Валерій Псьол - Життя як сон. Одна людина – два життя

Ліза, хоч і зробила боляче близькій людині, але вчинила правильно. Вона це знала.

Вже була майже північ, і її батьки мирно спали в своїй кімнаті. «Хоч маму з татом не розбудив», – подумала Ліза. Дівчина тихенько пройшла до себе, і знову лягла в своє затишне ліжко, сподіваючись якомога швидше заснути, адже вже післязавтра її чекав перший із таких важливих іспитів. Можливо, ці іспити вирішать всю її подальшу долю, а значить перед ними треба було добре відпочити. Готуватися, повторювати щось, вже сенсу ніякого не було, і Єлизавета це прекрасно розуміла. Вона і так на цю підготовку вже витратила більш ніж достатньо часу, а якщо враховувати ще й той факт, що в школі дівчина вчилася майже на відмінно, то у неї були всі шанси отримати найвищий бал. З цими думками, а також із мрією про світле майбутнє вона плавно занурилася в сон. Ось воно, доросле життя. І рівно в той час, коли зімкнулися дівчачі вії, годинник пробив північ.

Тієї ж миті Дмитро все ще стояв недалеко від будинку своєї коханої, дивився порожніми відчуженими очима в її темне вікно і потягував промоклу цигарку. Варто сказати, що курити при такій погоді вкрай незручно. Та й взагалі знаходиться на вулиці під час такого шторму вкрай некомфортно, адже дійсно, чого доброго, і захворіти не довго. Але кого в такі жалісливі моменти цікавить здоров'я? Докуривши без зупинки вже четверту сигарету, Діма зібрався було розвернутися і піти додому, як буквально в кількох метрах від нього вдарила блискавка. Звук грому оглушив хлопця настільки, що знадобилося декілька хвилин, щоб знову прийти в себе і усвідомити, що на вулиці штормова погода, і він стоїть один посеред дороги, промоклий до нитки і замерзлий, а значить, пора було якомога швидше йти додому. Хлопець дістав з промоклої наскрізь кишені телефон. «00:04» світилося на його екрані.

«Цікаво, як же це він до сих пір не потонув в моїй кишені», – про себе посміхнувся Діма і повільно побрів додому. Він і хотів було йти прибавити кроку, але, здавалося, що і сам Усейн Болт не зміг би пересуватися швидше в настільки вичавленому стані. Ще й через кілька хвилин після цього дивного удару блискавки Дмитро знову повернувся до своєї депресії, а значить, знову дістав пачку сигарет.

– П'ять штук залишилося, значить, доведеться йти ще й на заправку за новою пачкою, – звертаючись до себе, неголосно сказав хлопець.

Автозаправка була єдиним в окрузі місцем, де можна було вночі купити цигарок. Але для цього хлопцю необхідно було б зробити немаленький гак, розміром в декілька зайвих кілометрів. І звичайно, за будь-якої погоди, а тим більше під час такого шторму, Дмитру було б ліньки так далеко йти, адже вже вранці цигарки можна буде купити в магазині набагато ближче. Але цього разу всупереч будь-якій логікі він побрів до заправки. Тим більше що хлопець чомусь був упевнений, що вся ця нічна подорож виллється йому максимум в легку застуду. Причому ця впевненість виходила звідкілясь зсередини, так що ніякого страху за своє здоров'я навіть залишатися не могло.

За весь той час, що Дмитро йшов за сигаретами, він не зустрів жодного перехожого, лише одна машина проїхала назустріч. Її водій, напевно, подумав про Діму, що той взагалі втратив глузд, коли по такій погоді гуляє. А може, він і взагалі не помітив пішохода, заглиблений в свої думки. Ймовірно, так і було, адже ця машина якраз біля нього в'їхала в величезну калюжу, забризкавши хлопця з голови до ніг.

Коли Діма, нарешті, зайшов до свого будинку, була вже майже друга година ночі. Він іще раз покурив, стоячи біля порогу, і, нарешті, увійшов в тепле приміщення. Втомлений юнак навіть не помітив, як дібрався до ліжка, постелив його і ліг під ковдру. Тільки після цього він дістав свій телефон, подивився на екран, написав повідомлення, але так і не зміг його відправити Єлизаветі. Після кількох невдалих спроб написати гарний текст Дмитро поклав телефон на письмовий стіл, ліг на бік і спробував заснути.

Йому здавалося, що заснути швидко не вийде, і він буде довго крутитися в ліжку і мучитися без сну, як це часто показують у схожих моментах у фільмах. Але все вийшло по-іншому. Лише голова торкнулася подушки, втомлений розум відключився, і тіло підкорилося глибокому сну. Напевно, в такому вичавленому стані ніякі сни не можуть снитися… Вони йому й не снилися.

Однак же, цей сон не тривав довго. Напевно, не минуло й півгодини, як його телефон задзвонив. Відкривши одне око, юнак подивився на екран, на якому світився напис «Кохана». Не роздумуючи, хлопець взяв слухавку. В його серці ще грілася надія, хоч і марна, що дівчина одумається і забере свої слова назад. Але він твердо знав, що Ліза ніколи не брала свої слова назад і завжди знала, що говорила.

– Так? – голос хлопця звучав сонним і втомленим.

– Слухай, я так і не зрозуміла, чому ти пішов додому, та ще й за такої грози? Чому не залишився у мене переночувати? Батькам вранці якось би це пояснили, я б щось придумала, врешті-решт. Ти хоч там не сильно замерз? А то, на вулиці якось холодно, – залунав занепокоєний голос Єлизавети.

– Що? Ні, нормально. Так ти ж сама зачинила переді мною двері, і … – Діма був в шоці. Хоча, це дуже м'яко описувало його стан. Він взагалі не розумів, що коїться. Тут щойно Ліза вдарила перед ним дверима, а тепер телефонувала, ніби нічого й не відбулося. Дмитро ніколи не був майстром в розумінні дівчат, але це вже було занадто.

– Ти про що? Що за маячню ти зараз несеш? Як це я закрила перед тобою двері? Ти в своєму розумі? Значить, ще й я винна виходжу, так? Ні нормально. Значить, сам розвернувся, пішов за якоюсь терміновою справою додому і навіть чай не допив, а в підсумку ще й я винна виходжу?

– Ліз, я… Стій, який чай? Стривай. Ми не пили ніякого чаю. Ти мене навіть в будинок не запросила. Що це, взагалі це… – Дмитро вже начебто і прокинувся, але все ще не розумів, чи снилося йому це, чи все насправді відбувалося навколо. Він, звичайно, для гарантії вщипнув себе лівою рукою, і навіть відчув біль. Але все це було настільки дивним, що не могло відбуватися насправді.

– Ти вже що, випив? Ти п'яний? Ніколи не можу зрозуміти, коли ти встигаєш, – в дівчачому голосі звучала легка, награна образа. Цю ноту було нескладно вловити, особливо Дімі, що знав Лізу вже не перший день.

– Та ні, я не пив, Богом клянуся. Я просто…

– Так ти вже спав? Тоді пробач, що розбудила, – Ліза в черговий раз перебила його. Вона любила це робити, тим паче, коли її співрозмовник ніс якусь нісенітницю. – Тоді грійся там, і не думай захворіти. Цілую, на добраніч.

– Цілую. Доброї, – було чутно, як після цих Діминих слів Єлизавета зобразила звук, схожий на поцілунок, після чого скинула виклик.

Хлопець же, так і залишився сидіти з телефоном в руці, не розуміючи до кінця, що взагалі з ним коїлося. Прийшовши до тями через декілька секунд, він спробував знову вщипнути себе, тепер якомога сильніше – ні, він явно не спав, а значить, все це не приснилося. Раптом телефон запищав і вимкнувся – сіла батарея. Дмитро взяв зарядний пристрій і поставив мобільний на зарядку. Він навіть не знав, котра була година, та й це, чесно кажучи, найменше хвилювало його тієї миті. Взявши на автоматі з кишені сигарету і запальничку, він вийшов на вулицю.