Олексій Щуров - Небіжка для ляльки

© Олексій Щуров, 2017

ISBN 978-5-4485-8358-2

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Вона прийшла, та відкинула убік невеличку шкіряну сумочку, яку давно пора було порізати, та використати клаптики замість латок на крісло, що давно волало про забуту дірку та щоразу нагадувало про це сталевими пружинами. Проте сумка вже була нінащо нездатна – тільки милувати очі котів та собак на смітнику. «Коли ж це сталося? Мабуть в оскаженілому натовпі, у підземці», – вирішила Ґейдвіг. Вид у неї і справді був не з найкращих. Завтра треба сплачувати ренту за цю халупу, яку власник називає апартаментами. Які? Звичайний бедсіттер, де розміщується спальня, вітальня, кухня та робоча майстерня, захаращена уламками сухого гіпсу та глини. Різкий дзвінок телефона привів Ґейдвіг до тями і вона, спотикаючись, дошкандибала до цього набридливого крячуна і взявши слухавку, була готова розбити цей апарат, але раптом вона заспокоїлася. «Так, я буду… Отже, де саме вечірка? Максе, мені треба з тобою поговорити, я зараз у скруті. В мене викрали останні гроші». Раптом голос зник і Ґейдвіг почула ці довгі гудки. Отже, на вечірку вона піде. Пішки, бо ні на чому. Макс хоча і не вартий її довіри, проте зараз він останній порятунок.

***

«In this town we call home everybody hail to the Pumpkin-song», – Мерлін Менсон вереском оглушив Ґейдвіг, коли вона увійшла до темного приміщення у штучному павутинні зі страхітливими тарантулами та загубилася у готичному натовпі, що святкувала Гелловін. Вона озиралася у пошуках Макса, і коли вона так його і не впізнала і вирішила йти, вона відчула терпкий цілунок на своїй шиї.

– Максе, це ти? – спитала вона і, не почувши відповіді, продовжила. – Нам треба поговорити, я казала по телефону про що. Є місце спокійніше?

Відповіді так і не було. Чоловік почав просувати її до виходу з клубу, і коли задуха приміщення залишилася позаду, він тихо відповів:

– Макс не зміг. Я замість нього. Ти, мабуть, Ґейдвіг?

Вона кивнула.

– Так, ти навіжена, яку він мені описував, – продовжив він тоном оцінювача. – Саме така мені і потрібна. Ти знаєш, як створюють ляльок?

Звісно, Ґейдвіг знала, як робити скульптури. Вони чимось подібні до людей та до їх маленьких копій – такі ж навіжені у середині.

– Ти хто? І чому Макс не прийшов? – злякалась вона. – Не наближайся, бо покличу копів.

– Макс розповідав про тебе, тобі нічого не загрожує. Я можу вирішити твої проблеми, якщо хочеш, – незнайомець залишався у темряві, і від того його баритон звучав загадково і дещо лячно. – Кривдити я нікого не буду. Ти зараз поїдеш зі мною. Це стосується роботи, яку я хочу тобі запропонувати. Макс дав мені гарантії, що ти погодишся. Не станемо його засмучувати. Я тебе переконав?

– Так. І яка робота?

– Не на вулиці про це ж казати. Їдьмо до мене обсудити умови.

У примарному неоновому світлі Ґейдвіг розгледіла перстень на пальці незнайомця – не дуже дорогий чи коштовний, з чорним прямокутним каменем, який було трохи зміщено праворуч. Коли він ворушив пальцями, відкриваючи двері авто, асиметрія цього персня вразила Ґейдвіг: ліва частина була більш високою, ніж права, та нагадувала гілля дерева; щодо останньої, то її решітка була схожа на череп. Проте відмовлятися було запізно, і вона зайняла заднє сидіння. Чоловік сів за кермо; автівка швидко рушила по пагорбах нічного міста. На крутих поворотах у Ґейдвіг перехоплювало подих, вона міцно хапалася за спинку крісла водія, та ледве не кричала від страху, бо кожного разу їй здавалося, що автівка має перевернутися, або врізатися у стовп чи дерево.

Десь хвилин за сорок вони так і кружляли по трасам та автобанам міста, поки за вікнами не запанувала цілковита темрява: вони покинули цивілізацію та мчали на повній швидкості прямо по дорозі до лісу, потім, звернувши з траси, авто поїхало навпростець через хащі. Ґейдвіг розуміла, що питати зараз недоречно, але їй було справді моторошно. Кінчики її пальців охолонули та стиснули спинку крісла, де був незнайомець. У голові промайнула думка про маніяка, але раптом машина зупинилася.

– Ну що, тобі сподобалася поїдка? – поцікавився незнайомець. – Макс казав, що ти не з полохливих, але зараз я, мабуть, роздумаю, мати з тобою справу. Ти мені шию ледве не роздряпала своїми нігтями.

Ґейдвіг все ще сиділа, втиснувшись у крісло та дивлячись уперед. Тільки зараз вона почала розрізняти темний силует будинку, куди її привезли. Дім був, як на неї, величезним та нецікавим для неї з точки зору улюблених абстракцій, з якими вона мала справу. Звичайний старий класичний – таких ще багато збереглось. Все ж вона віднайшла сили, щоб відчинити двері та вийти з теплого салону до холодної ночі. Незнайомець взяв її під лікоть та настирливо – куди поділася його спокуслива манера у клубі? – повів її до темної оселі. Проскрипів ключ у замку, і Ґейдвіг була змушена війти у темряву, де нічого не відчувалося. Загорілося тьмяне світло ламп у довгому коридорі, що відбивалося на персні чоловіка, але не було видно ані рис його обличчя, ані самої статури. Він мовчки повів Ґейдвіг до її спальні нагорі, не даючи їй спотикнутися на сходах, і коли вона ввійшла до спальні, він залишив її зі словами:

– Усі питання вирішимо завтра. Зараз лягай та спи. Май на увазі, що тобі вставати рано. Мені потрібна твоя свіжа голова, здатна прийняти те рішення у твоєму житті, яке змінить його докорінно.

Він залишив її одну у темряві. Вірніше було б сказати, що він розтанув у ній та нікуди не пішов. Намацавши ліжко, Ґейдвіг лягла у нього не роздягаючись: невідомо, що може відбутися з нею посеред ночі, проте сон дуже швидко оволодів нею, і вона забула про невдалий день. Навіть марення до неї не йшли, був тільки морок невідомого життя, яке повинно розпочатися наступного дня у невідомому домі десь за лісом.

***

– Час прокидатися!!!!!! – заволав у неї над вухом динамік, так гучно, що в неї ледве не луснули барабанні перетинки. Ґейдвіг скотилася з ліжка та боляче вдарилася об підлогу. «Нічого собі будильник», – подумала вона, повільно встаючи на ноги та оглядаючи кімнату, де нічого більш не було зокрема ліжка. Вікно було зафарбоване білим, білими були стини і стеля, немов кахлі у лікарні. Від усього цього у Ґейдвіг по спині пробіг холод. Куди її все-таки занесло і чи не черговий Максів дурний жарт? Її погляд зачепився за єдину кольорову пляму – аркуш червоного паперу з чорними друкованими літерами. Взявши його до рук, вона почала читати дрібний шрифт, який тяжко було розібрати на темному тлі.