Юрій Пересічанський - Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

– Гервасій, – нарешті визначився батюшка, вирішивши, що таке ім’я буде відповідним.

– А що, як радянська влада запитає, що за Гервасій, чому Гервасій? – хитро примружившись, у відповідь запитав Пузик-батько, намагаючись за природною селянською звичкою за найменшу можливу ціну виторгувати щось найбільш вартісне.

– А ти скажеш радянській владі, що Гервасій схоже на Гельвецій, а Гельвецій – то колись був такий французький філософ, який був матеріалістом, як і комуністи, – відповів з деякою зловтішною ноткою батюшка, взявши кошик із жалюгідним підношенням.

Звичайно, батько Гервасія тоді, згідно з нагальним історичним станом, за допомогою у справі надання імені новонародженому синові міг би звернутися прямо до радянської влади, міг би просто сам придумати ім’я, але стан світогляду тодішнього селянина все ж іще не дозволяв так відверто нехтувати батюшками на догоду комісарам. І батько Гервасія вирішив, що нехай вже Гервасій, все ж не Запердон. Таким чином він ніби зберіг світоглядний паритет, не образивши ні дореволюційного Господа, ні пореволюційного Комунізма, якому, власне до імен новонароджених, на відміну від його попередника, було й зовсім байдуже.

– Гервасій? – хитро примружившись, звела на Пузика-батька погляд радянська влада в особі голови сільради місцевого комуніста Степана, коли новонародженого принесли для реєстрації в сільраду. – Мабуть, до попа бігав за таким іменнячком.

– Просто Гервасій – то… – почав було батько Гервасія згадувати, як батюшка сказав, що Гервасій – то схоже на Гельвецій, а то був такий французький філософ, котрий був матеріалістом, як і комуністи, але пам’ять старшого Пузика підводила, і врешті, не змігши повторити слова батюшки, він сказав: – Гервасій – то був хвранцуцький йолоп, який матерився так, як і комуністи.

– Хх-х-е, матері твоїй ковінька, тудить його в закапелок розтудить… (…пі-і-і-і…) …, – завершила дискусію радянська влада, використавши впереміж із міцним перегаром такі ж міцні, добірні, забористі всесоюзно-російські трьохповерхові матюки, доводячи таким чином істинність тези про притаманність матеріалізму (здатності материтися, тобто матюкатися), як французьким йолопам, так і радянським комуністам. – Гервасій, то й Гервасій, – погодився, почесавши потилицю, Степан і записав ім’я новонародженого в «метрику».

А от Гервасій вже називав своїх дітей сам, без будь-якого озирання на церковників – отакий прогрес. Ні, звичайно, Гервасій, так як і незчисленні покоління його предків обов’язково хрестив усіх своїх дітей, не зважаючи на несхвалення, а іноді й на прямі заборони комуністичної влади, але приходив він на хрестини вже з готовим, узгодженим з дружиною, ім’ям дитини і просто називав це ім’я батюшці, і батюшка змушений був приймати такий порядок речей – отакий прогрес.

Славко ж народився, коли його батько Гервасій був уже в дуже літньому, майже похилому віці. Славко, взагалі, був останнім із дітей Гервасія. Може, тому й таке славне ім’я. А втім, хто його знає. Народився ж Славко вже в часи, котрі за задумом і розрахунками засновників і будівничих Радянського Союзу мали б закінчитися часами повної і остаточної перемоги комунізму, яка повинна була б прийти на зміну періоду розвинутого соціалізму.

Але розвинутий соціалізм все ніяк не закінчувався й не закінчувався, мутуючи в усілякі дикі різновиди в залежності від того, який із перестарілих, що давно вижили вже з розуму, генсеків приходив до влади після чергової смерті свого попередника. А мерли генсеки, як мухи, оскільки наймолодший із них через старість пам’ятав лише те, що він анічогісінько не пам’ятає, і пересувався лише за допомогою двох тіло-охоронців, котрі, стиснувши з обох боків тіло генсека, переносили його так від трибуни до трибуни, намагаючись таким чином надати тілу вертикального стану і створити враження, що це ніби генсек пересувається сам. Але створити таке враження все ж не вдавалося, оскільки голова генсека завжди завалювалась або вбік, або вперед, а ноги безвільно волоклися позаду. А тому при пересуванні генсека радянське телебачення демонструвало тільки його груди, повністю від плечей до пупа унизані орденами й медалями.

Взагалі-то, весь цей розвинутий соціалізм відбувався аж до того часу, коли його почали вже називати застоєм, і врешті зійшлися на тому, що цей розвинутий застій треба негайно прискорити й перебудувати, при чому, як прискорювати застій, в який бік його перебудовувати, і для чого взагалі прискорювати те, що потребує перебудови – ніхто навіть не намагався пояснити. Не дивно, що все це врешті закінчилось величезним пшиком і всеохопним крахом. Але в часи цього краху й розвалу Радянського Союзу, в часи смерті старого й народження нового наш головний герой Славко був уже повнолітнім юнаком з повною середньою освітою, юнаком, що стояв на порозі дорослого життя; а от дитинство й шкільні роки Славка припали на прискорено-застійні й перебудовно-розвальні часи, останні часи Радянського Союзу.

Отака от коротка історія імен представників славного роду Пузиків, історія, в якій певним чином відбилась історія їхньої, тобто нашої спільної з Пузиками, батьківщини.

Отже, Славко. В’ячеслав Гервасійович Пузик. З чого ж розпочати розповідь про цього нашого головного героя. Гадаю, що розпочинати розповідь не тільки про головного героя якогось роману, а взагалі про якусь людину треба з чогось головного, з чогось найважливішого, притаманного цій людині. А що для людини взагалі може бути більш важливим, аніж її духовність, її, так би мовити, моральне обличчя. І якщо з цього, найважливішого духоно-морального боку охарактеризувати Славка Пузика, то можна сказати, що про таких людей, як Славко, зазвичай говорять, що це людина добросерда, або ж добродушна, адже і в душі і в серці нашого героя було тільки добро. А ще можна сказати й так, що герой наш був людиною доброї волі, тобто волів добра: скільки себе пам’ятав Славко, тобто протягом усього свого свідомого життя він хотів тільки добра. Так, так, Славко хотів добра, одного добра, тільки добра і нічого окрім добра!

Щоправда, якщо взяти до уваги те, що Славків батько був простим радянським колгоспником, причому дуже, дуже багатодітним, і заробленого тяжкою працею йому заледве вистачало, щоб прогодувати сім’ю, то цілком зрозуміло, що ніколи ніякої зайвої копійки за все життя Гервасій не бачив і ніякого власного добра так і не нажив аж до самої старості. Таким чином, за відсутності хоч якогось більш-менш вартісного власного добра в сім’ї Пузиків, Славкові, хочеш-не-хочеш, а доводилося хотіти добра чужого.

І скільки себе пам’ятав Славко, тобто протягом усього свого свідомого життя він бачив, що в декого з його односельців таки накопичувалось доволі багато добра, в декого ж із колгоспного керівництва від цього добра просто ломилися комори і скрині, а вже щодо голови колгоспу – то від кількості його добра в бідного Славка просто таки паморочилося в голові. І чим більше Славко, за відсутності власного добра, бачив добро чуже, тим більше йому цього чужого добра хотілось. І що ж дивного в тому, що Славко так пристрасно хотів добра чужого, якщо свого власного добра в нього не було. І що ж дивного в тому, що і серце й душа Славка були переповнені виключно цим бажаним добром, адже скрині Пузиків були пусті пустісінькі.