Олівія Глейс - Адеман. Орбітальне фентезі

Там, в іншому світі, мала щебетуха, не знаючи усіх премудрих дорослих речей, ледь навчившись складати речення, зуміла без остраху осмислити знакову мову істоти, що вилізла бозна з якої нори. Очевидно, щоб заговорити із подібним «гомом», слід таки вимкнути опіреного самодура.

Аби приручити невловимого із читальні, я перестав настирливо шукати зустрічі із ним. Він не вилізе на зухвалий свист і не прийде на «кис-кис». Якщо потрібна причина: я захворію і сконаю. План нехитрий передбачав бездоганну акторську гру. Мене замкнули, але ще не заморили голодом. Значить, моя бульбашка когось ще розважає своїм переливом. Гра стала мірилом крайнього безумства: не вставати з ліжка, домогтись поверхневого дихання і сповільнити серцебиття, і так, щоб не втрачати зв’язку із реальністю.

Під кінець ночі, майже над ранок і уперше за весь час мого перебування у гумовій в’язниці, він виявив себе тихим шовковим шелестом.

Я відчув присутність віддаленого спостереження дистанційно, перебуваючи радше під стелею, ніж у ліжку. Я не міг опиратися вічність: треба було повертатись, щоб розігнати кров у кінцівках і змусити себе зробити видимий вдох. У слабкому блакитному ореолі вчувалося чиєсь дихання. Те, що я побачив у сутінках темної кімнати, вразило мене не більше, ніж я його.

Поруч зі мною сиділа на задніх лапах і мружила очі домашня мурка. Я б не злякався, якби її погляд не упіймав мого розчарування. Значить, відносно звичайна.. Трохи сумнівався, чи вона мені не ввижається..

Із сухого горла зірвалося лише незв’язне хрипіння – біль в скронях, і я почувся насправді хворим. Кіт дивився довгим немигаючим поглядом, чи то вивчаючи, чи то докоряючи, чи може просто беззвучно сміявся.

– Жалієш його? – крякнуло щось знизу, чим кинуло мене у непідробний жар. – Повертайся у свій день. Бездарна ця п’єса, матусю..

Навіть опираючись на подушку, мій світ похитнувся і зірвався кудись у бездонне провалля. Я не сподівався, що їх буде двоє. Власник голосу сидів і погойдувався на низькому ослінчику за два метри від мене, голосно хихотів та злорадно кривлявся. Маленький, потворний карлик, ростом не вищий, ніж великий собака. А кіт-матуся навіть не ворухнувся. Невідривно вивчав мою реакцію, ні на мить не зводячи свого зміїного погляду. Неприкрита лисина коротуна збоку пушилася острівком, задовгий, лискучий від поту ніс роздувався від угарного сміху, а вуха стовбурчились, як у кота-сфінкса.. Його тішив мій спантеличений вигляд.

– Вистава.. – лайно, я визнаю, – я не пізнавав власного голосу і навіть того нахабства, що нашвидкоруч устигло в мені дозріти.

– Ще б дрібку і ви загнулися, перегравши самого себе. Водички не бажаєте? – скоромовкою хихотів гном, протягуючи трипалою блідою рукою питво, з вигляду – воду.

Інша права рука його була в нормі. Потворну він виставляв навмисно, але мене це не зупинило і я, вихопивши склянку, жадібно осушив її до дна.

У перші секунди нашого знайомства я вирішив, що маю справу із хитруном, особою, що буде мене провокувати.

– Чого вам треба? – запитуючи, не сподівався відвертої відповіді.

– О! Нам, бачиш, треба. А вам уже ні? Треба.. – поговорити, – мене починала дратувати його дурнувата манера розмови у такт ритмічного погойдування потворним тілом, і я ледь стримувався, щоб не накидати каміння у город господаря. – Еге ж, цікаво, мабуть, якого милого Тригор віддав вас Пустелі на випічку?

– Пустелі на випічку.., – для мене це прозвучало, як вирок. – Хто такий Тригор? Може, ти? – але розпалювала цікавість, і я навіть починав забувати про те, що вперто вирішив не довіряти трипалому.

– Не варто, професоре, перебільшувати мої скромні заслуги. Я.. – Лис, ваш нескромний слуга-мамун, – називаючись, він схопився на рівні ноги та вийшов із напівтіні, його коротка шия витяглась в нитку і резинкою втяглася швидко назад. – Не спішіть називатись іменем, яке вам не личить. Що таке ім’я? Набір звуків, на який повертається голова.. Камінь, що до смерті волочиться за тобою.. Ну, то як? У вас із Тригором багато спільного – не кожному випадає друга спроба – погоджуйтеся, професоре.

– Не розумію тебе.., Лис. Мене викрали, щоб пропонувати ще якийсь вибір.

– О-хо-хо.. – кривонога матри-хо, – мамун почухав свій острівок збитих волосків і вдавав розчарування дуже переконливо. – Усе, виходить.., складно. І нащо я підписався на таке? З дітьми все таки простіше..

– Може, ти нарешті поясниш, чому – я? – мене дратувало у ньому все, але я хотів знати правду, якою б трипалою вона не була.

Він подивився довгим поглядом очей-цяток, ніби в саму душу, не питаючи, не вивчаючи, але так глибоко і скорботно, що на секунду змусив мене засумніватися, та раптово знову захихотів, злобно і цинічно. Наступної миті я його ненавидів.

– Брама у Знайдення відчиняється не всякому, і лише мій пан знає час і місце. Вважайте, ви – мічена дворняжка, яку забрали з вулиці. Подібні вам приходять не самі.. Так, так – очі собі, глядіть, не видивіться. У парі йде кровний родич. Цуценятко.., – коротун вивчав мою реакцію, потираючи свою спотворену пітну долоню вказівним пальцем правої.

Гнів уже бурлив гірською річкою у моїх жилах, і я мав би втопити цього огидного клоуна. Вистачило лиш короткого зорового контакту із котом.. Він висмикнув заглушку із чаші, повної люті. Вся вона спливла у ринву, втопившись у новій надії.

– А, згадали! Очі двоногого із Втраченого світу фільмують правдиві історії. У Знайденні все не так. У Знайденні навіть тіні подвійні, еге ж, матінко, – примруживши щілину правого ока, Лис подарував коту гримасу кривляння. – Моя прекрасна матуся тому живий доказ. Шкода, що зараз вона вимушено мовчить, та при нагоді обов’язково повість дуже цікаву історію. За свій вік не одне дитинча виходила. А дехто ще сумнівається? – він називав кицьку своєю матінкою, що навівало мені огидні здогади.

– Мені потрібні докази.., що вона жива, – прозвучало це з моїх вуст, як «Розбудіть мене!»

Лис химерно поморщився, похитав круглою, мов гарбуз, головою і заговорив уже серйозним тоном:

– Ви, вчені люди із Втраченого світу, – безмірні у власному невігластві. Тригор не дає вам зоряного неба – лиш телескоп. Ваша кровинка жива-здорова, але вже.. не ваша. О так, не скуштувавши огрума, правди землі не збагнеш. Вибачте, що вдався до наріччя адеманців… Та скажу без кривлянь: вам випав квиток в один кінець, і кінець той має стати початком великої справи за участю вашого спадкоємця. То ж я б на твоєму місці, чоловіче, не лукавив. Пташку твою вполювали і підмінили на ляльку. Я.. був у тому білому екіпажі із хрестиком. Не сам.. звісно. Ти міг бачити, як працює команда..