Олександр Маяков - Іграшка

– Стоп! – Сказав він і повернувся, нарешті, до Марі. Вона так і напівлежала на ліжку. Вона зігнула ноги, прикриваючи оголені груди. Закритися руками вона не могла, так як замість них у неї були два обрубка, сантиметрів по десять від плечей.

– Я не очікував такого. – Чесно виголосив Ноель. – Ти, правда, повір мені, дуже вродлива. – Він провів рукою по її щоці, волоссю. – Ти прекрасна. У тебе витончена фігура, тонкі риси обличчя і це розпатлане волосся… але руки. Що трапилося з ними?

– Коли мені було п'ять, ми з батьками поїхали до Бресту, до родичів мами. По дорозі ми потрапили в сильну зливу, машину повело і ми врізалися у вантажівку, що перевозила сталеві листи. Від удару нашу машину розвернуло, а кріплення на вантажівці злетіли і листи, як сотні гильотин, обрушилися на машину. Я сиділа ззаду, пристебнута і потягнулася до мами, яка сиділа попереду. В той момент машину розрізало на дрібні смужки. Торкнулося тільки передню частину, її перетворило на місиво. Мені ж відрізало тільки руки. – Вона розповідала на диво спокійно, тільки сльози котилися струмком по її щоках.

Ноель мовчки сидів і слухав. Він, наївний шмаркач, думав, що його доля важка. Але він хоч знає, що його батьки десь є на цьому світі. Точніше, він нічого не знає про своїх батьків, так як його підкинули в притулок. Як в дешевій мелодрамі, принесли в кошику вночі до порогу, постукали, залишили кошик і втекли. Банально. Він ріс серед таких же покинутих як і він. Точніше, до сих пір живе там, адже йому лише на словах вісімнадцять років, а на ділі тільки шістнадцять. У «Клуб» він потрапив тільки за допомогою одного свого знайомого, з яким він спілкувався, тікаючи з притулку. У знайомого були гроші, якими він і купував собі друзів. Одним з таких друзів і був Ноель. Для знайомого це було щось на зразок розваги. З повіями простіше, ти вибираєш сам з ким спати, а тут лотерея. Ноелю було все одно куди йти, тому він став членом «Клубу» за компанію. Це сталося, як раз сьогодні і Марі була його першою партнеркою в «Клубі».

Взагалі, Марі була другою жінкою, з якою у Ноеля був секс. Першою була його подруга з притулку, але рік тому вона покинула притулок і поїхала кудись на південь. Ноель важко переживав цей розрив.

Марі тихо плакала, Ноель не знав, що сказати їй.

– Пробач, – тихо видавив із себе Ноель. – Я не знав.

– Досить. – Труснувши головою, щоб змахнути сльози, вимовила Марі. Ноель взяв свою футболку і витер їх.

– Я ж сказала, досить. – Тихо промовила дівчина. – Я не хочу, щоб мене жаліли, тільки тому, що у мене немає рук.

– Я не жалію тебе. – Відповів хлопець. – Я просто допомагаю тобі. Ти ж просила, щоб я одягнув тебе.

– Так, але я не просила витирати мені сльози.

– Давай все ж таки я одягну тебе. – Він потягнувся за її речами і став одягати дівчину. Потім він допоміг їй піднятися і відкрив двері в жіночий коридор.

– Ти на наступному тижні будеш тут? – Запитала вона. На Марі були сірі балетки, сині джинси і біла майка, яка не приховує каліцтва. Так і не скажеш, що вона графиня.

– Так, але лотерея…

– Я буду, сподіватися, що нам випаде один номер.

– Може, зустрінемося за межами «Клубу»? – Несподівано запитав Ноель, прикриваючи двері.

Марі здивовано подивилася на нього.

– Що? – Тепер дивувався Ноель.

– Нічого, – відповіла вона. – Просто ще ніхто з… – вона кивнула на ліжко, – не пропонував мені такого. Рідко хто допомагає одягтися. А тут ти…

– Просто скажи так чи ні. – Сказав Ноель.

– Так, але пообіцяй, що ти це робиш не з жалю до мене.

– Обіцяю. – Сказав він, відкриваючи двері.

– Завтра, о 14.00 біля входу в «Клуб». – Сказала вона, виходячи. – Тобі не можна в цей коридор.

– Знаю, – відповів він, закриваючи двері.

Ноар сиділа в своєму кабінеті і переглядала папери. За ті сім років, які вона є головою холдингу, вона навчилася розбиратися в документації і звітах. Спочатку вона у всьому покладалася на Жуля, але потім зрозуміла, що від дворянина в ньому нічого, крім прізвища, не залишилося. Тому Ноар взялася за справи сама.

– Ти сьогодні прекрасна. – З посмішкою вимовив Жуль. Він сидів на краю стола і милувався Ноар.

– Залиш, Жуль. – Не відриваючи погляду від паперів, вимовила Ноар.

– Ти все так ж холодна. – Він встав і підійшов до вікна за спиною Ноар. Вид був прекрасний. З вікна була видна Ейфелева вежа, гордість всіх парижан. Ні, що там парижан, всіх французів.

– Я вдячна тобі, як другові П'єра, не більше. – Сухим тоном відповіла Ноар. Сьогодні на ній була червона сукня футляр. Волосся вона не збирала в хвіст, а залишила розпущеним. Кілька кілець прикрашали пальці, а шию тонкий ланцюжок з кулоном.

– П'єра вже вісім років немає в живих, може, вистачить з себе черницю корчити. Чи ти думаєш, я не знаю, що ти відвідуєш цей «Клуб»?

Ноар відклала папери, розгорнула крісло і подивилася на співрозмовника. Жулю було вже за сорок, але, ні дружини, ні дітей у нього не було. Тому він і підбивав клинці до Ноар.

– Жуль, що тебе дратує? – Запитала Ноар. – Те, що я сплю з чоловіками з «Клубу» або те, що я не сплю з тобою?

Жуль нарешті повернувся до неї.

– Я кохаю тебе, Ноар. – Сказав він.

– Ні, Жуль, – похитала головою Ноар, піднімаючись з крісла. Вона впритул підійшла до Жулю і заглянула йому в очі. Ноар була на голову нижче Жуля. Він дивився на неї зверху, не відводячи погляду.

– Ти любиш не мене, – підставляючи свої губи під поцілунок, продовжила вона. Він потягнувся до неї. Ноар однією рукою обійняла його за шию. – А мої п'ятдесят п'ять відсотків акцій. – Вимовивши це, вона різко відійшла від нього. Він так і залишився стояти в комічною позі, простягаючи губи до неї.

– Тобі мало, катастрофічно мало, – ідучи кабінетом, продовжила Ноар, – твоїх двадцяти п'яти відсотків. Тобі потрібен контрольний пакет акцій.

Жуль вже взяв себе в руки і з гідністю відповів.

– Я не настільки меркантильний.

– Та що ти кажеш? – Вона посміхнулася і грайливо оперлася руками на стіл. У такій позі Жулю було видно її декольте і він мимоволі проковтнув, заглянувши в нього. У Ноар це викликало вибух сміху.

– Навіть якщо і так. – Спокійно міркував Жуль. – Ти щось втрачаєш? Ні, я і так веду всі справи фірми. Компанія від цього тільки виграє.

– Виграєш ти. – Відповіла Ноар. – У тебе буде фірма, дружина красуня.

– Від скромності ти не помреш. – Перебив її Жуль.

– Скромність не є моїм недоліком.

– Так, – кивнув співрозмовник. – У тебе достатньо інших недоліків.

– Так? – Здивувалася Ноар. – І які ж?

– Жадібність, меркантильність.

– Тобі так подобається це слово?

– Можливо.

– На жаль, але ти не правий. – Вона пройшла в інший кінець кабінету і вальяжно сіла на диван, закинувши ногу на ногу. На кінчиках пальців вона балансувала туфлею. Це гра. Вона знала слабкості Жуля і його реакція її бавила.