Константин Деревянко - Украинка против Украины

Обычаи любили, а Христа — нет. Поэтому христианские таинства встречали бешеное сопротивление. Когда мать настаивала на венчании сестры Ольги, Украинка сочувственно писала последней: "Ти знаєш, як я відношусь до церковних церемоній взагалі, а до сеї спеціально, але, як вона вже конче мусить бути (коли се інакше вносить "трагедію" в родину!), то треба її принаймні зробити як найменше неприємною. Єдине, що є гарного при тій церемонії, то убрання молодої, правда ж? Врешті, діло не в обряді, а в настрої того дня…"Здесь — ироническое отношение к реакции матери, которая устраивает "трагедию" из отказа сестры венчаться. В 1902 г. ирония переходит в злость: "Ще злить мене сей культ празникування, все одно як культ вінчання у людей, що нібито не вірять в те, во ім’я чого установлені і свята, і обряди. Далебі, я сумніваюсь, чи то щире те невір’я і те вільнодумство, бо, щоб не щадить нервів своєї дитини для якихось "культурных переживаний", я того не розумію, в мою логіку то не поміщається". Родители декларировали свое неверие и вольнодумство, но настаивали на необходимости венчаться и этим самым не щадили "нервів своєї дитини". Дети были безбожниками последовательными и радикальными: раз Бога нет, то долой и церковную обрядность.

"Мене страшно, до краю гризе і гнітить ваша "тактіка мовчання". Господи, що за фатум непорозуміння та нещирости вісить над нашою родиною! І звідки ся нещасна традиція? Хто їй дав початок?.. Ну, та що думати про те, може хоч тепер яким героїчним зусиллям можна буде поправити справу, внести нормальну ноту в сей ненормальний, натягнений стан речей… Тьотя Єля казала мені, що мама скілька днів плакала і ридала по кутках, поки наважилась вимовити тобі своє бажання про формальне вінчання. Та вона часто всім говорить що-небудь про тебе, а тобі самій боїться сказать, так таки сама й каже: я її боюсь, бо вона мені щось різке скаже… Так нащо ж, нащо ж, кому вона потрібна? Покиньте її (оту взаємну "тактіку мовчання")! Ти молодша, здоровша духом, одважніша, менше покалічена життям, може тобі і легше буде взяти на себе ініціативу… Я не пекти тебе хочу, я б сама за тебе в огонь пішла. І тепер, коли хочеш, піду в "огонь", в перший огонь "обсужденій" наново того, що вже обсуждалося раз… Я не говорю до тебе згори вниз, не читаю нотації, бо я тямлю, що сама не стояла ніколи на висоті того ідеалу, на який тобі вказую, на який вказує сумління і логіка. Я дуже далека від того ідеалу, але я намагаюсь до нього, — як би не намагалась, не сиділа б я тут тепер, а знайшла б щось таке, що помогло б мені скоріше спалити себе…"

Сочувствовала она и мужу сестры: "Мені жаль було за Лілю і досадно за Вас, що Ви попалися ні за що ні про що в те хронічне шарпання нервів, що зветься нашими родинними відносинами…"Брат Михаил, в свою очередь, сочувствовал родственницам: "Та ще моя сердечна рада: не заводься ти тепер з мамою у спори при обстоюванні своєї самостійності, бо нічого спорами не докажеш. Тілько сама накричишся та й мамі тяжко буде, а краще, як кажуть черніговці, "перемовчать", та зробити по-своєму, коли не можна інакше зробити.

У нас все-таки нерви молодші та еластичніші, у мами ж вони геть не можуть витримати того, що наші, і так швидко забутись вона не може якої-небудь фрази…" (21, 59).

А родители все продолжали устраивать "трагедии" и настаивать на венчании уже самой Украинки и ее мужа К. Квитки. В 1904 году она их успокаивает: "Я не переїду з Кльонею з Тифліса в інше кавказьке місто жить невінчана; поки є перспектива, що, може, за місяць-два чи хоч весною таки буде перевод з Тифліса, то я не хочу завдавати собі сеї прикрості тут, бо тепер я ні трохи себе фальшиво не почуваю, всі відносяться до мене з повагою (та й яке ж би мали оснування відноситись інакше?), ні натяків, ні косих поглядів я ні від кого не маю, а, певне, в ролі мадам такої-то я почувалась би гірше серед тутешніх людей, від яких не сподіваюсь нічого доброго при ближчій знайомості, — тепер же я маю повну змогу зоставатись в дальшій знайомості, і нікого се не обижає. Коли ж виясниться, що надія на перевод марна, ну, тоді вже відбуду сю "операцію" тут, вибравши як найвигідніший момент…"

Но наивыгоднейший момент для "сеї прикрості"выпал еще не скоро. В начале 1905 года Украинка жаловалась мужу сестры Ольги:

"З осени у мене з мамою чимало було принципіяльних і непринціпіяльних розмов на тему про шлюб, вінчання і т. д., тоді було з її боку маса сліз, ридання, прикрих і вразливих речей, часом цілі ночі проходили так, що бодай не згадувати… Тії ночі надломили мені душу, і через те я, може, колись мусітиму зробити навіть таке, від чого ви з Лілею щасливо врятувались. Але як коли почуєте про мене щось подібного, то не кидайте каменем, знайте, що не власна воля, а тяжкі рани змусили мене скласти зброю". Множественные тяжелые раны в конце концов сделали свое черное дело. В августе 1907 года атеистка "відбула сю "операцію": "Люба мамочко! Справа скінчена — ми звінчались сьогодні о першій годині дня. Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб, без оглашеній. Хоч сяк, хоч так дивитись на сей обряд, то все можна сказати: "Слава богу, це кінець", коли вже взагалі він мусив відбутися".

"Сей обряд"вывел молодую из душевного равновесия: "Більше не пишу, бо теж втомлена і мушу чимсь таким зайнятись (хоч коректурою), щоб вернути собі рівновагу душевну". Однако, волнения еще не закончились. Нужно как-то оправдаться перед сестрой-атеисткой, которая по-прежнему стойко жила невенчанной: "Люба Лілеєнька! Спасибі за повіншування і за добрі слова. Я думала, що ти скоріш осудиш мене за сей крок, що тобі трудно буде зрозуміти, як могли ми "скласти зброю" там, де ти свою держиш, не хилячи… І великий камінь знявся з душі моєї, як я побачила, що ти очевидячки "ввійшла в наше положення". Справді, стільки вимучившись, як я за сей рік, може, навіть Галілеєве одречення можна зробити, бо таки людина більш не видержить, ніж її сила дозволяє; та й то, якби річ була тільки в мені, то, може б, я й видержала ще, але наражати Кльоню на дальшу турботу я вже не могла, се занадто страшно. Сподіваюсь, що тепер матимем спокій хоч від людей, коли не від іншого чого. Тим часом все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємось у Крим".

Таким образом, многолетняя эпопея с "операцией" венчания закончилась. Но проблемы у бедных атеистов остались. Осталось христианство. Остались христианские праздники. И остались "вольнодумные" родители, которые продолжают их праздновать. А последовательная Украинка продолжает гнуть свою линию. На Рождество 1908 года она пишет матери: "…Пробач, що у мене прокинувся досить гіркий і зовсім уже не празниковий тон, але я не почуваю ніякого свята і не можу вмовити себе, що воно є — де?"Ей говорят: "Христос рождается!" А она: "Я не почуваю… де?"Ей скажут: "Христос Воскрес!" Она: "Де? Я не почуваю…"А то, чего "я не почуваю"— того не только нет, но и быть не может. А все, кто думает иначе — лицемеры и ханжи (вроде ее родителей?).