Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху

Аж наступного дня біля столу, коли всі обідали, тато й мама спитали Малого, як він опинився на даху.

- Ти проліз у віконце на горищі? - спитала мама. [328]

- Ні, я полетів з Карлсоном, що живе на даху,- відповів Малий.

Мама й тато ззирнулися.

- Ні, це вже занадто,- сказала мама.- Той Карлсон уже сидить мені в печінках!

- Слухай, Малий,- сказав тато,- ніякого Карлсона, що жив би на даху, не існує.

- Ні, існує,- сказав Малий.- Принаймні ще вчора існував.

Мама похитала головою.

- Добре, що скоро почнуться канікули і ти поїдеш до бабусі. Може, хоч там уже той Карлсон відчепиться від тебе.

Малий зовсім забув, що його чекає таке лихо. Його на ціле літо пошлють у село до бабусі! І він два місяці не побачить Карлсона! Взагалі в бабусі йому дуже подобається, там завжди так весело, гарно, але без Карлсона... А що, як Карлсон уже не житиме на їхньому даху, коли Малий повернеться додому?

Він сперся ліктями на стіл, обхопив голову руками й спробував уявити собі, як він житиме без Карлсона.

- Ти хіба не знаєш, що не можна класти лікті на стіл? - зауважила Бетан.

- Стеж за собою! - відрубав їй Малий.

- Малий, прийми лікті зі столу,- сказала мама.- З'їси ще кучерявої капусти?

- Ні, краще вмерти,- відповів він.

- Ох, як негарно,- мовив тато.- Треба казати:

«Ні, дякую».

«Чого це вони так командують хлопцем, що коштує сто тисяч мільйонів крон?» - подумав Малий, але вголос не вимовив цього.

Натомість він сказав:

- Ви ж самі чудово розумієте, що коли я кажу: «Краще вмерти», то маю на думці: «Ні, дякую». [329]

- Але виховані люди так не кажуть,- мовив тато.- А ти хіба не хочеш стати вихованою людиною?

- Ні, тату, я хочу стати таким, як ви,- сказав Малий. Мама, Боссе і Бетан зареготали.

Малий не зрозумів, чого вони регочуть, та йому здалося, що сміються з його тата, а цього вже він не міг стерпіти.

- Еге ж, я хочу бути таким, як ви, тату, бо ви дуже гарні,- сказав він, ніжно дивлячись на батька.

- Дякую, синку,- сказав тато.- Але як же це так, що ти не хочеш більше кучерявої капусти?

- Ні, краще вмерти!

- Та вона дуже корисна,- сказала мама.

- Мабуть, що так,- погодився Малий.- Я давно помітив: що їжа несмачніша, то вона корисніша. Хотів би я знати, чому всі ті вітаміни є тільки в тому, що несмачне?

- А ти б, звичайно, хотів, аби вітаміни були в шоколаді та жувальній гумці? - глузливо зауважив Боссе.

- Давно вже ти нічого не казав такого розумного,- відповів йому Малий.

Після обіду Малий пішов до своєї кімнати. Він усім серцем бажав, щоб якнайшвидше прилетів Карлсон. Адже Малому невдовзі доведеться поїхати з міста, тому він хотів тепер частіше зустрічатися з Карлсоном.

Карлсон, певне, вгадав його бажання, бо відразу прилетів, тільки-но Малий визирнув у вікно.

- У тебе сьогодні немає гарячки? - спитав Малий.

- У мене? Гарячки?.. В мене її ніколи не буває! Це тільки вмовляння.

- Ти вмовив себе, що маєш гарячку? - здивувався Малий.

- Ні, я вмовив тебе, що маю гарячку! - відповів [330] Карлсон і задоволено засміявся.- Відгадай, хто найкращий у світі жартівник?

Він ані миті не сидів на місці. Розмовляючи з Малим, він весь час сновигав по кімнаті, обмацував усе, відчиняв дверцята, шухляди і з великою цікавістю оглядав кожну річ.

- Ні, сьогодні в мене немає гарячки. Сьогодні я надзвичайно здоровий і маю бажання трохи погратися.

Малий також був не від того, щоб трохи погратися. Проте насамперед хотів, аби мама, тато, Боссе і Бетан побачили нарешті Карлсона й перестали набридати йому розмовами про те, що Карлсон не існує.

- Почекай мене трошки,- швидко сказав він,- я зараз вернуся.

І він кинувся до вітальні.

Боссе і Бетан, на жаль, щойно кудись пішли, зате хоч мама й тато сиділи у вітальні. Малий схвильовано сказав їм:

- Мамо й тату, ходім зараз же до моєї кімнати! Він не зважувався й згадувати про Карлсона - краще буде, як вони побачать його без попередження.

- А може, ти посидиш із нами? - спитала мама.

- Ні, ви ходіть зі мною. Там ви щось побачите.

Після недовгих переговорів Малому пощастило забрати маму й тата до своєї кімнати. Радий і щасливий, він відчинив навстіж двері - нарешті вони побачать Карлсона

Та ! Малий трохи не заплакав з розчарування. Кімната була порожня, так само, як минулого разу, коли він хотів показати Карлсона.

- То що ми маємо тут побачити? - спитав тато.

- Нічого особливого,- промимрив Малий.

На щастя, тієї миті задзвонив телефон, отож Малому не довелось нічого пояснювати. Тато пішов говорити [331] по телефону, а мама згадала, що залишила в духовці солодкий пиріг, і поспішила до кухні.

Малий зостався сам і сів біля вікна. Він був дуже сердитий на Карлсо-на і поклав собі сказати йому все відверто, коли той знов прилетить.

Проте ніхто не прилетів. Натомість відчинилися дверцята шафи і звідти висунулось хитре Карлсонове обличчя.

Малий був страх який вражений.

- Що ти робив у моїй шафі? - спитав він.

- Сказати, що я там висиджував курчат? Коли ж ні! Сидів і думав про свої гріхи? Теж ні! Лежав на полиці й відпочивав? Оце воно й є! - відповів Карлсон.

Малий відразу забув, що сердиться на нього. Він просто зрадів, що Карлсон знайшовся.

- У твоїй шафі дуже гарно гратися в жмурки,- сказав Карлсон.- Може, пограємось, га? Я знов ляжу на полицю, а ти шукатимеш мене.

І, не чекаючи згоди Малого, він зник у шафі. Малий чув, як він видряпувався на верхню полицю.

- Ну, тепер шукай! - гукнув Карлсон.

Малий відчинив дверцята навстіж і, звичайно, відразу побачив на полиці Карлсона.

- Фе, який ти поганий хлопчисько! - закричав Карлсон.- Міг же ти спершу пошукати мене на ліжку, під столом чи десь-інде. І щоб я грався з тобою! Фе, який ти поганий!

Тієї миті пролунав дзвінок біля вхідних дверей, і зразу мама з сіней гукнула: [332]

- Малий, до тебе прийшли Крістер і Гунілла!

Цього було досить, щоб Карлсон знов повеселішав.

- Стривай, ми зараз пожартуємо з них,- прошепотів він Малому.- Зачини за мною шафу!

Ледве Малий устиг зачинити дверцята, як увійшли Гунілла й Крістер. Вони мешкали на тій самій вулиці і вчилися в одному класі з Малим. Малому дуже подобалась Гунілла, і він часто розповідав мамі, яка вона «страшенно гарна».

Крістера Малий також любив і давно вже пробачив йому ґулю на лобі. Щоправда, вони з Крістером частенько билися, але після того знов лишалися друзями, як і були.

А втім, Малий бився не лише з Крістером, а майже з усіма дітьми з їхньої вулиці. Тільки Гуніллу він не чіпав ніколи.

- Як це сталося, що ти ще ні разу не набив Гуніллу? - спитала якось мама.

- Коли ж вона така страшенно гарна, що її ні за що бити,- відповів Малий.

Проте Гунілла теж часом, могла добре допекти йому. От хоча б учора, коли вони поверталися зі школи і Малий розповідав про Карлсона. Гунілла почала сміятися й заявила, що все це вигадка. Крістер підтримав її, тож Малий змушений був луснути його. Тоді Крістер у відповідь і шпурнув у Малого каменем. [333]