Леся Базылева - В поисках утраченного счастья, або Магія загубленого селища

– С мёдом, если можно.

– Чого не можна, для того він на столі й стоїть, щоб його їсти, – он окунул в мёд ложку, заполнив её до краёв, и опустил в мою чашку, – пий на здоров’я, зараз миттю зігрієшся. Дружина в лісі збирає різні трави, а взимку мене ними поїть і відвідувачів пригощає, щоб не хворіли.

Я отпил отвара. Тут же по всему телу растеклось тепло, а во рту остался непередаваемый вкус мяты, чабреца и ещё каких-то незнакомых мне трав.

Марийка, увидев, что я определился с заказом, подошла к нам, неизменно улыбаясь.

– Мне бы шашлыка, квашеной капусты и картошки, запечённой с салом, – перечислил я.

– Добре, але треба буде трохи почекати, поки картоплю та м’ясо приготуємо.

– Я не тороплюсь никуда, конечно же подожду. Спасибо!

Олекса попивал чай, приглаживая после каждого глотка пышные усы и глазея на меня из-под больших кустистых черных бровей.

Из кухни вышел худощавый парень лет семнадцати, в белой вышиванке с длинными рукавами, поверх которой была надета чёрная короткая жилетка, расшитая яркими цветами. В руках он держал два длинных шампуры, один – с крупными кусками мяса, второй – с картошкой и салом. Поздоровавшись, прошёл к очагу, уложил шампуры над алыми углями, отодвигая в сторону горящие поленья.

– Скажите, Олекса, а номера свободные есть? – поинтересовался я.

– Авжеж є. Тобі на одного, чи ще хтось приєднається?

– На одного.

– Добре, поїси й потім поселимо тебе. Напевно, в Буковель прямуєш?

Мысль о том, что можно заехать в Буковель покататься на лыжах, посещала меня ещё дома, но сделать это я планировал на обратном пути.

– Нет, еду в деревню, где жила моя бабушка, отдохнуть от городской суеты и заодно о праотцах у родственников расспросить.

– Йой, то дуже добре діло, людина повинна знати своє коріння та шанувати його. Раніше в деяких сім’ях на останніх, порожніх аркушах Біблії записували, хто, коли народився, з ким одружився, скільки дітей мав і таке інше, але з часом ця традиція відійшла в небуття. А де ж бабця жила?

Я назвал деревню.

– О-о-о, ще далеченько. Взимку туди звичайною машиною не доїхати, дорога розбита вщент, давно її ніхто не лагодив, люди за потреби або на санях через ліс їздять, або на позашляховиках. Батько мій звідти. Маленьке село, але дуже старовинне. Батько вчителем історії був і дуже захоплювався всілякими історичними дослідженнями. Колись розповідав, що перші згадки про це село знайшов у документах, датованих 1490 роком. Воно належало роду князів якихось, було їх літньою резиденцією, крім того, вони там мали завод породистих коней. Але за участь останнього володаря в польському бунті в тридцятих роках дев’ятнадцятого століття їх власність конфіскували до казни, із села зробили військове поселення. Частину селян переселили, інші так і залишилися там жити разом із вояками. В народі багато хто знає це село, бо там знахарі та відуни жили майже на кожній вулиці. Як біда яка траплялась – чи то дитина чогось злякалась, чи захворів хтось, – їхали до них по допомогу. Люди від Бога.

– Вы меня прям озадачили. Как же мне теперь туда добраться, если дороги нет?

– До лісничого, Зюника, доїдеш, а він тебе вже в село завезе. Машину в нього лишиш, а на зворотньому шляху забереш. Так більшість робить.

Пока мы разговаривали, Марийка поставила на стол глиняную тарелку, похоже, ручной работы, доверху наполненную квашеной капустой, за ней принесла ещё одну с картошкой, обильно умащенной салом, положила приборы на тряпичную салфетку с цветной вышивкой и сообщила:

– Ще декілька хвилин – і м’ясо принесу.

Я взглянул на очаг, откуда доносился аромат специй и лука, куски свинины истекали соком, капавшим с шипением на раскалённые угли.

– Марійка, хліба на столі немає, – буркнул Олекса.

– Ой, вибачте! – девушка всплеснула руками и тут же принесла плетёную корзинку с нарезанным домашним хлебом.

– Олекса, может, вы разделите со мной трапезу? – предложил я.

– Ні, чоловіче, я щойно поїв, у мене он чайок, а ти не соромся, їж.

Картошка с пылу с жару, квашеная капуста, даже обычный хлеб от голода казались невероятно вкусными. Я ел с таким аппетитом, словно ничего вкуснее в своей жизни не доводилось пробовать.

Как и было обещано, через пару минут на столе появилось большое блюдо сочного шашлыка с карамельными бочками, посыпанного нарубленным зелёным луком. Шашлык оказался таким мягким, что есть его можно было одними губами.

– А что это за «знахари» и «ведуны»? – спросил я, пытаясь продолжить разговор.

– Це, синку, люди, які за своїми надзвичайними, магічними здібностями значно перевищують здібності ворожок і так званих екстрасенсів. Раніше, коли лікарі безсилі були, люди звертались до них по допомогу й таки виліковувались. Дехто їх мольфарами називає, але суть від того не змінюється. Вони лікують людей замовами, освяченою водою, травами та зіллям, які самі збирають у певні дні, а інколи навіть у певні години. Одним здібності передаються у спадщину, інші навчаються. Але справжні мольфари – рідкісне явище, в основному мають знання, а сили потужної не мають. Не знаю, з яких причин, але селище бабці твоєї славилося знаними мольфарами. Може, в землі тій якась особлива енергія була, що сприяла появі на світ дітей із силою Божою! Батько мій мене в дитинстві водив до них, а я в свою чергу своїх дітей возив за потреби. Там і донині живуть декілька мольфарів, але вони вже дуже старі.

Я был скептиком и не верил ни в целителей, ни в экстрасенсов. Всегда считал их шарлатанами и мошенниками, хорошо владеющими приёмами психологического воздействия, играющими на чувствах людей, но высказывать своё мнение не стал.

– Не віриш? – усмехнулся Олекса, заметив мой взгляд. – Я і сам би не повірив, якби своїми очима не побачив, що вони виробляють інколи.

– Но они же и гадости всякие могут делать людям? – поинтересовался я.

– Ні, то відьми зло всіляке витворяють. Але я вважаю, що кожне зло має своє джерело, воно не народжується на порожньому місці, йому передують певні події, які звичайну людину схиляють до темних сил, відвертаючи від Світла. От якщо спати не хочеш, можу розповісти тобі одне оповідання про відьму з твого села, яка страх на всіх мешканців наводила багато років.

Несмотря на скептицизм, я с детства любил слушать такие истории. Конечно же, мне была интересна байка Олексы. Устроившись поудобнее, я попросил Марийку принести нам по стаканчику глинтвейна, но Олекса, разгладив свои казацкие усы, скомандовал:

– Доню, неси медовуху, хай глінтвейн дівчата п’ють.

Марийка поставила на стол стеклянный графин с жидкостью янтарного цвета и две рюмки. Мы опрокинули по рюмашке. Медовуху ранее пробовать мне не доводилось. Она оказалась весьма приятной на вкус, легко пилась, но, судя по обжигающему эффекту, была довольно крепким напитком.