Олександр Маяков - Іграшка

– Так? Тоді чому, поясни мені, вісім років тому, ти не змогла надати допомогу П'єру? Відповідай, чому ти не подзвонила його лікаря? Чому?

– Лікар був поза зоною досяжності! – Крізь зуби сказала Ноар. – Швидка приїхала пізно, а ліки не допомогли.

– Або були введені занадто пізно. – Тихо сказав Жуль.

– Я не медсестра і мене вивертає від виду крові.

– Та що ти говориш. – Посміхнувся Жуль і всівся в крісло Ноар, за її стіл.

– Зручне крісло, чи не так? – З сарказмом запитав він. – Може заради цього крісла ти і злякалася виду крові. Може тому твоя рука зі шприцом здригнулася?

– Навіщо ти це мені кажеш? – Спокійно запитала Ноар. – Біжи ж в поліцію.

– Ні, – похитав головою Жуль, відкинувшись у кріслі. – Я не здам тебе фараонам, ти мені потрібна тут.

– А не боїшся, що я тебе так само як П'єра…

– Отже я прав?

– Отже ти ідіот.

У кабінеті настала тиша. Ноар сиділа і допитливо дивилася на Жуля, а він дивився в стелю.

– Як там поживає твоя племінниця? – Ноар першою порушила мовчання. – Марі, здається.

– Прекрасно! – Жуль відірвав погляд від стелі і подивився на Ноар. – Сидить в маєтку з моєї матусею, і потихеньку витрачає мої грошенята.

– Чи багато каліка зможе витратити? – Запитала Ноар.

– Досить.

– Боже, який же ти скупий. – Сказала Нора. – Тобі її не шкода?

– Шкода. – Кивнув Жуль. – Може, тому я так намагаюсь так звабити. Щоб забезпечити свою бідну і нещасну племінницю…

– Жуль, ти визначся. – Грубо перебила його Ноар. – Або ти кохаєш мене, або піклуєшся про племінницю. Для такого егоїста, як ти, обидва варіанти відразу – це вже багато. Та й так зрозуміло, що ти брешеш. Сподіваюся, вона з голоду не вмирає?

– Ти справді думаєш, що я настільки бездушний, щоб приректи свою єдину племінницю на голодну смерть? Навіть якби я цього захотів, моя маман дістала б мене з пекла і змусила платити за рахунками. Але, поки що, я плачу по рахунках сам, власною рукою.

Ноар вальяжно перекинула ногу на ногу.

– Тобто, ти стверджуєш, що в тобі ще залишилося хоч щось людське?

– Повір, людського в мені ще дуже багато. Навіть більше, ніж ти можеш собі уявити. Я не такий вже і егоїст, як ти думаєш. Сім'я – ось що для мене важливо.

– І при цьому крім матері і інваліда у тебе немає нікого.

Жуль встав з-за столу і підійшов до Ноар.

– Одне слово і ти станеш моєю сім'єю. – З надією в голосі промовив він.

– Я вже казала тобі «ні»! – Холодно відповіла вона.

Жуль мовчки вийшов з кабінету.

– Отже те, що Марі теж член «Клубу» тобі все одно? – Запитала Ноар у порожнечі. Звичайно, Жулю було все одно, чим там займається його племінниця. Ходить в «Клуб», на панель, не важливо. Завагітніє, так навіть краще, буде привід позбутися неї.

Ноар прикрила очі і спробувала задрімати.

Ноель не любив запізнюватися, тому прийшов на п'ятнадцять хвилин раніше. У «Клубі» якраз були відвідувачі і скоро вони повинні були виходити. Випросивши кілька сотень євро у Жана, свого багатого друга, Ноель стояв, тримаючи в руках букет троянд. Взагалі, троянди стандартні квіти. Так, саме стандартні. Вони підходять до будь-якого випадку. Звичайно, флористи можуть прочитати цілу лекцію про квіти і про те, коли які квіти прийнято дарувати. Але більшість людей впевнені, що троянди можна дарувати всюди і завжди. Та й хто, по суті, замислюється про таку дрібницю, як квіти. Вони елемент свята, не більше. Просто частина ритуалу.

Рівно о 14.00 до входу повільно підкотив «Роллс-ройс Фантом» чорного кольору. Шофер відчинив двері і нахилився до пасажира. Через мить він, тримаючи Марі за плечі, допоміг їй вибратися з машини. Сьогодні на Марі були сандалі на невисокій шпильці, темні бриджі та чорна сорочка. Рукава сорочки були зав'язані у вузли на рівні ліктів.

З іншого боку самостійно вийшла з авто жінка в сірій сукні, що нагадує чернече вбрання. Вона нагадувала домоправительку з творів Астрід Ліндгрен. У дитинстві книги про Карлсона були улюбленими книгами Ноеля, тому побачивши супутницю Марі, він мимоволі посміхнувся.

– Вітаю. – Сказав він, простягаючи букет.

– Привіт, – відповіла Марі. Домоправителька миттєво взяла з рук хлопця букет, кинувши обурений погляд на нього.

– Пробач, я… – усвідомивши незручну ситуацію, Ноель спробував виправдатися.

– Я ж просила, без цього. – Перебила його Марі.

– Добре. – Кивнув хлопець.

– Ноель, це Анна, вона супроводить нас. – Представила свою супутницю Марі.

– Дуже приємно, – Ноель простягнув руку для потиску. Анна невдоволено подивилася на нього і удостоїла простого «Взаємно».

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.