Юрій Пересічанський - Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

Для України ж у цій багатоповерховій будові була ще й третя іпостась: українці разом з росіянами й білорусами входили до радянської спільноти ще і як слов’яни, які в той час в СРСР вважалися чомусь начебто одним народом. Тобто окремо українці, росіяни й білоруси були окремими народами з окремими республіками-державами, а разом – одним, єдиним, тобто триєдиним народом, який уже разом з іншими народами, в яких були свої республіки-держави, котрих було ще дванадцять, утворював п’ятнадцятиєдиний радянський народ. А якщо взяти до уваги, що майже в кожній з окремих республік були й інші народи, деякі з яких мали ще й свою державність, наприклад, в одній лише Росії були десятки народів-неслов’ян, в тому числі й державних, які складали тут, вже без українців і білорусів, разом зі слов’янами-росіянами один неоднодесятиєдиний народ!.. А весь цей незрозумілий конгломерат народів, поєднаних незрозуміло чим, незрозуміло як і незрозуміло для чого – і був багатодесятиєдиним неподільним радянським народом?..

З точки зору здорового глузду було ясно, що цю всю нісенітницю засобами якоїсь нормальної логіки пояснити просто таки не було жодної можливості. Але радянська державна машина не заморочувала собі голову такими дрібницями: з допомогою безкінечних тотальних війн, голодоморів, масових репресій, а також російської мови й комуністичної ідеології було з радянських народів зроблено залізобетонний заміс на крові, причому вважалося, що чим більше крові в цьому замісі, тим кріпкіший фундамент радянської держави. А крові було пролито стільки, що радянські керманичі вже вважали народний конгломерат своєї імперії абсолютно однорідним, а отже й об’єднаним навічно. Кривавий заміс імперії виявився й насправді, хоч і не вічним, але таким, що скріпив величезну кількість народів на величезних просторах на довгі роки. Хоча з історичного боку трохи більше семи десятиліть – не такі вже й довгі роки.

От і Славко Пузик теж був однією стандартною частинкою в цій багатомільйонній безликій масі єдино-неподільного радянсько-рабського російськомовного народу. Ні, Славко, звичайно ж, знав українську мову, розмовляв нею. Тобто, як знав і розмовляв? Та так як дихав, так як пташка співає, так як вітер віє чи дуб навесні зеленіє. Славко просто розмовляв так, як розмовляли всі навкруги: як розмовляли його сусіди й знайомі, як розмовляли батько й мати, дід і баба, як розмовляли незліченні покоління його предків. Але чому він так розмовляв, Славко не розумів. Головне ж він не розумів, для чого він так розмовляв, тобто для чого йому знати, чи вивчати цю свою мову, якою він чомусь розмовляв і з якою народився, як народився зі своїми власними руками й ногами і зі своїм власним обличчям. Адже, згідно з науковим комунізмом, всі ці нації і народи все одно не мають ніяких перспектив, всі вони все одно відімруть у всесвітньому масштабі, як вони вже відмерли, чи майже відмерли зараз в СРСР у масштабі всесоюзному, а разом з тим у всесоюзному масштабі, чи то відмерли, чи ще не зовсім відмерли, але точно стали вже зовсім непотрібними всі мови, окрім однієї єдиної, пролетарськи-об’єднавчої, науково-прогресивної, великої і могутньої російської мови, без знання якої і дійсно не було жодної можливості не те що пробитись у житті, а й взагалі хоч якось існувати в СРСР.

Та й крім того, що українська мова була непотрібною, вона була ще й дуже небезпечною. Й хоча в останні роки СРСР за українську мову вже не розстрілювали, як це було в перші десятиліття радянської влади, коли за неї розстрілювали сотнями тисяч, все ж генетична пам’ять про ці розстріли міцно сиділа в підсвідомості кожного українця, боляче стискаючи уста при кожній нагоді розтулити їх з наміром випустити українське слово. Та й голодомором же українців карали, хоч і не власне тільки за мову, а за все українське, але й за мову в тому числі. Й жахлива пам’ять про всі ці небачені ніколи до того в історії людства тортури і кари цілого народу ніяк не додавала наснаги боротись за рідну мову. Та й в останні роки СРСР за «буржуазний націоналізм», особливо ж український, можна було отримати, як кажуть, по повній: доля Василя Стуса та інших дисидентів – доказ тому.

Тому зовсім не дивно, що Славко Пузик, як і більшість його сучасників, не розуміли для чого їм ця їхня українська мова, знання якої не те що не давало ніяких переваг, а навпаки могло стати лише причиною всіляких прикростей. Коли ж ти розмовляв російською мовою, ти відчував себе не тільки в безпеці, ти відчував себе причетним до того єдиного, чи то триєдиного, що складався з росіян, українців і білорусів, слов’янського народу, котрий, незважаючи на офіційну рівність усіх народів СРСР, був все таки неофіційно привілейованим народом – це був, так би мовити, неофіційний фундамент всесоюзної єдності народів. А оскільки російська мова українцям і білорусам давалась дуже легко, то тим легше було вливатися в лави цього привілейованого народу: завчив декілька російських фраз – і ти вже не якийсь там недорікуватий «хахол» чи «бульбаш», а повноправна частинка могутнього слов’янського фундаменту всемогутнього радянського народу.

Славко ж ще малюком, щойно навчившись розмовляти, вже тоді на рівні своєї дитячої підсвідомості чітко впіймав своїм метких і хапливим розумом Пузика сенс радянської національно-мовної політики і, будучи жовтенятком, вже читав і розмовляв російською мовою як справжнісінький росіянин: «Цвірінькає по-московському, як достеменний кацап», – казав про свого маленького нащадка Гервасій одночасно і з докором, і з похвалою. І ця неоднозначність ставлення Гервасія до російськомовних успіхів свого малого сина проступала завжди, коли він, чи прямо, чи опосередковано торкався цієї дражливої теми: «А ось і наше кацапеня зі школи швендяє», – буває скаже він і з теплотою схвалення, і з холодком докору в голосі.

Самому ж Славкові всі ці неоднозначності були геть байдужі, він просто чітко знав, що коли ти знаєш російську мову – то маєш непереможну зброю в руках, а якщо ж не знаєш – то маєш гумового кийка в дупі: звісна річ, що Славко віддавав перевагу першому варіанту і мав твердий намір тримати свою мовну зброю в якнайкращому стані.

І все було б добре. Все було б так, як замислив наш юний комсомолець. І заповітні мрії переважної більшості випускників радянських шкіл здійснились би і втілилися в долі Славка Пузика, котрий став би таки начальником, можливо, навіть великим начальником, можливо, й не дуже великим. Але це вже не суттєво – великим, чи не дуже великим, але Славко був би все ж начальником, а отже став би однією зі щасливих деталей механізму радянської державної машини і купався б у машинному маслі рабської праці переважної більшості своїх співгромадян, котрим не вдалося вибитися в начальство; або ж Славко став би одним зі щасливих вареників у мисці номенклатури і купався б у вершковому маслі комуністичної пропаганди. Але, як кажуть, не все сталося, як гадалося. Машинне масло рабської праці перетворилося на пісок через даремність цієї праці, вершкове масло пропаганди прогіркло через брехливість.