув з кімнати.

Більше він туди не повертався.

Малий теж злякався, але не міг утекти і тому, причаївшись, як миша, сидів під столом.

Філле був дужчий за Рулле, він виштовхав його аж до сіней і ще там частував стусанами.

Тоді Карлсон і Малий мерщій вилізли з-під столу й побачили, що всі тарілки побиті вщент, лише миска ціла.

- Чого миска має бути ціла, як усі тарілки побиті? Це ж буде така самотня й нещасна миска! - сказав Карлсон і щосили шпурнув миску додолу.

Потім вони з Малим кинулися до вікна й швидко вилізли на дах.

Малий почув, як волоцюги повернулися до кімнати і як Філле сказав:

- На якого біса ти, дурню, віддав йому годинника й гаманця?

- Ти що, здурів? - відповів Рулле.- Це ж ти віддав їх!

Почувши їхню лайку, Карлсон так зареготав, що в нього аж живіт затрясся. Потім він сказав:

- Ну, на сьогодні годі. [325]

Малому також здавалося, що вони сьогодні досить уже нажартувалися.

Тим часом зовсім стемніло, і Малий та Карлсон, взявшись за руки, подалися назад дахами до Карлсоно-вої хатки, що стояла за димарем на тому будинку, де жив Малий.

Коли вони вже майже дійшли туди, то почули, що внизу, гучно сигналячи сиреною, мчить пожежна машина.

- Певне, десь горить,- сказав Малий.- Бачиш, приїхали пожежники.

- А що, як це в твоєму домі? - з надією в голосі мовив Карлсон.- От хай тільки вони покличуть мене, і я їм відразу допоможу. Я ж найкращий у світі пожежник.

З даху їм видно було, що пожежна машина зупинилась якраз перед будинком Малого і довкола неї зібрався натовп. Але пожежі вони ніде не бачили. Та раптом від машини до даху швидко звелася довжелезна драбина, достеменно така, як буває в пожежників.

- А що, як це по мене? - враз занепокоївся Малий, згадавши про записку, що її він лишив у своїй кімнаті: адже тепер уже було досить-таки пізно.

- Чого б це пак? - здивувався Карлсон.- Невже комусь могло не сподобатись, що ти надумав трохи погуляти по даху?

- Еге ж, моїй мамі,- сказав Малий.- У неї нерви... Коли Малий подумав про це, йому стало шкода мами,

і він захотів швидше повернутися додому.

- А можна було б трохи пожартувати з пожежниками,- запропонував Карлсон.

Проте Малий не хотів більше жартувати. Він тихенько стояв і чекав, коли вже нарешті добереться до нього драбиною пожежник.

- Ну добре,- погодився Карлсон.- Мабуть, пора й мені лягати. Звичайно, ми поводилися дуже чемно, [326] просто на диво спокійно, але ж не слід забувати, що в мене була сьогодні вранці гарячка щонайменше тридцять - сорок градусів.

І Карлсон подався до своєї хатки.

- Гей-гоп, Малий! - вигукнув він.

- Гей-гоп, Карлсоне! - озвався Малий, не зводячи погляду з пожежника, що дедалі вище вилазив драбиною.

- Слухай, Малий! - гукнув Карлсон, перше ніж сховатися за димарем.- Не кажи пожежникові, що я тут живу! Ти ж знаєш, я найкращий у світі пожежник, і вони будуть щоразу посилати по мене, коли десь загориться будинок.

Пожежник був уже близько.

- Не рухайся з місця! - звелів він Малому.- Стій спокійно, я зараз вилізу і зніму тебе!

Малий подумав, що це велика люб'язність пожежни-кова - застерегти його, проте вона зовсім зайва. Він же гуляв по дахах від самого обіду, а тут йому не дозволяють ступити кілька кроків до драбини.

- Це моя мама послала вас? - спитав Малий пожежника, коли той ніс його драбиною.

- Звичайно, мама, а хто ж,- відповів пожежник.- Але... мені весь час здавалося, що на даху було двоє хлопців.

Малий згадав, що просив його Карлсон, і поважно відповів:

- Ні, там, крім мене, не було більше нікого.

У мами справді були «нерви». Вона, і тато, і Боссе, і Бетан, і ще багато інших людей чекали внизу на Малого. Мама кинулась до нього, обняла його; вона й сміялася, й плакала. Потім тато поніс його додому, міцно пригортаючи до себе.

- Як ти нас налякав, Малий! - мовив Боссе.

А Бетан теж плакала й казала крізь сльози: [327]

- Обіцяй, що більше ніколи так не робитимеш! Чуєш, ніколи!

А через годину, як Малий лежав уже в ліжку, біля нього зібралась уся родина, ніби це був день його народження. Але тато сказав дуже поважно:

- Невже ти не розумів, що ми будемо хвилюватися? Не думав, що мама журитиметься й плакатиме?

Малий заворушився на ліжку.

- Ну чого було хвилюватися? - буркнув він. Мама міцно-міцно обняла його.

- Подумай тільки, а якби ти впав,- сказала вона.- Якби ми втратили тебе?

- Ви б тоді жалкували за мною? - з надією в голосі спитав Малий.

- Звичайно, жалкували б, а як же ти гадаєш? - відповіла мама.- Ти ж сам знаєш, що ми не віддали б тебе ні за які скарби на світі.

- Не віддали б навіть за сто тисяч мільйонів крон?

- Навіть за сто тисяч мільйонів крон.

- То я так дорого коштую? - здивувався Малий.

- Еге ж,- сказала мама і обняла його ще раз.

Малий міркував собі: сто тисяч мільйонів крон, яка величезна купа грошей! Невже він справді може так дорого коштувати? Адже цуценя, чудове цуценя можна купити всього лише за п'ятдесят крон.

- Слухайте, тату,- сказав нарешті Малий,- якщо я справді коштую сто тисяч мільйонів крон, то чи не можна мені одержати з цих грошей тепер п'ятдесят крон, щоб я купив собі маленького песика?