Юрій Пересічанський - Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

Може, й без точних політологічних визначень, але всю цю суть радянської державної машини Славко зрозумів своїм досить метким селянським розумом ще з початкових шкільних класів. І що ж дивного в тому, що Славко вирішив таки, що найкращим способом найлегшого й найбезпечнішого надбання найбільшої кількості всілякого добра було долучення до цієї всевладної, недоторканної радянської номенклатури, або ж просто до начальства, як це називалося в народі: « Якщо в тебе немає родича в обкомі партії, – думав Славко, – то все, що тобі залишається – це тільки бажання мати такого родича».

Звичайно, Славко прекрасно бачив і розумів те, що влада ця вже досить сильно закостеніла за часи свого правління, і стала вже майже спадковою: діти й онуки радянських чиновників завжди йшли стопами своїх батьків, вливаючись у всемогутню управлінську систему радянської імперії. Проте, щоб не закостеніти нанівець, вливання деякої «живої крові» в державний організм радянська управлінська система не лише дозволяла, але й заохочувала, щоб хоч позірно виявляти сув’язь із народом, та й щоб мати хоч деякий приплив ефективних «мізків» до апарату управління, бо ж діти й онуки високопоставлених керівників йшли до цього апарату лише задля безперешкодного доступу до житниць радянської батьківщини, й від цього апарат управління лише безмірно розбухав, як на дріжджах. Однією з краплинок такої «живої крові» і вирішив стати Славко.

А для цього треба було з самого дитинства виокремитися, відзначитися й просунутися, як у навчанні, так і в громадській діяльності. І Славко почав самозречено гризти граніт науки і безжально розштовхувати політичних конкурентів уже з «жовтенятських» років, ставши вже в п’ятому класі відмінником і ланковим; а зі вступом у комсомол почав успішне просування до вершин комсомольського активу школи. Ставши ж старшокласником, Славко мав уже стовідсоткову впевненість в тому, що по закінченні школи він отримає «золоту медаль» і характеристику, з якою можна сміливо йти влаштовуватися не тільки в який завгодно партком, але навіть, наприклад, і в КДБ. А те, що для успішного просування службовими сходами радянської державної піраміди ще треба було здобути вищу освіту, Славко жодним чином не вважав для себе проблемою.

Згоден, що багато для кого здасться дивним і навіть неможливим, щоб якийсь радянський школяр, котрий свого часу відзначився тим, що ганебно спокусився ворожими принадами буржуазного змія наживи, розпочавши ще в початкових класах злочинну діяльність спекулянта, – потім раптом став перспективним для радянської номенклатури комсомольським активістом. Упевнений, що дехто навіть скаже, що автор цих рядків просто бреше з цього приводу. Запевняю, що в історії зі Славком Пузиком все було саме так. І нічого дивного й неможливого, насправді в цьому немає. І річ зовсім не у виправданні банальним посиланням на славнозвісне виключення, котрим тільки підтверджується правило: от, мовляв, буває, що й кобила загавкає, а собака заірже. Ні, зовсім ні.

Вся річ у тому, що немає такої політичної, релігійної, громадської, чи якоїсь іншої спільноти, яка б не пишалась новонаверненим неофітом, котрий поповнив би їхні ряди, полишивши перед цим лави адептів ворожого табору, щирим прихильником якого він до того був. Пригадати хоча б незабутніх повію Марію Магдалину й митаря Марка, як і подальші поповнення сонму святих, котрі заради цієї святості покинули життя найпослідущіших грішників, яке до того вели. А рекрутування революціонерів з числа аристократії? Врешті-решт, ніхто ж не піддасть сумніву щирість найпослідовнішого фарисея Савла, який перетворився на щонайвідданішого християнина Павла.

Головне тут – щирість. І твердження про те, що, наприклад, аналогія між християнином Павлом і комсомольцем Славком може кульгати через приналежність цих персонажів до ворожих ідеологій не спрацьовує знову ж таки через величезну кількість комуністів з колишніх священиків – і навпаки. Головне тут щирість: щиро перекинувся до ворога – герой і святий, а нещиро, вибачай, – зрадник. От тільки точної міри щирості поки що ніхто не винайшов, за винятком, хіба що, наприклад, призначення кримінальної відповідальності за державну зраду, але це ніяким чином не стосується ні фарисея-апостола Павла, ні фарцовщика-комсомольця Славка: щирість Павла доведена його життям і смертю, а от щирість Славка бачилась по-різному.

З одного боку, офіційно міру щирості Славка мали право визначати, наприклад, актив шкільної комсомольської організації і педагогічний колектив цієї школи. А ці органи, звичайно ж, визнавали Славкову щирість щирістю найвищого ґатунку. Ще б пак, для комсомольської організації перехід до них «грішника» Славка – зайвий доказ всепереможності комуністичних ідеалів, а для педагогів – показник ефективності виховної роботи в школі. Хоча насправді ні в які комуністичні ідеали ніхто вже на той час не вірив, наочні докази відданості цим ідеалам, якими б позірними вони не були, треба було час від часу демонструвати. Одне слово, шкільному начальству Славко потрафив на всі сто, за що й мав відповідні дивіденди.

Чого не скажеш про, наприклад, однокласників Славка. Адже зрозуміло, з якою огидою вони спостерігали за тим, як невдаха-фарцовщик дивним чином перетворювався на полум’яного комсомольця, бо ж насправді всі прекрасно знали, що єдиною метою такої чудесної метаморфози було бажання протиснутися в начальство, дорватися до заповідних номенклатурних благ, недоступних для більшості звичайних людей. Тому й не дивно, що з цього приводу Славка певним чином опосіла та сама прикрість, яка переслідувала рід Пузиків аж до настання радянських часів. Зла доля, яка за царських часів використовувала мстивість московських попів для надання Пузикам неблагозвучних імен, втратила цю можливість за часів комуністичних, але знову придбала можливість збиткуватися над Славком, вже використовуючи мстивість Славкових однокласників, обурених його лицемірством.

Але цього разу зла доля, не маючи ніякої можливості спаскудити славне ім’я Славка, доскіпалась до його прізвища. Так, наприклад, деякі зі Славкових однокласників переінакшували його прізвище, замінюючи в першому складі слова «Пузик» літеру «у» на літеру «и»: «Дивись, дивись, Пизик пішов», – кричали вони на перервах навздогін нашому новоявленому Павлику Морозову. Були й інші, котрі у другому складі вже спотвореного прізвища «Пизик» між літерою «з» і літерою «и» вставляли ще й літеру «д», після чого взагалі виходило щось зовсім нецензурне, що вже не кричали на перервах, а вживали лише проміж себе. А бували й такі, котрі в другому складі уже цього останнього нанівець переспотвореного нецензурно-лайливого прізвища з літерою «д» після цієї самої літери «д» ще й замінювали літеру «и» на літеру «ю»… Одне слово, зла доля повною мірою помстилася за неможливість спаплюжити ім’я славного комсомольця Славка, перековеркавши його прізвище так, що це перевершило навіть ім’я Славкового пращура Запердона.