Олівія Глейс - Адеман. Орбітальне фентезі

Такого кута повороту голови у світлокрила Евена не бачила. Зовні схожий на жителя висотних карнизів, відрізнявся від своїх адеманських родичів темно-синім окрасом лускатої броні і гнучкішою, хоч і вкороченою шиєю. На долю секунди розгубившись, адеманка розправила плечі і видавила подобу усмішки:

– Вітаю тебе, легіонере! – вийшло не цілком переконливо.

Синьокрил витримував паузу, уважно розглядаючи запилене обличчя незнайомки. Він сумнівався недовго. Запорошений сірий хвіст здмухнув підозри. Але дівчині було незатишно під ковпаком його пронизливого темного погляду, тому вона починала дратуватися:

– Сама знаю, який у мене.., – і не договорила.

– Честь – служити адеманському Клевріону, – як у скельну породу встромили дюжину лез, заскрипів голос прибульця. – Бойове маскування дуже доречне. Сірість не видасть тебе землі, але маєш вгамувати свою рвучкість.

– Я.. чула про таких, як ти… Люди не вигадують, – не здавалась юна адеманка.

– Можеш звати мене.. Синім, – кліпнуло ліве око прибульця. – У всього, навіть дуже рідкісного, має бути якесь ім’я, цідити з нього воду.

– Вони прислали тебе.. не по воду… Щось трапилось? – на останніх словах Ева понизила недовірливо голос.

– Біда осідлала воду, – Синій здавалось зважував свої відповіді. – Ні Клевріону, ні Легіону.. Одним словом, нікому розпоряджатися на адеманському пагорбі. Усе сталось дуже швидко. І маєш рацію: там, унизу.. Я.., я не вмію дібрати вірних слів..

– Ти можеш казати правду, якщо знаєш її, – дівчину зараз важко було чимось налякати. Вона було втомлена, зла і голодна, тому егоїстично жадала почути усі відповіді, не злітаючи з місця.

– Учора вночі я говорив із нею.., ну, твоїм провідником. Перевізники не прилетять. Надто пізно.., стрімкі події.. Є таке застаріле слово.. – війна.. Ну знаєш, коли сусіди вдаються до більшого, ніж словесні перепалки. Не знаю, що воно насправді, але то.. почалося, – крилань говорив уривчасто пошепки, так ніби його думки перескакували через якісь події. – Твоя справа – довіряти мені, чи піти, але вітер від того не зміниться.

Евена не виглядала розгубленою. Більше втомленою. І незнайомцю не хапалася довіряти:

– Ти здивуєшся: вітер кориться, коли надто припече…

– Війною, що постала із крові, керувати важче. Історія моєї раси приховала деякі подробиці життя Танала. Тобі відомо про молодшого його сина? – Синій вперше заговорив на видиху.

– Замкові печери під Адеманом ще страхають дітей тими мутними фресками. Але ж війна між людьми і гриханами залишилася в минулому?

– Тоді тобі не треба розповідати про третього.., того, хто через неврожай огрумів був від народження, ну скажімо, трохи неповноцінним і обділений здатністю літати. У всьому винна засуха і.. Пустеля.

– Якщо існують тобі подібні, значить десь живуть і нащадки третього брата.

– Існували…

– Тобто? Вони що, вимерли?

– Те, чим вони стали.. Змінились.. Іншого слова я не знаю, але воно не пояснить тих процесів. На крайньому заході Білий океан закипає і піниться, а береги його гладко блищать, мов скло. Там гиблі місця – там ніщо б не вижило. А безкрилі змогли..

– Я бачила край тої зони.. Ніколи б не повірила, що між пилом і піною можна жити.

– Не життя, а виживання. Кажуть, саме скрута змушує активізувати приховані резерви організму. Щоб вижити, їм довелось забути своє походження і родові домовленості. Ймовірно, щоб змінитися, вони доклали максимум зусиль і мінімум часу. Безкрилі підняли отруйний сріблястий мул на гребінь хвиль, а мали його глядіти. Це значить, що зміни торкнулись не самої лишень зовнішності. Світлокрилі надто пізно усвідомили небезпеку, і все ж протрубили про загрозу долині. Сьогодні перед світанком першого сонця ніч над пагорбом адеманським взялася спалахами. Ніхто із вцілілих не знає, що сталося, але… Адеману – як нема.. Ні з неба, ані з землі.. ніхто його не бачить.

Евена перейняла естафету мовчання. Тільки свердлила медовим взором горизонт, вишукуючи підстави.

– Тобі нікуди повертатися, вибач.., – пробивався пташиний шелест крізь людське заперечення.

– Як? – голос відмовлявся слугувати, ніби його душили.

– Жоден із тих небагатьох, які були за межами силового накриттям, не розуміє. Місто на пагорбі.. просто зникло. Там.. тільки сірий порох. Ні каменю, ні кістки вцілілої. Великий цвинтар на березі солодкого моря..

– Сам віриш.. у те, що бачив? – ще переміг тон удаваної байдужості. Дівчина ледве могла змагатися із хвилею, яка її душила.

– Ілюзія це чи правда, хтось згодом розбереться, але тобі залишатися тут не можна. Я маю забрати вас подалі від зони прицілу, доки… доки ми будемо готові. Безкрилі не зупиняться. Вони замахнулися на острівну Імперію, і вони переслідуватимуть вцілілих.

– Вони знають про гордонітні схрони? – Ева не зустрічалися з третім братом, але їй була відома зустріч з іншим ворогом.

– Малоймовірно, але в силу обставин наш давній невмирущий «друг» захоче скористатись вигодою. Хто зна, що він замислить: об’єднатись із ними заодно, щоб прискорити розорення Долини Гнізд, чи стояти осторонь і вичікувати вдалого моменту. І все ж у Тригора репутація деспота, але не дурня. Ділитись знаннями про гордонітні лази із будь-ким він не стане.

– Доки на ваги не покладуть щось цінніше.. Нам треба знайти Лагоса. Хранитель знає більше, ніж увесь Клевріон поколінь.

– Це той бородань, що був тобі за батька? – синьокрил замислено сколював плиту масивними кігтями. – Він – знайдений чужинець, а стосовно Клевріону.., то вже.. нема його. Ти і ще Гор’ян.. не встигли.

– Ми.. затримались, бо заблукали.., – із жахом усвідомила усю правду та, що належала до дванадцятки.

– Не знаю, що сталося із тим малим – слідів його провідника сині не знайшли.

– І ти досі вагаєшся? Хранитель – наш останній шанс.

– У двоногих із Втраченого світу своєрідні уявлення про чесноти Клевріону. Я не довірив би йому і воду варити.

– Я не прошу довіряти йому! Мені… Вір мені, – виставлена вперед долоня із агорійською вишивкою принадила погляд Синьокрила, і він здався:

– Смугастим краєм уже котяться обози… Нам треба спішити, щоб застати там твого хранителя.

– Братів твоїх, Синій, жаль. І Долину Гнізд.., і тих, кому допомогти рука не дотягнеться..

– Ви, адемани – люди ізольованої гілки Знайдення – ллєте сльози та давите жаль, а нам, грихановим нащадкам, ще не окислився залізний присмак крові, бо з пам’яті вода не стече. Ми не тікатимемо зі своїх насиджених місць. Радше сконаємо в люті.

– Чому ти тоді не з ними? Чому зі мною няньчишся?

– Я складав присягу Клевріону.., – пауза не затягнулась. – І народився не в Долині, а в тунелях, якими шастають Тригорові посіпаки – каптурники. Це інша історія.. І вона не в тему.