Леся Базылева - В поисках утраченного счастья, або Магія загубленого селища

Олекса прокашлялся, прочищая горло, и начал свой рассказ.

Щоб зрозуміти, хлопче, лють тієї жінки, треба знати велику передісторію, яка розпочалася геть-геть давно, ще на початку минулого століття. Мені колись батько її розповідав, а я тобі.

Жив у тому селі чоловік – Микола, був грамотний, що рідкістю було для тих часів. Громада призначила його сільським писарем – почесна посада, бо староста та писар – найважливіші люди на селі були.

Досвідчений писар деколи фактично керував селом. Об’єм писарських обов’язків був дуже великий. Йому потрібно було готувати відомості про перспективи на врожай, про кількість земель у власників, наявність зернозбиральної техніки, млинів, рогатої худоби й коней. Складати різноманітні звіти про рух народонаселення, про сплату податей, платежів і внесків селянами. Підготовка справ для слухання в судах теж покладалася на писарів. А отже нерідко від кваліфікації писаря залежала доля людей, що, певна річ, совісну людину обтяжувало додатковою відповідальністю. Багато хто прагнув задобрити писаря різними баришами. Жадібні й нечисті на руку люди використовували цю посаду як джерело досить швидкого збагачення. Але то не про Миколу – він був взірцем порядного, непідкупного чоловіка, в Бога вірив та по Божому закону жив. Розумів потреби людей і завжди заступався за скривджених багатіями незаможних селян. Не лише через обов’язки, а й за велінням серця допомагав односельцям у вирішенні їх життєво важливих справ, щиро й шанобливо ставився до них, чим заслужив повагу та добру славу. До того, як Микола посів цю посаду, в селі школи не було. Найближча знаходилася за десять кілометрів, здебільшого, батьки дітей туди не пускали. Він доклав чимало зусиль, щоб відкрити в своєму селі однокласну школу з трирічним строком навчання та особисто в ній викладав.

Мав Микола дружину Палажку та двох дітей: сина Гриця та доньку Ярину. Жили вони в злагоді та любові.

Гриць із пуп'янка обдарований Богом був. Знав наперед усе, що станеться та так детально, що деколи лякав батьків цим. Бувало, біжить до матері й каже:

– Мамо, мамо! На стіл накривайте, тато з поважними дядьками до нас їде.

– Звідки ти взяв?! – дивувалась Палажка вигадкам дитячим.

– Знаю і все! – сердився малий, а розтлумачити, звідки знає, не міг.

Не минало й десяти хвилин, а батько й справді в дім гостей вів.

Стали з часом прислухатися до слів малого і, треба сказати, не раз він біду від сім’ї відводив.

Тільки писати навчився, попросив у батька зошит купити. Записував у нього молитви різні. Бувало, захворіє якась худоба, він зошит візьме, молитву вибере, руками водить, молитву шепоче – тварина засинає, а на ранок як і не хворіла. Прознали люди в селі про це Грицеве обдарування, почали до нього худобу хвору водити та дітей малих із всілякими негараздами.

Дорослих батько Грицю не дозволяв лікувати, говорив:

– Синку, малий ти ще, сили тієї не маєш, щоб зло людське від добра відрізнити. Зміцнієш духом, не відпустить тебе жага людям допомагати – значить, так тому й бути.

Гриць журився, але старшим за себе корився і батька ослухатись не смів.

Микола пишався дуже сином, бо той горілкою не впивався, з ледачими не водився – працьовитий був. А як неділя, то до церкви біжить, Богу вклонитись та свічку запалити.

Молодшенька донька, Яринка, ох і гарна була: висока, тендітна, довгі, шовковисті коси чудовно вилися коло білого, рум’яного личка, очі мов вуглинки, злегенька прикриті довгими густими віями, брівоньки смолисті, ниточкою натягнуті, губоньки, як квіточки, розквітали веселою усмішкою, випромінюючи радість. А як пісню заспіває, ллється її голос, як вода джерельна. Хлопці задивлялися на неї з пожадливістю, а дівчата заздрили вроді.

– Доню, подивись, як парубки за тобою впадають, а чи подобається тобі хтось із них? – цікавився Микола.

– Ой, тато, немає серед тих парубків жодного, щоб на вас був схожий: розумний, поставний, вродливий і міцний духом своїм і тілом. Всі наче дурнуваті цуценята.

– То вони перед тобою розум втрачають, а так справні! Ти б придивилася до них, може й сподобала б якогось.

Але Яринка навіть слухати не хотіла про хлопців, що бігали навколо неї, все сподівалася, що долею їй призначений на батька схожий.

Дуже любила вона батька свого й у той час, як інші дівчата до матері горнулись, від тата не відходила. Малою весь час із ним просилася, куди б той не їхав. Микола відмовити не міг. Посадить її на коня поперед себе, а вона притулиться до нього, рученятами обійме та пісеньки співає.

Миколі після призначення на посаду громада додатковий шматок землі наділила. Радів він тому, як дитина мала. Господарство своє з кожним роком збільшував, бо з розумом до справи підходив.

Із платні писарської завжди частину відкладав. Усією сім’єю на землі тяжко працювали до сьомого поту. Що їх земля могла вродити, все вирощували: й овочі всілякі, й хліб сіяли, й овес. Садок мали з фруктовими деревами. Пройдуть жнива, Микола все розрахує: що для власного споживання залишає, що на податки віддає, а надлишки на ярмарок везе. На виручені гроші то корову придбає, то коня, то з техніки щось для городу. А як урожай добрий, то ще й десятину землі міг купити. Не жирував – у середняках ходив.

У їхньому селі взагалі всі селяни землю мали, бо воно колишнім військовим поселенням було, а в таких поселеннях під час реформи землі наділяли з державного фонду на кожну чоловічу душу, на жіночі душі землі не давали. Ділянки були невеличкі, але ж все одно більше, ніж нічого.

Зовсім інакше відбувався розподіл земель там, де вона панам належала. Вони, нібито сприяючи реформі, віддавали за викуп своїм кріпакам землю, але здебільшого найгіршу та найвіддаленішу, яка була не придатна для обробки, кам’яниста та неродюча. В інших селищах навіть після того, як поміщики стали продавати частину земель і колишні кріпаки могли її придбати, лишилось дуже багато селян без землі, які продовжували по наймах ходити в поміщицьких господарствах.

Отже, в порівнянні з іншими, в селі Миколи працьовиті люди добре жили. Хоча, певна річ, були й ледащі, що роботою нехтували, пиячили, байдикували та землі свої потихеньку розпродували. Як говориться, в усякій сім’ї є своя потвора, проте таких було не багато.

Однак життя в селі враз змінилося, коли більшовики прийшли. Все перевернулося з ніг на голову. Вважали вони українське селянство відсталим і ворожим до їх влади й усі прояви свободи народу нещадно душили.

Нацькували незаможників – ледарів і пияк – на куркулів і середняків, задобрили бідноту подачками від розкуркулювання, натворили біди йой якої.

Вилучення так званих лишків землі часто-густо переростало в звичайне пограбування заможних селян. Їх землі ділили не лише серед незаможників, а й серед усіх, хто бажав поживитися на чужому майні. Влада потурала таким діям, бо бажала знищити цей прошарок селянства.