Олексій Щуров - Небіжка для ляльки

***

Ґейдвіг була вже готова до виходу у світ. Вона роздивлялася себе у дзеркало і відкривала саму себе для себе. Одяг від мадам Дізгайз перетворив знищив суміш панк-хіпі-емо, замінивши її на іншу – вишуканість плюс спокуса. Оголені плечі були немов вирізані зі слонової кістки, і тон сукні це підкреслював досконально. Мабуть, вони усі були хамелеонами, бо Ґейдвіг пам’ятала, що не вибирала жодної темного кольору – і ось зараз вона одягнута у насичений вишневий, що так пасував до її карих очей та короткої стрижки, на її обличчі – макіяж, не крикливий, а саме такий, що підкреслював її зовнішню миловидність… «А нічого я виглядаю, сексі», – подумала Ґейдвіг. – «Чи могла я мріяти про усе це. Стоп. Важливо зараз нічого не втратити. Я повинна сподобатися Іколу, причарувати його і тоді я зможу мати усе, що забажаю. Звісно не одразу, проте, саме його я хочу. І навіть я зможу зайняти вищій піст у цій компанії. Хоча він тут задніх не пасе, я варта більшого», – вона роздивлялася себе у дзеркало з усіх боків, і не могла все ще повірити: ранок наснився їй, а зараз вона поринула у реальність, про яку ніколи більш не жалкуватиме.

Вона посміхнулась своєму відображенню і спитала уголос:

– Ну що, друга я, ти вже не перетворилася на крільчиху?

І ще раз посміхнулася, бо бачила у дзеркалі тільки себе справжню, без жодних химерних перевтілень. Вона ще раз посміхнулася до себе і, почувши об’яву з динаміка, що їй пропонується спуститися до автівки, полегшено зітхнула. Зараз має початися найголовніша вистава її життя, фінал якої один – або пані, або пропала. Вона сіла в автівку, ту ж саму, яка увесь цей час возила її цю добу, але нікого не було. Поступово у неї уривався терпець. Вже було темно, щоб їхати до міста, до того ж, як і було сказано в об’яві, вона не повинна була одягати щось зайве поверх сукні, і зараз її живцем їв майже грудневий холод, який іноді приходить у листопаді. Ґейдвіг просиділа здригаючись від холоду майже півгодини, і коли їй набридло, вона відчинила двері і потрапила ногою у калюжу під крихким шаром льоду. У черевик набралася вода і Ґейдвіг не стрималася від лайки: підбор було зламано, замшу було пошкоджено водою, і нога перетворилася на дерев’яну від морозу.

І тут Ґейдвіг немов вогнем обпалило: усі її плани до біса! Вона завалила випробування. Звісно, зараз до неї вже ніхто не підійде, а якщо і підійде, то зі звісткою, що контракт розірвано і вона може забиратися геть. Лють і несамовитість охопили її, і вона вже була готова прямувати до дому, зачинитися у спальні та вимагати гідного з нею поводження, коли раптом поряд з нею – невідомо як – з’явився Ікол. Вона відчула цього появу, хоча не бачила. Вона чула, як хтось інший сів на місце водія і завів авто. Знову їхали у ніч. Під час поїздки Ґейдвіг не вимовила ані слова. Їй вже було байдуже щодо роботи і щодо ресторану. Вона ненавиділа Ікола у той момент усією душею, прагнула, що автівка врізалася у дерево або стовп, щоб тільки вона залишилася живою, щоб потім самій, без втручань сторонніх незнайомців або друзів будувати своє життя.

Ікол нахилився, зняв її черевик і відламав підбора.

– Так буде набагато ліпше, – почула від нього Ґейдвіг. – Ти правильно зрозуміла суть поїздки, кмітлива. Вважай, що зараз відбувається така мить, коли маєш вчитися поєднувати приємне з корисним, інакше тебе просто зжере життя і ти ніколи не навчишся посміхатися йому.

Ґейдвіг нічого не відповіла. Вона була роздратована і не бажала ні з ким розмовляти. Нога ще не відійшла від холоду. До того ж в дівчини почалася нежить. Вона голосно чихнула, і її шмарклі прикрасили сукню липким павутинням. Не вистачало тільки гірлянди з необережних мух, бо Ікол вищирився, немов зголоднілий павук, а може, Ґейдвіг це знову привиділося?

Автівка зупинилася біля будівлі з високими сходами. «La Loup Blanc» було написано на хитаючийся вивісці, на якій було зображено білого вовка зі шматом червоного м’яса у пащі. Ґейдвіг відчинила двері і сама покинула автівку, не чекаючи, коли до неї наблизиться Ікол, щоб допомогти їй. Вона хотіла піти у інший бік і послати усе до біса, але Ікол міцно стиснув її руку.

– Ти підеш до ресторану у такому вигляді. Так хоче працедавець В і не мені змінювати його рішення.

– Начхати мені на нього, хай йому трясця! Мене ще ніхто так не опускав.

Ікол посміхнувся.

– Твої емоції – це пусті слова. Я бачу, що у тебе на думці. Гарні задуми. Я би і сам був не проти закрутити з тобою. Чого дивуєшся? Ти вже повинна була здогадатися, що корпорація особлива, і її співробітники – також. До речі, не розповіси мені, як ти будеш намагатися причарувати мене? Дай-но подумаю: щось з дешевого стриптизу? Не мій рівень і смак. Я прагну чогось набагато розбещенішого, ти мене ще не знаєш. Доречи, можу тобі запропонувати невеличку змову, але краще це зробити у ресторані за келихом вина. Ще мені сподобалася твоя впевненість. Ти так легко підписала папери, навіть не прочитала, про що там йдеться.

Ґейдвіг відчула себе повною дурепою. Звісно, як вона могла забути про ці химерні виверти! Він знає усе. Але щось підказувало їй: не викаже. «Якщо буде змова, я прийму у ній участь», – вирішила вона. А уголос відповіла:

– Пробачте, я зовсім забула про вашу здатність. Ви переконали мене, і хоча я виглядатиму, як намахана, я прийму пропозицію і піду до ресторану. Ви, Коле, обіцяли мені свято, тож я хочу свята. І воно обов’язково відбудеться – з шмарклями чи без них.

Ікол знову лагідно посміхнувся до неї. В його очах промайнули бісики. Він подав руку Ґейдвіг, і вони, немов нічого не трапилося, піднялися по сходах і увійшли до ресторану. Біля входу на них вже чекала хостес у білій вечірній сукні. На обличчі у неї була маска білої вовчиці, на оголених плечах – біле хутро. Її пронизливі очі критично зупинилися на вбранні супутниці Ікола, проте вона нічого не сказала, тільки привітно посміхнулася, показуючи маленькі, але гострі зуби. Мовчки вона провела пару до замовленого столику, на якому височила скляна ваза з фруктами, що нагадувала перевернутий низом догори дамський капелюх. Цікавенним виявилося те, яким чином фрукти було розташовано: в уяві могло здатися, що перед тобою поклали чиїсь голови.

Зала була порожньою. Ґейдвіг дивилася на Ікола і не впізнавала. Він виявився блідішим, ніж здавався, його довге волосся злотом падало на чорний оксамит, а сині очі прискіпливо дивилися на неї. Врешті-решт, Ґейдвіг не могла з легкістю розслабитися, бо вона чекала чергової дрібної прикрощі на цю ніч. Подали меню – дві червоні течки з білим вовком. Відкривши його та бігло переглянувши його карти, Ґейдвіг відмітила, що усі назви були так чи інакше пов’язані з цим хижаком: нарізки «Радощі вовка», «Язик de loupus», «Суп з вовчих нирок», «Ягня для хижака», коктейль «Вовча кров»… І це був тільки малий перелік з тих багатьох назв, що вона встигла спіймати оком. Ікол вже обрав для себе стейк «Конина у шлунку вервольфа» під соусом робер та червоне сухе вино «Перевертень Альп». Ґейдвіг швидко замовила коктейль та ягня.