Людмила Балдач - Iду до тебе в спогадах. Білі вірші

тихесенько вдарить в струни, ти цілуєш
мої губи, ти зірвав моє зізнання про
таємне, про кохання! Тремтить голос…

ХОЛОДНО

Мені в літню спекоту холодно, душу
заливають дощі, мені сумно
від спогадів, що приходять в ночі…
Лячно мені в самоті, одиноко
та холодно від вогню, що палає
в печі…
Плаче серце від сорому та відчаю,

що крадеться в тиші, ти забув
про шляхи що нами пройдені в
щасливі часи…
Твої слова згинули в вікові німоті…
Світить сонце мені в обличчя, заливає

золотом, я не бачу тебе за завісою жарких
променів, від твого погляду мені боляче
та нещадно холодно в самоті!

НЕСМІЛИВЕ КОХАННЯ

Мені так хочеться вернутись в час,
де зародилося моє кохання, таке
несміливе було – сльози та зітхання,

при зустрічі з тобою уста німіли, слова
зникали та очі пеленав туман.
Шалено билось серце в тишині, але
душа вмовляла – то обман!
Його слова і погляд знищили в мені
бажання думати, рухатись і говорити,

він зачаровував мене, мій спокій забирав
та сни мої завчасно знав, бо в них мене
одну не залишав. Мій всесвіт наповнив
він собою, але ніколи, чуєте – ніколи
не кликав за собою!

ЗАПЛАКАНІ ДОРОГИ

Коли тебе я бачу, то ледве втримуюсь від сліз, посміхаюсь через силу, мені бракує слів.
Дивлюсь в твої небесні очі, втопилась в глибині, вертатися не хочу, мені так одиноко на землі!
Коли тебе я бачу, то ледве втримуюсь від сліз,

мені так хочеться блукати з тобою без доріг…
Чому мені так важко признатися тобі, що я так
часто плачу уві сні!
Без тебе гірко так мені…
Коли тебе я бачу, то ледве втримуюсь від сліз, ніколи ти не взнаєш, як боляче від снів!
І вдень я мушу знати, що я себе в тобі не бачу, і серцем відчуваю край не смію переступити

я поріг, одна вертаюсь із заплаканих доріг…

КОЛИШНЯ

Такий довгий нестерпний день,
так далеко до ночі…
Хочу вдивлятись в твоє обличчя,

при сяйві місяця та зірок…
Трепіт рук твоїх відчувати, до ранку

з тобою гуляти, запах аїри вдихати —