Юрій Пересічанський - Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

Одне слово, конфлікт виявився очевидним, неминучим і нездоланним. Особливої ж гостроти ця суперечність набувала під час усіляких дійств, як то похорони, вінчання, входини й тому подібні події, які вимагали не тільки присутності на них батюшки, але й офіційного ним освячення такої події, що в свою чергу повинне було бути оплаченим, тобто винагородженим. До найсильнішого ж драматизму, що підіймався навіть аж до трагічного звучання знаменитого шекспірівського «бути, чи не бути», цей конфлікт доходив у мить появи на світ нового Пузика, адже народження тягло за собою хрестини, наслідком чого була поява імені у новонародженого. І тут вже без батюшки не можна було обійтись ніяким чином. І тут вже була, як кажуть, найпряміша залежність: чим більший, дорожчий, смачніший могорич отримував батюшка на хрестини – тим благозвучніше ім’я отримував хрещеник. Тобто, чим більший шмат відривав би під час хрестин котрийсь із Пузиків від свого власного черева на догоду попівській утробі, тим благозвучніше ім’я отримував би нащадок цього Пузика – і навпаки. Здебільшого ж завжди відбувалось оте саме «навпаки»: чим скупіший шмат на хрестинах діставався батюшці, тим дивніше й непристойніше ім’я отримував ново-хрещений Пузик.

А до того ж іще й ота просто таки неймовірна плодовитість Пузиків – то якщо б на догоду каверзному бажанню дати черговому новонародженому Пузику якесь панське ім’я, кожного разу Пузик-батько відривав би від власних потреб відповідний шмат добробуту всієї сім’ї, так від знаменитих черев роду Пузиків не залишилось би й сліду вже через декілька поколінь. І чим би тоді вони виправдовували своє власне прізвище? Дуже дивно було б побачити отакого собі якогось худющого дядька з прізвищем Пузик. Але Пузики, ясна річ, ніколи не ущемляли свої власні черева на догоду, хоч і важливішим з державного погляду, але все ж чужим попівським утробам, а тому й надалі Пузики гордо носили свої незмінні родові черева разом з прізвищем, хоча й доводилося їм за це розплачуватися тими, не зовсім гарними, а здебільшого зовсім негарними іменами, якими їх нарікали невдоволені батюшки. Звичайно, знаходилися серед односельців такі, що були не проти зайвий раз уколоти гостреньким кпином котрогось із Пузиків з приводу його незвичного йменнячка, але Пузики з цього приводу лише поблажливо посміхалися у відповідь, вдоволено погладжуючи свої тлустенькі животики – мовляв, балакайте, балакайте, а жирок у наших черевцях зав'язується. Та врешті, ні орати, ні сіяти, ні збирати урожай Пузикам аж ніяк не заважали їхні імена, якими б незвичайними вони комусь не здавались.

От, наприклад, хоч би взяти одне з незліченних відгалужень плодовитого роду Пузиків, оце саме відгалуження предків Славка Пузика. Коли у Славкового пращура, того самого Запердонового батька, ім’я якого ми вже домовились не згадувати через його явну нецензурність відповідно до сучасної лексикології, народився черговий нащадок чоловічої статі і постала потреба його охрестити, то постала, звісно, й потреба нести за це батюшці подарунок. І вже з самого вечора напередодні хрестин свого нащадка пращур Славка Пузика почав готувати цей самий подарунок батюшці.

Основною частиною цього дарунку мала бути досить пристойна сума грішми, яку належало передавати в таких випадках Господу Богу за посередництва батюшки, тобто віддаючи ці гроші просто таки попові в руки. І хоча всіх, звісна річ, брали великі сумніви в тому, що ці гроші до останньої копієчки потрапляли прямо до кишені Бога через руки батюшок і до цих рук не прилипала якась дещиця, а деякі високомудрі вільнодумці взагалі висловлювали сумнів у такій вже нагальній потребі Бога в їхній останній копійці, гроші все ж несли батюшкам справно й покірно, як істинно вірнопіддані великої і могутньої страшнодержавної православної імперії.

А крім грошей треба було піднести Господу Богу ще й продуктовий набір, так званий могорич, тобто треба було принести батюшці випивку й закуску, та не просто випивку й закуску, а так, щоб батюшка міг добряче бухнути й нарепатися добрячими харчами принаймні на добу. Адже, як були переконані батюшки, не буває багато їжі – буває тільки поганий апетит, тобто слабка віра в шлунок, а значить, треба просто щиро вірити в шлунок – і ніякі проноси й закріпи не стануть на заваді поступу до вічного блаженства. Отже, цей натуральний додаток селянського підношення переходив до Бога вже не через попівські руки, а через попівські утроби – і те, як саме відбувався в цьому випадку розподіл вжитого харчу між Богом і попом, залишалося великою таємницею, як кажуть, відомою тільки Богу. Людям же було відомо лише те, що залишки такого розподілу після попа були точнісінько такими ж самими як і після звичайних людей.

Одне слово, фінансово-матеріальні стосунки між попами та їхнім небесним начальством хоч дуже цікавили селян, все ж так назавжди й залишалися священною ніким не розгаданою таїною. Головне ж, ця таємниця ніяким чином не звільняла від обов’язку постачання харчами священних попівських утроб.

І, як вже було зазначено, й пращур Славка Пузика, не маючи ніякої змоги відмовитися від обов’язку підношення, напередодні хрестин звечора почав готувати цей подарунок батюшці. Відклав відразу досить пристойну суму грішми, поливши при цьому слізьми кожен, раніше вже политий потом п’ятак, котрий тепер мав так легко перейти в чужу кишеню.

Потім склав у кошик приготовані його дружиною наїдки: пляшку горілки, смажену курку, кільце ковбаси, шмат сала, пироги і ще декілька смаколиків, які для самих Пузиків були справжніми делікатесами, бо поласувати хоча б одним із таких блюд вони могли хіба що на якесь велике свято. Ясна річ, що під час складання смачного, запахущого кошика з кожним новим вдиханням цього райського «благовонія» і з кожним новим поглядом, кинутим на цю незрівнянну їстівну красу щасливий Пузик-батько ставав усе менш і менш щасливим від відсутності навіть якогось натяку на відповідь на гірке запитання про те, як міг Господь Бог допустити таку величезну несправедливість, що вся оця їстівна краса і велич, добута тяжкою працею, безповоротно проходить як повз власний рот Пузика старшого так і повз роти всіх його домочадців.

А треба сказати, що домочадців у не такій вже й великій оселі цього щасливого батька було не так вже й мало – Пузик-батько разом зі своєю дружиною вже мали досить таки багато дітей як чоловічої так і жіночої статі, точну кількість яких ми не будемо тут наводити, адже їх точну кількість навряд чи знали й самі Пузики-батьки: не всі діти в ті, малознайомі з медициною, часи виживали, й зібрати всіх їх в одному місці одночасно, щоб перерахувати, було неможливо.