Валерій Псьол - Життя як сон. Одна людина – два життя

– Чорт! – несподівано навіть для себе вигукнув Діма. – До чого ж холодно.

Юнак швидко закрив вхідні двері і повернувся за курточкою. Після чого спробував якомога швидше покурити і привести до ладу свої думки. Для цього він розмірковував вголос. Іноді це дійсно допомагало знайти вихід з ситуації, що склалася.

– Так, погода точно не змінилася, – міркував Дмитро. – Але ввечері мені, здається, не було так холодно. Начебто, ні. Ага, і вдаривши у Лізи головою вхідні двері, я теж нічого не відчув. Може, це, звичайно, через собачий холод, але навряд чи, – сказав собі юнак, зробивши останню тягу і викинувши цигарку. – Значить, оскільки зараз я не сплю, то, що ж, було тоді? Може, ми, і правда, пили з Лізою чай, але чому ж я цього не пам'ятаю? У мене, точніше, поруч зі мною, вдарила блискавка. Блискавка, хм-м… А що, якщо через це я щось забув, а потім напридумав собі всякого різного. Могло ж і таке бути! А може, це взагалі був сон… Тоді нічого собі, такий сон! Розповім завтра Лізі, ось вона здивується.

Дмитро швидко зайшов у будинок, зачинив двері і попрямував до своєї кімнати. Він вже давно не радів так, як тепер від розуміння того, що розлука з Лізою йому могла тільки наснитися. Але головне, що їх стосунки все ще не зруйновані, а значить, їх ще можна зберегти. І до того ж, хтозна, можливо колись йому й знадобиться цей досвід зі сну або бачення, бо ж раптом те, сталося з ним, було віщим сном. Недаремно все в ньому було таким реалістичним. І з твердим рішенням знову бути з Лізою собою, замість того, щоб боятися її втратити, юнак вже вдруге за ніч ліг до свого ліжка.

– Нехай це був і сон, але все ж, я повірив у нього, і боляче було ніби по-справжньому. Ні, я тебе більше ніколи не втрачу, – з цими словами, сказаними собі для підбадьорення, Дмитро сховався під ковдрою і знову заснув.

До ранку дощ припинився, і лише іноді на землю падали краплі з мокрих дерев. Але вже до десятої години ранку листя на деревах висохло під теплим, але ще не жарким літнім сонцем. Коли Дмитро прокинувся, а прокинувся він того дня рано, навколо вже вирувало життя. Сусіди, які звикли вставати з першими променями сонця, вже займалися сільським господарством. Дімині батьки разом із невеликою присадибною ділянкою та городом тримали ще й невелику кількість худоби. Але юнак, який тільки недавно приїхав з інституту тепер не особливо в це вникав. Більш того, він неодноразово намагався довести своїм батькам невигідність такого промислу, обґрунтовуючи це з економічної точки зору, але хіба їм що доведеш?

Не можна сказати, що відносини у хлопця з батьками були натягнутими – здебільшого їх взагалі не було. А майже всі розмови між цими представниками поколінь зводилися до «доброго ранку – смачного», але не варто в цьому когось особливо звинувачувати, просто сьогодні схоже відбувалося в більшості сімей. Люди стали більш незалежними, більш вільними, але в той же час більш самотніми, і популярні сьогодні соціальні мережі тільки сприяли цьому. Але Дмитро не був яскравим фанатом соціальних мереж – це лихо обійшла його стороною.

І все ж, як би дивно це не звучало, юнак того дня прокинувся раніше батьків, що було вкрай рідкісним явищем, адже частіше, навіть майже завжди, мама заходила і будила хлопця до сніданку. Але сьогодні все було по-іншому. Ще, перед тим як заснути Діма вирішив зробити якийсь незвичний вчинок і здивувати тим самим Лізу. Навіщо? Він сам не знав. Просто відчував, що повинен був щось зробити.

Прокинувшись ще до сьомої ранку, заправивши ліжко і викуривши ранкову сигарету, Діма тихенько вийшов із дому і направився до Єлизавети. З собою цього разу цигарки він не брав, адже Ліза завжди була категорично проти того, щоб її хлопець палив. Варто сказати, що відстань між ними було немаленькою, так що звичайна прогулянка пішки займала не менше півгодини. І прийшовши до неї, від нього вже не залишалося ніякого запаху тютюну.

Весь шлях юнак думав про те, що йому вчора наснилося: про ту грозу, про їхнє розлучення. І тільки один факт залишав його в повному нерозумінні того, що відбувалося з ним – що такого термінового йому потрібно було вдома, що він пішов від Лізи в сильний дощ. Адже ніяких важливих справ не було, більш того, такий вчинок тепер здавався Дімі дуже дивним, навіть божевільним. Та й весь вчорашній вечір якось вивітрився з його голови через цей божевільний сон, через ту грозу, а можливо, і ще по якійсь причині.

Вже підходячи до Лізиного подвір’я, він згадав, що хотів чимось здивувати свою кохану, але не тільки ж своєю присутністю в такий ранній час. Збентежений він зупинився на перехресті. Рука автоматично полізла до кишені, але грошей він там не знайшов – ще б пак, адже він забув удома гаманець. Хоча, з іншого боку, навіщо йому зараз би знадобилися гроші?

– Так, заспокойся, треба прийти в себе. Я не маю права виглядати дурником, – неголосно про себе сказав хлопець, поплескавши долонею по щоках. «Хоча зазвичай у мене це непогано виходить», – цю останню частину речення він додумав уже без слів.

Раптом його погляд упав на троянди, що росли на сусідній клумбі. Обернувшись на всі боки і не помітивши там нікого, юнак підійшов до клумби і акуратно зламав собі кілька квіток. Ясна річ, що ніякої гарної обгортки у нього не виявилося, – це були просто три червоні троянди. І визнавши це досить романтичним, Дмитро пішов далі.

Ліза все ще спала, а тому розбудити її букетом троянд було б гарним вчинком. Саме так вирішив Діма, зупинившись напроти її будинку. Ближче підходити він не став, вирішив зателефонувати та запросити її вийти. Діставши телефон з кишені, і вже за звичкою набравши номер своєї коханої, юнак різко видихнув для впевненості і натиснув на виклик. Як, напевно, і слід було очікувати, Ліза не взяла слухавку. Проте хлопець не зневірився, і це було абсолютно логічним, адже вона, напевно, ще спала.

Десь у свідомості у Дмитра навіть прокралася думка залишити квіти біля її дверей, але така ідея була швидко відкинута, і він зателефонував коханій ще раз. Потім іще раз. І ще. Разу з шостого Ліза, нарешті, взяла слухавку. Незважаючи на те, що її голос був ще досить сонним, в ньому вже була присутня якась нота енергійності, а її жіночний тембр міг би, напевно, закохати в себе навіть того, хто жодного разу її не бачив. І це було сильним контрастом того незрозумілого сонного бурмотіння, яке вчора звучало із Діминого роту – Єлизавета добре знала що відбувається. Вона завжди знала.

– І навіщо, скажи мені, ти будиш мене о восьмій ранку? Тобі що, робити більше нічого? І, по-моєму, ми вчора і до цього один одному вже все сказали. Тим більше у мене завтра такий важливий іспит. Дай мені виспатися, врешті-решт! – сказавши це, Єлизавета кинула слухавку.