Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху

лись якимись таємничими, парк унизу, де Малий звичайно грався, світився зеленню, ніби в казці, а від високих тополь, що росли на подвір'ї, аж до самого даху линув приємний запах.

Вечір був просто чудовий - саме гуляти на даху. Всі вікна стояли відчинені, і з них чути було найрізноманітніші звуки: тиху розмову, дитячий сміх і плач, гавкіт собаки, бренькіт на піаніно і брязкіт посуду десь на кухні. На вулиці загуркотів мотоцикл, а коли він промчав, з'явилась коняка, цокаючи копитами по бруку; за нею немилосердно торохтів візок.

- Коли б люди знали, як гарно гуляти на даху, вони б ніколи не ходили вулицями,- сказав Малий.- О, як тут гарно!

- Еге ж, і дуже небезпечно,- мовив Карлсон,- тому що легко можна дати сторчака. Я покажу тобі такі місця, де майже завжди падаєш. [313]

Будинки стояли так близько один до одного, що можна було вільно йти з даху на дах. Дивовижні виступи, мансарди*, димарі, куточки й закамарки надавали дахам цікавої різноманітності.

[* Мансарда - кімната на горищі.]

І справді, тут було так небезпечно, що аж мурашки бігали по спині. В одному місці між двома будинками була широка прогалина, і Малий трохи не впав у неї. Та Карлсон останньої миті схопив його, коли хлопець одною ногою висів уже за краєм даху.

- Ну що, весело? - спитав Карлсон.- Це якраз те, про що я тобі казав. Ану спробуй ще раз! [314]

Проте Малий не мав бажання пробувати ще раз. Йому й одного разу було забагато. Траплялося чимало таких місць, де доводилось майже лізти рачки, щоб не скотитися; Карлсон хотів, щоб Малий якомога більше натішився, тому не завжди вибирав найлегший шлях.

- А тепер, я гадаю, нам треба трохи пожартувати,- сказав Карлсон.- Вечорами я часто гуляю на дахах і люблю пожартувати з людей, що живуть у цих мансардах.

- Як пожартувати? - спитав Малий.

- Всяко, залежно з ким. Я ніколи не жартую двічі однаково. Вгадай, хто найкращий у світі жартун?

Раптом десь поблизу заплакало немовля. Малий і раніше чув дитячий плач, але потім стало тихо. Мабуть, дитина на хвильку заспокоїлась, а тепер знов почала плакати.

Плач долинав з вікна найближчої мансарди - такий жалібний і самітний.

- Бідне дитя! - сказав Малий.- Йому, певне, болить животик,

- Ми зараз йому поможемо,- мовив Карлсон.- Ходімо!

Вони пішли вздовж ринви і нарешті опинилися під вікном мансарди. Карлсон витяг шию і обережно зазирнув досередини.

- Дуже занедбана дитина,- сказав він.- Ну, звичайно, мама з татом десь вештаються.

Немовля заплакало ще жалібніше.

- Спокійно, тільки спокійно! - сказав Карлсон і перевалився через вікно.- Іде Карлсон, що живе на даху, найкраща в світі нянька.

Малий не хотів залишатися сам за вікном і поліз до кімнати слідом за Карлсоном, хоч і побоювався: що буде, коли раптом повернуться додому мама й тато дитини? [315]

Зате Карлсон анітрохи не боявся. Він пь дійшов до ліжечка, де лежало немовля, і полоскотав його біля шиї пухкеньким вказівним пальцем.

- Люлі-люлі-лю,- жартівливо проказав він.

Потім обернувся до Малого й пояснив:

- Так завжди заспокоюють маленьких дітей, коли вони плачуть.

З несподіванки немовля на мить затихло, та потім заревло ще дужче.

- Люлі-люлі-лю! - знову сказав Карлсон і додав: - А ще з дітьми ось як треба робити.

Він узяв немовля з ліжечка і кілька разів підкинув до стелі. Мабуть, дитині це сподобалось, бо раптом вона злегка усміхнулась беззубим ротиком.

Карлсон дуже запишався.

- Забавити дитину - невелика штука,- сказав він.- Найкраща в світі нянька...

Та закінчити він не встиг, бо дитина знов зайшлася плачем.

- Люлі-люлі-лю! - сердито гримнув Карлсон і ще дужче почав підкидати немовля вгору.- Люлі-люлі-лю! Чуєш, що я тобі кажу!

Але дитина верещала на все горло, і Малий простяг до неї руки.

- Дай, я візьму її,- сказав він.

Малий дуже любив дітей і при нагоді завжди просив [316] маму й тата подарувати йому маленьку сестричку, коли вже вони і нізащо не хочуть купити йому собаку.

Він узяв від Карлсона згорточок і ніжно притулив його до себе.

- Не плач, люба моя,- сказав він.- Ти ж така гарненька.

Дитина замовкла й подивилась на Малого блискучими поважними оченятами.

Потім знов засміялась беззубим ротиком і щось тихенько залебеділа.

- Це моє «люлі-люлі-лю» так помогло,- сказав Карлсон.- «Люлі-люлі-лю» завжди помагає, я вже тисячу разів пересвідчився в цьому.

- Цікаво, як вона зветься,- сказав Малий і легенько провів пальцем по ніжній щічці немовляти.

- Гуль-Фія,- заявив Карлсон,- дівчатка найчастіше мають таке наймення.

Малий ніколи не чув, щоб якась дівчинка звалась «Гуль-Фія», проте він подумав, що вже хто-хто, а найкраща в світі нянька знає, як звичайно називають дівчаток.

- Гуль-Фіє,, серденько, ти, певне, голодна,- сказав Малий, бо Гуль-Фія намагалася схопити губами його пальця.

- Якщо Гуль-Фія голодна, то ось тут є ковбаса й картопля,- мовив Карлсон, зазирнувши до кухонної шафки.- Жодна дитина не помре з голоду, поки Карлсон має ковбасу й картоплю.

Але Малому здалося, що Гуль-Фія не буде їсти ковбасу й картоплю. [317]

- Таких маленьких дітей годують молоком,- зауважив він.

- Ти гадаєш, що найкраща в світі нянька не знає, чим годують дітей, а чим ні? - спитав Карлсон.- Але якщо ти так наполягаєш, то я можу полетіти по корову! - Він сердито зиркнув на вікно й додав: - Хоч важко буде затягти корову крізь таке мізерне віконце.

Гуль-Фія марно ловила пальця Малого і жалібно пхикала. Вона, мабуть, таки справді була голодна.

Малий понишпорив у шафці, проте молока не знайшов: там тільки лежало на тарілці три холодні кружальця ковбаси.

- Спокійно, тільки спокійно! - сказав Карлсон.- Я згадав, де є молоко. Я сам інколи сьорбаю там. Гей-гоп, Малий, я швидко повернуся!

Карлсон покрутив за ґудзика на животі, і не встиг Малий рота розтулити, як він шугнув у вікно.

Малий страшенно перелякався. А що буде, як Карлсон, за своєю звичкою, застряне на кілька годин? Або як повернуться мама й тато Гуль-Фії і застануть її на руках у Малого!

Проте він недовго хвилювався: цього разу Карлсон не забарився. Гордий, мов півень, він залетів у вікно, тримаючи в руці пляшечку, з якої годують немовлят.

- Де ти дістав її? - здивувався Малий.

- Там, де завжди беру молоко,- відповів Карлсон.- На одному балконі в Естермальме.

- Ти що, поцупив пляшечку? - спитав Малий, зовсім переляканий.

- Ні, позичив,- відповів Карлсон.

- Позичив? Коли ж ти гадаєш віддати її?

- Ніколи!

Малий пильно подивився на Карлсона, але той лиш махнув рукою:

- Дурниці, не варто й згадувати. Якась там нещасна [318] пляшечка молока. Там є одна родина, що має трійнята, і на балконі в них у відрах із кригою повно-повнісінько пляшечок з молоком. Вони будуть тільки раді, що я позичив трошки молока для Гуль-Фії.